— Яким же чином зороастрійці можуть бути пов’язані з Україною?

— Та хто ж їх знає! Іранські племена жили у Причорномор’ї, щоправда, дуже давно. Слово «борщ», до речі, іранського походження.

— Як це? Наш український борщ?!

— Так, наш український борщ, уяви собі!

— А хоч сам по собі борщ — український?

— Хіба ж тут можна розібратися хоч у чомусь? Треба подумати. Слова, мова — це взагалі темний ліс, і хто б у ньому не блукав, назад ще не повертався. Як говорив товариш Гайдеґґер, «мова — це дім буття». І ми ще далеко не в усіх кімнатах побували. Але мені, наприклад, дуже подобається копирсатися у словах, хоч іноді здається, що мова — це не дім, а величезний гуртожиток буття, тобто, по суті, все та ж таки Вавилонська вежа, так усе перемішано. Взяти, наприклад, арабське слово «баб» — «ворота» — і наше слово «баба». Здавалося б, який тут взаємозв’язок? Однак, якщо подумати, то жіночий статевий орган — це і є ворота, у які входять, які відчиняються, впускаючи всередину свого, але зачинені для чужого. А штурм міста, руйнування воріт і фортеці, відповідно, — те ж саме, що взяти жінку силою, зґвалтувати.

— Леве, як на мене, ти трохи з глузду з’їхав зі своїми книжками й статевою помірністю! — Євгенія відверто реготала.

— Не виключено. Але візьмімо знову ж таки арабське слово «аїр», це одна з назв чоловічого статевого органа. А чи знаєте ви, що в наших краях росте однойменна трава, яку, як народний засіб, з давніх-давен використовують для підняття, так би мовити, міцності та твердості саме чоловічого духу та плоті?!

Родіон слухав і дивувався. Вони пили віскі, а Лев продовжував сіяти брудною кухнею етимологічні перли. Протягом наступної півгодини Радик довідався, що красиве слово «карнавал» у перекладі з вульгарної латини означає «прощай, корово», тобто прямо повідомляє про початок релігійного посту, а слово «хохол» означає «син сонця». Тільки Рад так і не запам’ятав, у перекладі з якої саме мови, але, прикинувши на англійську, здивувався співзвуччю, звичайно, якщо вірити Левові, що звук «х» має властивість згідно з якимись там мовними законами переходити в «с». Але найбільше його вразило слово «людина», яке, як стверджував Лев, шумерською означає «чоловік Божий».

Женя, яка все це чула не вперше, помітно занудилася. До того ж, вона зовсім не пила алкоголь — Рад не розумів чому і помітно турбувався. Він усе ще сумнівався, чи зможе її уламати, вкласти сьогодні ж у ліжко, хоча ще навіть і не починав атаку — він просто боявся відмови, чомусь боявся цієї жінки.

— Леве, заспівай нам краще що-небудь, — попросила вона. І додала для Рада: — Лев у нас у минулому — місцева рок-зірка.

— А чому в минулому?

— Тому що ледачий. Сидить цілими днями вдома, підробляє то звукорежисером, то перекладами, а в основному книжки читає й бухає з усіма, хто приходить. Нічого не хоче, нічого йому не цікаво, навіть жінки.

Цієї хвилини Рад остаточно переконався, що між Женею і Львом щось є. Можливо, зараз між ними винятково дружні стосунки, але колись вони явно були в одній компанії, одній тусовці й одному ліжку. От дідько!!! Звідкись зсередини раптом вогняною лавою здійнялося сліпуче почуття шаленої ревності, він затремтів, немов у лихоманці, швидко хлюпнув собі віскі в мутну склянку й одним духом випив.

Лев повернувся з гітарою. Підкрутив кілки на грифі й, уважно послухавши звук, труснув гривою і подивився на Радика. Той стискав порожню склянку в руці й дивився перед собою в стіл.

Яка дивна пісня, подумав Рад. На першому ж приспіві його попустило, він закурив сигарету, й прекрасний настрій знову повернувся.

— Це чия? — запитав він у Льва.

— Моя. Сподобалася?

— Ти знаєш, так. Хоча я музику й не люблю, зате віршами в дитинстві захоплювався. Блок там, Єсенін, Цвєтаєва, Срібний вік, одним словом. Навіть сам пробував, але безуспішно, у мене таланти в іншій півкулі мозку перебувають, у тій, що за цифри відповідає. Послухай, як тобі не нудно так жити?

— А як мені може бути нудно з розумною людиною, тобто із самим собою, ти сам подумай? Крім того, у мене є книги, кіно, музика, а вечорами завжди гості й горілка. Сьогодні, щоправда, віскі. — Лев посміхнувся. — Тобі спасибі. Я набуваю знань і веду розумні теревені у міру сил і можливостей, тобто передаю ці знання іншим, намагаюся зацікавити книгами, чогось навчити, про щось розповісти. Зрештою, я думаю про щастя всіх людей на планеті Земля. Адже повинен і про це хтось думати, погодься!

Родіон сперечатися не став. Навіщо? Якщо людина знайшла для себе переконливий спосіб відповідати на всі питання, до того ж дуже не дурна людина, то чому б і не пуркуа па? Зрештою, чим його власна життєва філософія принципово відрізнялася від цієї? Власне, нічим. Як то кажуть, тільки надбудова інша, а базис — той же. Захистити себе, свій світ, свій шлях… Родіон здивувався такому несподіваному власному миролюбству, такому ясному розумінню і людей, і себе, цього раніше з ним не траплялося. Зазвичай у подібних суперечках він був скептичний, уїдливий і готовий принижувати ідеологічного суперника до останньої краплі крові. Тим більше, певне, що зараз перед ним не тільки суперник ідеологічний, — одного погляду на Женю достатньо, щоб зрозуміти — вона й досі захоплюється Львом. Там же ще й чоловік є, якщо я правильно зрозумів, подумав Радик, як же так?! Звідки вона така тут: прихіпована, гарна, розумна, та ще й журналістка? Втім, останнє видавалося йому радше мінусом, аніж плюсом, тому що журналістів він за людей, за винятком співробітників двох вищезгаданих журналів, не вважав.

— Родіоне, ти готовий стати нашим Білим королем із хрестом на щиті? — жартом вивела його із прострації Женя.

— У якому сенсі? Та й тут є вже король — Лев…

— Лев — цар, до того ж, цар звірів. Він живе у своєму лісі й грає на гітарі. А от у людей короля немає, але він їм потрібний. Ну то що?

— А чому саме Білим?

— Тому що Чорних, Червоних, Синіх, Помаранчевих, Сіро-буро-малинових у нас і так більш ніж достатньо…

Далі діалогу він не пам’ятав, усе ж таки віскі після пива — річ підступна. Пам’ятав лише, як Лев покликав його із собою: вони ввійшли у велику кімнату, відчинили двері шафи, залізли прямо в неї крізь сорочки й піджаки, потім, як йому здалося, дуже довго йшли вузькими темними коридорами то нагору, то вниз, як по лабіринту, раз у раз чіпляючись то за старі ящики, то за поламані стільці й порожні трилітрові банки. Рад ніколи б не подумав, що цей будинок такий великий! Нарешті, Лев відчинив маленьким ключем білі, приємно-гладкі на дотик двері, й вони опинилися в дуже світлій кімнаті. Можна навіть не перевіряти серветкою — усе тут просто сяяло стерильною чистотою.