Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати, поминки й колядування, тривожне дорослішання і наростання досвіду, про школу й друзів, кров, залізо та чорну фарбу книжкових сторінок, про чорні кімнати реальності, подвійні стіни й невидимі двері, про ґрати на вікнах твоєї свободи, які ти перепилюєш на уроках праці, про верстати й футбольні м’ячі, про зрізи повітря, за якими чується серцебиття майбутнього, про спроби обібрати тебе, залізти тобі до кишень, витрусити їх, відібрати в тебе твої ще теплі речі, про золотий відтінок жіночої шкіри, про розбиті серця, жовані вулиці приватного сектора, оплавлений сонцем віск передмість, про холод прокидання і вологу механіку літніх туманів, про дощ, котрий будить її зі сну, про повітря, яке нагрівається від очікування, про вербування й пропаганду, про колективну радість криміналу, про спільну вину та особисту відповідальність, про характер і сльози, про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані, криваві й болючі, про стигми вуличних перестрілок, про сліди від розп’яття на злодійських долонях, про шрами, порізи та опіки, про сліди протесту та непокори, про мітки пам’яті, згадки про облогу та відступ, про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів, про те, що нічого не запам’ятовується таким, яким було насправді, що вся пам’ять цього світу формується виключно нашим бажанням скоріше все забути, про інші важливі речі – історії справжніх героїв стосуються речей важливих і печальних, про які можна і промовчати, але краще все ж таки розповісти.

Існує багато речей, котрі об’єднують справжніх героїв і котрі можуть зібрати їх в одному приміщенні, роблячи причетними до тієї чи іншої історії. Скажімо, звички. Звичка спати в одязі, з запаленою сигаретою в пальцях, при ввімкнутому світлі, з псами під ліжком, з павуками в кишенях, доки на кухні полум’я газу випалює світанкові тіні, а в холодильнику лежать заморожені жіночі серця, й ластівки кружляють собі за вікном. Спати й розглядати уві сні священних китів, в чиїх черевах печально сидять, чекаючи свого часу, піймані аквалангісти, котрі так легковажили господніми знаменнями й технікою безпеки. Спати й рахувати дні, які вони мають провести в своїх згорілих помешканнях, перш ніж рушити в черговий похід за славою та багатством, перш ніж їх викинуть на вулицю озвірілі кредитори, перш ніж за ними прийдуть убивці в одязі місіонерів й почнуть змагатися за їхні душі, позбавляючи їх тіл. Спати й розмовляти уві сні з бібліотекарками й охоронцями супермаркетів, з масажистками з підпільних салонів і офіціантками з готельних ресторанів, говорити з батьками, які не пізнають твого голосу, й сусідами, котрі не пам’ятають своєї адреси, шепотітися з ними, викрикувати голосно їхні імена, розлякуючи псів під своїм ліжком.

Або звичка прокидатися по обіді, користуватися чужим посудом і позиченим одягом, простроченими продуктами й чужими мобільниками, читати випадкові книги, знайдені в коридорах, і не відповідати на дзвінки, ввалюватись надвечір в заклади, звідки їх викидали вчора вночі, приходити без попередження в гості до друзів, котрі вчора просили їх назавжди зникнути, намагатися домовитись про кредит із людьми, котрі їх ненавидять, заговорювати з настороженими нічними перехожими, чіплятись до чужих псів, до незнайомих жінок, до недовірливих патрульних. Звичка триматись до останнього апельсинових вогнів нічної торгівлі, теплого заліза кіосків, вітрин із запасами життя та енергії, не відступатись від них, чого б це не коштувало, платити ту ціну, яку від них вимагають невидимі перекупники. Десь на ранок повертатись додому і, перш ніж заспокоїтись і заснути, обов’язково відкрити нову пачку цигарок, обов’язково її почати, не випадаючи зі сну, не відводячи очей від китів.

Об’єднує робота, яка забирає так багато часу. Все, що пов’язане з роботою, потребує співучасті й розуміння, потребує компаньйонів, котрі би так само ризикували своїм життям. Робота забирає в них усі сили й віру, вона поєднує їх, наче вбивць, скажімо – вбивць свого часу, тому, коли вони збираються разом, вони й не говорять про щось іще окрім роботи. Всі вони мріють про можливість змінити обставини, зіскочити з цього трамвая, що тягнеться печальними зимовими ранками, позбутися всіх обов’язків, а насамперед – позбутися керівництва. Бос викликає в них лють. Коли вони збираються разом, вони завжди вигадують сто нових способів, як його позбутись. Вони вигадують дивовижні способи отруєння й самоспалення, тисячу методів повільної болючої смерті, неймовірні варіанти помсти його дітям, онукам, та – обов’язково! – дружині. Про дружину боса вони ведуть окремі бесіди, оскільки це так само стосується їхньої роботи, можливо навіть – більшою мірою.

Окрім роботи й улюблених звичок їх об’єднують вороги. З ворогами вони виростають і живуть усе своє довге життя, з ворогами вони воюють, вороги оточують їхні будинки й підпалюють вагони метро, в яких вони добираються на роботу. З ворогами вони ведуть перемовини й укладають угоди, ділять сфери впливу й розмежовують територію. Справжні герої повинні відтінюватися своїми ворогами, інакше вони, герої, починають винищувати один одного, а кількість їх і так не надто велика, аби вони відстрілювали собі подібних. Вороги роблять їхні рухи обережними й виваженими, вороги примушують їх продумувати кожен наступний хід і передбачати наслідки можливих помилок. Присутність досвідчених і підступних ворогів викликає в нас співчуття до героїв, примушує нас із захватом та напруженням слідкувати за тим, як розгортається ця громадянська війна між сусідніми під’їздами, слідкувати, затамувавши подих і поставивши всі свої заощадження на перемогу однієї зі сторін. Вороги наповнюють життя героїв рішучістю й мудрістю, а їхні будинки – зброєю та динамітом, змушують їх маневрувати й не заспокоюватись, шукати нові варіанти й триматись давніх друзів.

Але найбільше об’єднують, звісно, поминки. Там вони всі сидять плече до плеча, з друзями та ворогами. І говорять про любов.

Говорять натяками, не відкриваючись, мов досвідчені гравці, не торкаючись головного, оминаючи подробиці. Говорять про жіночі плачі та істерики, про сварки і примирення, про втечі й повернення, про сльози та задоволення – про все те, чого не розгледиш на іконах і не вичитаєш у кримінальній хроніці. Хоча воно все там насправді присутнє. Більше того – вся кримінальна хроніка й формується за рахунок любовних переживань та освідчень, вся вона спричинена, якщо вже говорити відверто, пристрастю і зрадами, будь-яке вбивство інкасатора обов’язково зумовлене любовною втомою і задумане в ліжку тихої ранкової пори, коли вона лежить поруч, знесилено запавши в сон, а він уважно розглядає її родимки, і помічає перші зморшки під її очима, і хоче лише одного – за будь-яку ціну залишити її коло себе, не дати їй зникнути, мати змогу завжди торкатись її волосся, котре вранці пахне сном і морською водою. І як ти поділишся всім цим із друзями, як ти розповіси про все це ворогам? Як можна ділитись подібним досвідом із перехожими, міліціонерами та священиками? Ось вони й тримають ці історії при собі, ділячись ними хіба на поминках та інших сімейних урочистостях, де всі настільки перейняті народженням і смертю, що можна говорити їм що завгодно, все одно не зрозуміють. А якщо і зрозуміють – все одно не повірять.

Іноді вони говорять про релігію. Бо релігія, як і любов, заповнює їхні легені, і хочеш не хочеш – маєш видихати її, аби зовсім не зупинилося серце. До релігії вони ставляться, ніби до обраної професії – серйозно й відповідально. Не надто її афішуючи, але й у жодному разі не соромлячись свого вибору. Справжні герої завжди мають релігійні переконання, можливо, це два стани, найбільш для них звичні та природні – постійна закоханість і тверда віра. Віра примушує їх триматись давніх законів. Любов спонукає їх ці закони порушувати. Віра скеровує їх у темряві, любов робить темряву безкінечною. Віра, як і любов, стає причиною їхніх воєн, етнічних чисток, демократичних революцій та економічних проривів. Тому більшість їхніх історій і стосуються насамперед віри та любові, як елементів взаємозалежних і взаємовиключних. Релігія взагалі базується на оповіданні історій, історії цементують будь-який набір символів та приписів. Міцний сюжет, із купою праведників, гнівними застереженнями та обов’язковим справедливим судом наприкінці здатен об’єднати навіть найбільш дикі й непокірливі натовпи мирян. За сюжетом завжди тягнуться спраглі й зневірені – потенційні герої, воїни та завойовники. Їм потрібно дізнатись, чим усе закінчиться, хто виживе і якою буде покара. Тому релігія, цей внутрішній опій, завжди присутня в житті героїв, так чи інакше. І, помираючи, вони не мають при собі нічого, крім натільних хрестиків, молитовників у кишенях шинелей і ляльок вуду в шкіряних мішках.