Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» — промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.

Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.

Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.

Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному — по обличчю його текла кров.

— Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! — крикнув розвідник.

— Без зброї був? — запитав Байдак.

— Може, десь кинув і переодягнутися встиг.

— Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.

Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові — років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» — подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.

Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.

— Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? — запропонував один з рядових.

— Не бийте мене, я не власівець, — запинаючись, сказав хлопець.

Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:

— Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.

3

Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися — а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.

А старший лейтенант воював уже три роки. І війна почалася для нього з того дня, як вирушив разом з іншими нашвидкуруч мобілізованими новобранцями щойно звільненого Лівобережжя на Лютезький плацдарм. Тоді ж з’явилося в Байдака дивне відчуття — немов він один у світі, а навколо стріляють та вбивають один одного примари, бо занадто швидко вмирали вони, так, що й сам лейтенант достеменно не розумів — чи живий він сам? А з того часу, коли був Іван Байдак не командиром відділення полкових розвідників-горлорізів, а студентом Київського інституту сходознавства, минула, як йому здавалося, ціла неосяжна вічність.

Але в очах цього дивного хлопця раптом побачив старший лейтенант давно забутий відблиск життя й тому сидів навпроти нього, мовчки палив цигарку і згадував часи, коли, можливо, і в його власних очах світилися почуття, ще не затьмарені видовищем смерті. Наказав би Іван Байдак своїм відпустити юнака, але знав, що за таке свавілля пряма дорога йому буде до трибуналу.

— Не бійся, чоловіче, а краще розкажи, чим ти тут займався і що за саквояж у тебе, — дивуючись дружній інтонації у власному голосі, спитав старший лейтенант. Можливо дійсно відчув хлопець якийсь відблиск щирої приязні в запитанні, можливо, в хаосі, який довелося пережити за останній час, лейтенант, з його такою мирною посмішкою, почав здаватися йому єдиним рятунком.

Тому ще деякий час мовчав, а потім глибоко зітхнув і почав говорити. Вимова його була чиста і якась дивна, видно, що позначилася на ній відсутність знайомства з мовою політінформацій та партійних гасел.

…Звали хлопця Петро Дашевський. Мати його була емігранткою, яка наприкінці двадцятих років перебралася до Праги. Про громадянську війну і свої блукання її шляхами мати синові майже нічого не розповідала. Батька свого ніколи не бачив, єдине, про що повідомила Петрові мати, — що він був колишнім офіцером і помер через рік після народження сина. Мати була жінкою стриманою, із сильною волею, загартованою під час минулих поневірянь. На життя заробляла, працюючи викладачкою музики та іноземних мов у якійсь гімназії для емігрантів. З часом Петро почав помічати, що вона чогось дуже боїться, але старанно приховує причину своїх періодичних нервових нападів, під час яких її охоплював панічний жах. Петро здогадувався, що таємниця цього закладена десь у минулому, і якимось чином пов’язана з тим, що довелося пережити під час перебування десь у Китаї. Натяком на це стала стаття в одному з україномовних празьких часописів, у якій розповідалося про долю українців, що брали участь у громадянській війні на Далекому Сході. Автор статті підписався «Др. Г-ль». Стаття надзвичайно зацікавила матір. Коли Петро сам прочитав статтю, то побачив, що мати підкреслила червоним олівцем невеличкий уривок з рукопису якогось осавула, наведений автором. У цьому уривку розповідалося про бойові дії між китайськими мілітаристами в Маньчжурії в 1926 році. Мати розшукала в редакції автора цієї статті. Після того кілька днів вона була занурена у свої думки, і її страхи значною мірою посилилися. У 1938 році, перед самою окупацією Чехословаччини, вона тяжко захворіла. Напередодні смерті сказала Петрові, що далі він буде жити на рахунок відсотків з грошей, які вона зібрала та поклала в банк. Окрім того, він мав після досягнення повноліття забрати саквояж, переданий на зберігання в той же банк. Мати просила, щоб Петро уважно прочитав документи, які знайде в саквояжі.

Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували — чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг — у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…

Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:

— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.

Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…

…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця: