— Ти і його знаєш? — запитав трохи здивовано Рад. — Хто це?

— Це вам не Київ, тут практично всі усіх знають. А з моєю роботою треба знати не тільки тих, хто живе, але й тих, хто вмер, і навіть тих, хто ще не народився. Це Веніамін Островський, депутат міськради, голова комісії з комунального майна, успішний бізнесмен і відомий бандит. Загалом, велика людина. В авторитеті.

— А від якої партії депутат?

— Не має значення. У нас майже у всіх партіях є такі персонажі. До речі, це ще далеко не найгірший варіант.

Політикою Родіон ніколи не цікавився, запитав, скоріше, для інформації. Почута відповідь була цілком логічною, таке відбувалося скрізь, і це було абсолютно точним відбиттям справ у державі. Та у всьому цьому політичному кордебалеті Рад ніяк не міг зрозуміти лише одного: як можна любити або ненавидіти політиків, немов вони рідні люди або якісь артисти? Він завжди дивувався своїй мамі, яка одвічно перебувала в захваті від одних і проклинала інших, а потім навпаки, але ніколи з нею не сперечався, а лише повторював десь випадково почуту приказку: якщо довго дивитися на сонце, можна осліпнути. За найскромнішими підрахунками, у країні проживало вже дві третини сліпих. Він поглянув на свій «роллекс». Дев’ята година, а вечір уже був безнадійно зіпсований. Залишатися в цьому кафе абсолютно не хотілося, атмосферу комфорту й душевної розмови їм зіпсували, тож якщо він хотів одержати сьогодні в ліжко цю жінку, потрібно похапцем допивати віскарик й терміново щось придумувати.

— А давайте підемо до Лева! — раптом запропонувала Женя.

— У зоопарк?

— Майже.

— А хто це?

— Лев — це цар звірів, хіба ви не знаєте?

— Я знаю лева, що пішов із дому, мені мама в дитинстві книжку таку читала.

— Правда, давайте підемо! У Лева добре. Він розумний. Тільки випивку треба купити та їжі якої-небудь. Не знаю, сподобається вам там чи ні, та в будь-якому разі вибору немає. Більше в нашому місті однаково йти нікуди, хіба що нарватися на дубль два, а у нічний клуб або ресторан я не хочу, дуже накурено. А в інші місця нам іти ще рано.

Рад подумав, що остання фраза пролунала досить неоднозначно: чи то сьогодні рано, чи то взагалі рано, мовляв, погано одне одного знаємо, і все таке… Він попросив рахунок.

Це був приватний будинок.

Вони довго їхали на таксі, так довго, що Родіон уже почав сумніватися в щирості дівочих намірів. Після вчорашнього візиту до лікарні — двоє підозрілого виду типів у холі готелю, дуже уважно на нього дивилися, з викликом або ніби вивчаючи. Потім обшук у кабінеті, поки він відвідував принцесу у вежі, онучку Червоного Дона. Сьогодні — абсолютно незрозумілий, висмоктаний з пальця конфлікт у кафе. А може, і ця поїздка — вигадана? Тобто це тільки привід, щоб завезти його куди подалі? Але навіщо? Втім, у такій ситуації він залишався єдиним представником холдингу, який міг вплинути на хід процесів на підприємстві. НІХ, шановний полковник у запасі Хріняка, вочевидь навмисно втаїв від нього, що кримінальну справу щодо контрабанди порушено ще два тижні тому, а коли він став занадто наполегливим, міркував Радик, то зовнішньоекономічні контракти просто вилучили за допомогою СБУ, заблокувавши вхід страйком. Чи можливо таке організувати і чи є в цьому сенс? Чи не простіше сховати один, два або три контракти, які вони не хотіли показувати? А якщо вони нічого не хочуть показувати?! Втім, це усього лише здогади, страхи, навіяні тінями дерев, що танцюють у світлі ліхтарів, темними провулками, ідіотською музикою таксиста, салоном, що тхне дешевим куривом, страхи перед цією дивовижною жінкою, що так магічно пахне, просто збіги випадковостей, мандраж від незвичної ситуації… Нарешті, вони приїхали, і Женя натиснула на дзвінок на воротах. Їм довго не відчиняли, хвилини три, але от хвіртка таки оптимістично грюкнула, заскрипіла, і в нерівному світлі, що падав з ґанку, він побачив… лева. Точніше, Лева. Але Лев був дійсно схожий на лева, такий же здоровенний, гордий, із величезною гривою волосся, він стояв перед ними, не зважаючи на прохолодний вечір, у самих шортах, чухав абсолютно волосаті груди і курив сигарету. І це було єдине, що відрізняло його від царя звірів. Тому що леви, як відомо, не курять.

— Жеко! — радісно скрикнув він. — Привіт!

Євгенія, обіймаючи, зависла на ньому, як сарделька.

Знявши із себе дівчину, лев відрекомендувався.

— Лев.

— А це Родіон! Друг.

— Бачу, що не ворог. Чужі, буцімто, тут не ходять! Дуже приємно, прошу, будь ласка.

Вигляд кухні, у центрі якої стояв невеликий стіл, дощенту заставлений пляшками з горілкою й пивом, Рада приголомшив — повний розгром. Та й увесь будинок усередині справляв враження нежилого. За столом сиділо чоловік п’ять, які щось жваво обговорювали, усі курили, але весь дим витягувало у навстіж відчинені в сад два величезних вікна. Незважаючи на цілковитий бардак, криві башти брудного посуду в раковині й загальну засміченість, Рад раптом відчув тут себе комфортно й спокійно, тому впевнено виклав на стіл куплену пляшку «Блек лейбл», пару пачок «Кептан блек» та їжу.

— О, — сказав Лев, — я бачу, у нас сьогодні не просто друг, а великий друг!

Рад не образився. Він розумів, що потрапив у цілком незнайоме середовище, більше того, середовище, в яке він ніколи не прагнув потрапити, вже краще на завод роботягою, ніж сюди, до таких, як цей Лев, мегамурзик-інтелектуал, який не знає, що таке чистота

й порядок і як чесно заробити собі грошей на наркотики. Від них — усі проблеми. Проте сьогодні він чомусь почувався навіть у такій компанії добре. Цілком можливо, тому, що крім готелю йти йому було нікуди, а разом із Женею — то й поготів нікуди. Він приготувався потерпати й навіть на якийсь час стати частиною цієї богемної атмосфери, що-що, а мімікрувати він умів завжди пречудово. Проте навіть перші почуті фрази дали йому зрозуміти, що сильно напружуватися сьогодні не доведеться. Він справді почувався чомусь легко й безтурботно, можливо, перший раз за останній тиждень, а можливо, і за останні кілька років, хоча чим викликано саме сьогодні такий його дивний стан, пояснити не міг. Однак Радові цілком вистачило одного погляду на Женю, щоб переконатися — дійсно, так і є, зараз йому добре. І віскі тільки полегшувало життя, хоча Родіон абсолютно не почував себе нетверезим, навпаки, чим більше він пив, тим дзвінкішою й чіткіше ставала реальність, а бадьорість духу піднімалася до «а-а» піднебесного ступеня. Він давно помітив: хоч що й хоч скільки він би не пив у компанії гарних людей за приємною бесідою — ранком голова ніколи не боліла. Але якщо пити навіть найкращі напої з людьми, які тобі не симпатичні, а розмова складається напружено, то голова болітиме обов’язково. Йому, як правило, так і випадало останніми роками — пити з кимось з необхідності, по роботі, у справах. Друзі у нього давно вже закінчилися,

лишилися тільки товариші по службі, з якими він легко сходився, але, як тільки доля їх розводила, зв’язок втрачався. Та й ніколи йому було товаришувати.

Але ці незнайомі люди викликали його симпатію. До того ж, незабаром усі кудись поділись, і вони залишилися втрьох: він, Женя й Лев, і розмова пішла вже зовсім задушевна, хоча про що говорили конкретно, Рад у повному обсязі потім так і не зміг згадати, у пам’яті залишилося тільки Левове словоблудство щодо вбивства на Хіросімі.

— Навряд чи це сатаністи, ні, у них зовсім інші ритуали, не схоже. Втім, у нас такі сатаністи, що від них усього чекати можна. Зовсім народ перевівся, навіть чорнокнижники матеріальну частину не знають, опопсилися до межі! Профани! Однак уся ця інсценізована вистава дуже схожа на похоронний звичай парсів-зороастрійців. Щоб не опоганювати ні воду, ні землю, ні вогонь, вони підвішували в аналогічний спосіб своїх мерців на своїх цвинтарях у баштах, так званих «вежах мовчання», де їх потім до кісток скльовували хижі птахи.

— Дивний звичай. А хіба у нас є зороастрійці?

— І близько немає. Парси жили в Персії, а коли туди прийшов іслам, втекли до Індії та Таджикистану, на Памір. Хоча й на території нинішнього Ірану зараз теж мешкають. Це дуже чесні люди, не повіриш, вони ніколи не брешуть і самі ніколи не прощають, коли обманюють їх. Вони живуть окремо від інших спільнот, одружуються тільки між собою. Парси, як правило, дуже багаті й впливові. І дуже охайні. Коли людина хворіє або, наприклад, у жінки місячні, то її ізолюють у спеціальні приміщення, дуже маленькі, практично це тимчасові могили, там можна тільки лежати. До таких людей не можна торкатися, це вважається опоганенням. Ці приміщення називаються «кати». В українській мові, до речі, є схожі слова: «кат», «катувати».