Велосипеди
Велосипедний завод Лейтнера було перевезено
з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза
здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,
на його базі створено було Харківський велосипедний
який і штампував свої машини з дивовижними
хромованими деталями.
Вже на початку двадцятих при майстернях заводу
було створено футбольну команду, якою опікувалися
брати Межлауки – грізні червоні комісари,
народжені в Харкові, вирощені терором
і ним же таки пізніше затоптані в чорний
сніг тридцятих.
Для чого я все це згадую?
Все, що відбудовується з руїн, все, що
починається з нічого, порожнеча, що
перетворюється в руках слюсарів та механіків
на машини й верстати, все це вкладено
в наше життя, наче віру в тексти псалмів.
Ті робітники, котрі виходили зранку на зміну
і котрі вибігали ввечері на твердий, випалений
ґрунт стадіонів, грали сонцями й тінями,
розламували час, наче гарячий хліб,
знаючи, що все в цьому житті починається вперше
і майбутнє твориться зазвичай в цехах
та на футбольних майданчиках.
«Ми все почнемо спочатку, – говорили вони, заступаючи
в березневу прогірклість порожнього цеху. —
Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.
Світ починається з паровозних ранкових гудків.
Рух історії узгоджується восьмигодинним
робочим днем. Всі наші перемоги починаються
з витоптаних газонів. І ніхто не відбере
в нас цю дивну пророчу впевненість,
цю запаморочливу лють,
якою ми зустрічаємо наших суперників».
Океани й підводні рослини,
нарости срібла в чорній породі,
твердість дерев і волокна всередині очерету —
все лише починається, щойно вони вибігають
із роздягальні. І сонце спиняється в темних тунелях
трибун, і тіні наркомів стоять за спиною,
мов тіні архангелів.
Революція завжди лишає шанс тим,
хто готовий за нього вчепитись зубами,
рвучи прогнилу обшивку цього механічного св
вигризаючи паруючу серцевину старої історії,
нічого не очікуючи для себе в майбутньому,
нічого не залишаючи після себе в минулому.
Кінець жовтня
1
Тішитись із такого сонячного часу.
Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило
на загати понад Атлантикою і не здатне тепер
вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою
пасовища та береги.
Коли все зміниться та спалахне і голоси
на холоді втратять свою хрипкувату
розміреність, ніхто не згадає,
як зеленим вогнем
в тумані горіли важкі квіти
листопадової капусти.
Цілу ніч перекочуються вагони,
й провідники в них, як солдати останнього
урядового батальйону, підтримують вогонь у печах.
Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів
і ще не розірвано зв’язок поміж нами,
ми будемо діставатися міст і сподіватися,
що залізниця в країні працюватиме до останнього,
даючи нам із тобою шанс.
І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,
схожі тепер
на букіністичні магазини —
я все вже читав,
але так люблю цей досвід чужого життя,
чиєїсь любові.
В жовтні лишається твій розпач
від неможливості змінити бодай слово
у книгах поетів, яких
ти тепер читаєш,
лишається твоє здивування від того,
що робиться в наших серцях
за нашої з тобою відсутності.
2
За потягом, у тумані, стояли фургони,
циганський табір,
що пустив коріння. Діти виганяли
з трави диких котів,
біжучи за ними сухою землею.
Чоловіки сиділи під дверима фургонів,
проводжали потяг із недовірою – мовляв,
куди можна приїхати в такому тумані,
коли корови щоранку приносять молоко,
наче архангели добру звістку.
Хтось із пасажирів розповів:
– Іноді на них тут влаштовують облави.
Передають у новинах: стільки-то
осіб було затримано й відправлено
на історичну батьківщину.
– Це куди? – запитали в нього. – В Індію?
– В Сваляву.
У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.
Сидять собі за дубовим столом
в центральному ресторані
й слухають радіо, в якому крутять для
них теплу музику. Офіціантки ходять
довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.
Світло падає з високих немитих вікон,
і голоси лунають на кухні – батьківщина
для кожного з нас починається там,
куди нас виганяють
із райського саду.
І ось ми з тобою перебираємо речі,
готуючись до зими, і цей перехід
від тепла до холоду
додає злагодженості
нашим з тобою сумнівам.
Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси
не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.
Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,
виходять коров’ячими стежками
на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте
справу – духи й тварини в чорній траві.
Заговорюєте до них, доторкаєтесь
до невимовлених і неназваних
спалахів вогню.
Таких, як ви, загублених, завжди будуть
боятися й оминати.
Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.
Птахи, заспокоївшись, вертатимуться
на власні гнізда.
