Примітка. Текст «Камені» створено за співпраці з Ґете-Інститутом в Україні.

Текст був написаний для проекту «Вулиця ігор – ігри на вулицях. Діалог про перспективи мистецької та соціальної реконструкції», ініціаторами якого виступили Ґете-Інститут та Центр сучасного мистецтва «Совіарт».

Їх часто зображували на давніх іконах – у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою. Рибалки й будівельники, військові й торговці, пастухи й безробітні – біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів. Перебуваючи увесь час дещо збоку, займаючись своєю, необхідною для всіх щоденною працею, вони відновлюють храми й переганяють череди, святкують за столами й чинять розбій, ходять урочистими натовпами й слухають випадкових проповідників. Для них, за великим рахунком, всі ці проповіді й виголошуються, адже не будуть проповідники говорити один до одного. Проповідництво – справа публічна, вона так чи інакше передбачає присутність публіки, невтаємниченої та непосвяченої в кухню їхніх осяянь та прозрінь. Саме ця публіка вимагає відповідей та передбачень, чудесних зцілень і неочікуваних воскресінь. Саме ці неназвані персонажі, котрі стоять на групових новозавітних зображеннях за спинами головних дійових осіб, і викликають особливий інтерес, з огляду на власну окремішність, невключеність у прописаний порядок речей, з огляду на свою відстороненість і недовіру до того, що відбувається. Можливо, це загалом особливість усіх групових фото – розглядаючи їх, пізнаючи знайомі обличчя, пригадуючи імена й фіксуючи вирази облич, ти так чи інакше звертаєш увагу на невідомих тобі персонажів, на тих, хто стоїть осторонь, подалі від центру, заступивши за коло й відразу ж ставши напіввидимим, напівприсутнім. А проте кожен із них, тих, хто є на зображенні, хто так чи інакше пристав до загального гурту, опинився в певному місці в належний час, не може лишитися зовсім непоміченим, не може цілком уникнути згадки. Героїв обов’язково потрібно згадувати й називати поіменно. Навіть якщо вони на це не заслуговують.

Герої ховаються в темряві, зникають у брамах та провулках, зачиняють двері під’їздів і розчиняються в часі. Героїв складно розрізнити за одягом і поведінкою, за лексикою та жестами, їх не помічаєш на вулицях і в конторах, на вокзалах та критих ринках. Погляд вихоплює їх хіба що з кримінальної хроніки, де вони раптом переміщаються з периферії зображення в самий центр подій, вихоплюються нізвідки, заповнюючи собою простір, ламаючи лаштунки, пробиваючи полотно, на якому зображені горішні маршрути й державні кордони. І ти раптом бачиш, як над ними горить повітря, і тіні лежать у них під ногами, мов прапори ворожої армії, й заводські труби за їхніми спинами випльовують у розгублене небо дим і полум’я щоденної боротьби, і все стає зрозуміло – справжні герої завжди вийдуть із сутінків, аби розбудити тебе від сну та забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш.