…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому — гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

— Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… — хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…

А позаду «Ікарус» припиняє свій, без сумніву, гідний і героїчний життєвий шлях… Волонтер чує пронизливий свист, потім хлопок… Дуже сильний і гучний хлопок, немов би самого його бахнули двома долонями по вухах… Він втикається обличчям у вологу землю, потім продирає очі, очманіло крутить головою…

Автобуса на дорозі вже немає. Замість нього на трасі димиться воронка та чорніють плями й невеличкі шматки, про походження яких у волонтера немає жодного бажання здогадуватись. Повз солдата прокочується колесо і мирно лягає під дерево…

За інших обставин, волонтер напевно би прочитав чутливу промову на згадку про славетний «Ікарус» та його бойовий шлях, але то за інших…

Зараз же він чує лише несамовите горлання капітана Горана:

— Міномети, б…ь! У ліс!…

Власне, волонтер нічого немає проти такого наказу. Він підхоплює автомат (а чи зможе, зрештою, цей автомат без кольби колись стріляти?), смикає за плече Стретича (пропаде дідуган без пенсне) й біжить у рятівну гущину дерев, між якими майорять постаті колишніх пасажирів неіснуючого вже «Ікаруса»… А за втікачами квітнуть розриви мінометних залпів, немов би невидима рука посилає їм навздогін свої смертельні подарунки. Почувши свист, волонтер падає, потім під сухі вибухи розривів підхоплюється біжить далі-далі-далі в гущавину лісу… «Раз, два, три…» — рахує вибухи… Тільки ось четвертий залишається поза вербальним усвідомленням, натомість підхоплює волонтера вибуховою хвилею й несе в невідому далечінь… Утім, волонтерові вже все однаково… Світ навколо зникає, свідомість відключається, і лише його тлінне тіло, підкинуте вгору вибухом, вдаряється об покручений чорний стовбур сухого дерева і стрімко котиться вниз по крутому схилу глибокого яру…

…Перше, що почув волонтер, був дзвін… Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти: дзвін ішов зі самої його голови й заповнював усе навколо. А перше, що побачив волонтер, — яскравий повний місяць, прямо над його головою. Він спробував поворушитися — і все його тіло затремтіло, здалося, що воно зараз розлетиться на шматки від гострого болю. Волонтер зчепив зуби і, спираючись об вологу землю тремтячими руками, сів. При світлі місяця він ясно побачив, що глибокий яр, де він знаходився, був всіяний трупами. Десятків два, не менше… Волонтер байдуже дивився на мерців, він і сам відчував себе мертвим… Але вже перша думка нагадала, що він ще живий… І, як не дивно, хоче жити й далі…

«Автоматі Де автомат?..» — волонтер хитаючись підвівся й побачив поруч свій АК-47 із розщепленим прикладом. Він підняв його і притиснув палаюче обличчя до холодного магазину. Ніби стало легше… Треба було йти… Але куди? Волонтер подивився на правицю — годинник із компасом був розбитий. Постояв трохи, але зібратися з думками не міг. Він взагалі не міг думати. Усі думки були заглушені цим клятим дзвоном. І тоді волонтер, ледь тягнучи ноги, просто побрів по дну яру, намагаючись не дивитися в обличчя мерців. Про те, щоб видряпатись на його обривисті схили годі було й думати…

…Повний місяць, чорне небо, усіяне величезними срібними зірками. Виходить, провалявся він тут цілий день, весь вечір і початок ночі. Зараз приблизно північ. Треба просто йти… І волонтер просто йшов, чіпляючись ногами об чорне покручене коріння. Яр здавався нескінченним. Він вже йшов не менше години, а по обох боках усе так само похмуро звисали й розчинялися в нічному небі його височезні схили, порослі густими кущами та понурими деревами. Раптом волонтер згадав про фляжку з ракією, яку сунув йому перед виїздом з Книна якийсь добросердечний міщух. Волонтер, тяжко переводячи дихання, запхав руку до кишені куртки та витягнув пляшку. Ковток пекучої рідини трохи стишив біль. І дзвін, здається, почав поступово вщухати. Натомість він відчув страшну спрагу… Волонтер почвалав далі, помічаючи, що стежка пішла вгору… Невдовзі попереду він помітив невеличкий струмочок, що бив з-під коріння на схилі яру. Волонтер пришвидшив ходу, упав на коліна й занурив голову у воду, потім кволо набираючи її долонями, почав жадібно ковтати…

…Нарешті він дістався краю урвища і, упираючись автоматом у землю, видряпався з нього. Навколо чорнів ліс. Йти стало значно легше. І дзвін припинився. Волонтер навіть почав чути звуки нічного лісу — хруст сухих гілок під ногами, шарудіння невидимих тварин, пронизливе голосіння якогось птаха. Поступово хащі рідшали, і волонтер вийшов на галявину, за якою темнів силует якоїсь будови. Він вже подумав, що варто десь загальмувати й відпочити, але ніч ще тривала, і варто було продовжувати свій шлях — подалі від людей, що так несамовито знищували один одного.

…Будівля виявилася старою церквою. Дуже старою. При світлі місяця випиналися старі облуплені, колись білі стіни. Лише три — замість воріт і передньої стіни зяяло чорне провалля, скрізь яке мінливе місячне сяйво вихоплювало похмурі обриси старовинного розпису.

Купол теж уцілів лише наполовину. Збитий, тяжкий хрест лежав поруч із церквою… Здавалось, за довгий час земля майже втягнула, всмоктала його в себе. Перед церквою чорнів ще один високий покошений кам’яний хрест. Ось тільки кам’яна фігура Христа була перекинута головою донизу… Волонтер машинально перехрестився і, не наважуючись зайти всередину церкви, обійшов її…

За церквою біліли кам’яні хрести над могильними горбами… Хрестів було багато, вони доходили до лісу й губились між дерев… Місяць закрили хмари… Усе навколо потемніло… А цвинтар треба було пройти — далі, у лісі, волонтер сподівався зупинитись на довгоочікуваний відпочинок. Наштовхуючись на хрести, в’язнучи ногами у глинистому ґрунті, він повільно пробирався серед могил. З-під його ніг вихопився птах і щез. Волонтер застиг на місці, учепившись у автомат. Утома кудись поділась, як і відсторонена байдужість… Йому стало страшно… Витерши брудним рукавом спітніле обличчя, волонтер зробив декілька кроків і завмер… Десь попереду він почув слабкий протяжний стогін… Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні…

…Волонтер опустився на ватяних ногах, прихилившись плечем до кам’яного холодного хреста. Навіть у цій темряві він помітив, як побіліли пальці, стискаючи автомат. Він сидів заворожений, поглинутий цим скигленням, яке лякало й гіпнотизувало водночас.

Знову блідо засвітив місяць, уже схиляючись додолу. І волонтер наважився визирнути зі своєї схованки…

За двома могильними пагорбками від нього біля масивного кам’яного хреста, загрузлого в землю і вкритого мохом, сиділа молода жінка в темно-зеленому кітелі стародавнього армійського покрою, накинутому на білу мережану сорочку… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немовби в такт своєму тужливому голосінню. Її довге чорне блискуче волосся тяжкими хвилями коливалось по плечах, майже закривало обличчя, ледь не торкаючись могильної землі. Дівчина протягувала свої тонкі білі руки до хреста, не наважуючись його торкнутись. На мить пасмо, немов би за чиїмсь могутнім подихом відкинулося від її обличчя, і волонтер ясно побачив її великі очі, бліде чоло, рот, з якого вихоплювався цей моторошний стогін-плач… Заворожено дивився на неї, приголомшений і дивною красою дівчини, і цим потойбічним видовищем. Раптом усе знову почорніло навколо, хоча на обрії вже сірів ранок. Волонтер заплющив очі. Але перед очима все залишалась постать дівчини біля хреста… Декілька хвилин він не рухався. Раптом стрепенувся — голос, який чарував і лякав його водночас, стих… Коли волонтер відкрив очі й наважився знову подивитись — ніч танула, відступаючи перед ранковим світлом… Дівчини ніде не було…