«Білі люди – жорстокі люди…»
Білі люди – жорстокі люди,
чорна шкіра їм ріже око.
Вони мурують для чорних споруди
й готують для чорного там мороку.
Лаштують чорному підлу підставу.
Шиють чорному робу на виріст.
І не відпускають ні під заставу,
ні під підписку про невиїзд.
Тримають чорного, як лева у ямі,
ламають ребра з усієї злості
і позбавляють навіть в уяві
свободи зібрань і свободи совісті.
І чорний іде на команду пастушу,
з кулаками в кишенях роби,
і волочить свою чорношкіру душу
ринками Азії та Європи.
А вночі з усією своєю бідою,
зі співом тягучим і сміхом навмисним
чорні, мов камені під водою,
лежать, зливаючися із киснем.
– Що нас гнало з наших кордонів
в це мерзле світло? Що і для чого?
Хто нас завів до цих коридорів? —
тихо запитує чорного чорний. —
Навіщо нас споряджали в дорогу
й вирощували емігрантські мрії
наші жінки, що забули тривогу, —
легкі від голоду та малярії?
Чи не краще було залишатись удома
і помирати на власних пляжах,
де кожна дюна чимось відома
і кожна хвиля щось та й важить?
– Знаєш, ми з тобою не перші,
хто рвався на північ фурами й чoвнами
в темних ранах і рваній одежі, —
відповідає чорному чорний. —
Усі ми йшли за піском і травою,
за сонцем, що рухалось, як медуза,
де небо так низько висить над тобою,
аж в ньому іноді видно Ісуса.
Усі ми знаходимось в цих лещатах
і, додому вертаючись хіба що на ніч,
горбатимося, як раби у Штатах,
на ліберальну білу наволоч.
Тому що білі забули сором,
і якщо вже потрапив до їх павутини,
клали вони з великим прибором
на всі конвенції з прав людини.
Їх не хвилюють наші втрати,
вони звикли тримати нас в чорному тілі.
Але пророки були сомалійські пірати —
за це їх і розпинали білі.
І Матір Божа в зимових гетрах,
курячи люльку, гріючи нерви,
палила багаття на площах гетто,
розігріваючи дешеві консерви.
І нехай позбавляють нас нашого простору
і вогнем заливають наші повстання —
це для нас із тобою чорні апостоли
редагували свої послання.
Машини їхні – давно несправні,
і промови їхні – хитрі й противні.
І ріки на Півночі течуть насправді
так само впевнено, як і ріки на Півдні.
Головне – тримай при собі свою віру,
свою любов і свою упертість.
Спаситель – він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.
Спаситель дбає про коріння й листя,
Спаситель рухає череди й хмари,
щоби ми з тобою не загубилися,
міняючи гостели й вуличні бари.
Він спиняє смарагдову кров у венах,
врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях
і росте собі, як коралові рифи.
І все є так, як повинно бути.
Все трапляється і все буває.
І серце його нас щоранку будить,
підтримує, змучує,
убиває.
«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»
І що це була за осінь, з утечами та кредитами:
зупинки у різних норах і переїзди потому,
дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,
аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.
Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася
усім випадковим будинкам з дахами холодними.
І навіть коли можна було піти – вона залишалася,
і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.
На ніч вона читала мені церковні збірники,
оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:
про всі ці дива святого Антонія,
які мені видавались спірними,
там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,
розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:
про чорний папір повітря, на якому вже все написано,
про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,
наповнюючись нашим диханням,
нашим голосом
і нашими рисами.
Розповідає про вітер під шкірою,
який робить нас витривалими,
про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,
про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалит
аби не виловити птахів із рваними м’язами.
Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,
про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаю
І риби слухають його, вистромивши з води свої голови
Задихаються, але слухають.
«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»
Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився
і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;
що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння —
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;
що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.
Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.
А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинка
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,
всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спoкою.
Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.
