— Добре, ближче до діла, — голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.

— Сподіваюся, — продовжував він тим часом, — ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.

Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:

— Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.

Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:

— Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, — осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників — Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…

На екрані з’явилося інше фото — доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка — чорно-біла світлина була дуже нечітка…

— На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.

— Я перепрошую, але хто «ми»? — нарешті втрутився в цю розповідь я.

Бородань засміявся:

— Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…

На екрані знов з’явилася нова світлина — молодий хлопець у гімназійному вбранні.

— Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.

На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни — ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.

— Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.

Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.

— Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.

На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий — можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.

— А що з ними сталося в таборах? — запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.

— До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була — повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.

— Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… — обережно почав я.

— Жодних проблем, — бородань радісно посміхнувся. — Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.

— Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?

— Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.

На екрані з’явилося зображення великого медальйону — саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.

— Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони — один із зображенням тигра, а другий — дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр — яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом — інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?

Я ніяково знизав плечима.

— Так ось! — Самохін урочисто підвівся. — У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти — про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний — співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.

Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.

«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» — тужливо подумав я.

— Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, — завершив свою тираду мій співрозмовник.

— Чим саме допомогти? — обережно запитав я.

— Ви маєте допомогти нам приборкати демона, — Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.

Охоронець, який знов непомітно виник у мене за спиною, завів мене в якусь кімнату. Я сів на диван і спробував зосередитися. Усе, що відбувалося, здавалося мені якимось тягучим моторошним сном. Але прокинутися я все ніяк не міг. В кімнаті була напівтемрява. Важкі гардини надійно закривали вікна від сліпучого травневого сонця. Я подивився на годинник — сімнадцята година. Сергій Борисович Самохін, чи хто він там був насправді, дав мені дві години відпочинку. Потім мене мали відвезти на місце, де повинен був відбутися ритуал викликання і приборкання демона. Цікаво, куди вони поділи Марину. Раптом я відчув, як у мене стиснулося серце. Раптом стало боляче, і зрозумів, що цей біль викликаний жалем за нею. Навряд чи вірив, що ми зможемо виплутатися живими з цієї історії.

Я помітив, що й досі стискаю у долоні медальйон і уважно подивився на нього. Якщо вірити буддистам, що у світі немає якихось розрізнених подій, а є тільки одна, глобальна Подія, то нема чого дивуватися, що ця Подія втягнула й мене у свої оберти.