— Та певне ж, певне, — примирливо сказав Меркс— Це всього лиш невеличка запорука… хе-хе-хе!.. Ми, знаєте, любимо, щоб усе було по закону. Отож треба домовитись по-доброму, по-мирному. А Том приставить вам хлопчину куди ви скажете. Правда ж, Томе?

— Якщо я зловлю цього вилупка, то відвезу його до Цінціннаті й залишу в старої тітки Белчер, що живе біля пристані, — відказав Локер.

Меркс дістав з кишені засмальцьований записник, витяг звідти довгий аркушик паперу і, втупивши в нього свої гострі чорні очиці, став упівголоса читати:

«Бернс, округа Шелбі… хлопець Джім — триста доларів за живого чи мертвого… Подружжя Едвардсів, Дік і Люсі, — шістсот доларів… Негритянка Поллі з двома дітьми — шістсот доларів за неї чи за її голову…» Це я переглядаю наші справи, щоб побачити, чи вигідно нам братися до вашої, — пояснив він по паузі.

— Слухайте, Локере, а за цими треба б направити Адамса і Спрінгера, бо й так уже скільки часу минуло.

— Вони надто дорого злуплять, — озвався Том.

— Я сам усе залагоджу. Вони в нашому ділі ще зелені, тож мусять брати дешевше, — сказав Меркс, переглядаючи далі свій список. — Ці три справи неважкі, бо треба лиш застрелити втікачів або присягнутися, що їх застрелено. За це вони багато не заправлять. Ну, а решту, — докінчив він, згортаючи папірець, — можна відкласти на потім… А тепер нам треба з’ясувати деякі деталі. То ви кажете, містере Гейлі, самі бачили, як та дівчина вибралась на берег?

— Авжеж. Не гірше, ніж оце вас бачу.

— І того чоловіка, що допоміг їй зійти нагору?

— Атож, і його.

— Схоже на те, — мовив Меркс, — що десь вона там і сховалася. Але де — от у чім річ. Що ви на це скажете, Томе?

— Треба сьогодні ж переправитись через річку, ось що я скажу, — відповів Том.

— Але ж ніде нема жодного човна, — заперечив Меркс. — Та й крига суне мов скажена. Це ж, мабуть, небезпечно, Томе?

— А мені до того байдуже. Треба — то треба, — рішуче відказав Том.

— От біда, — занепокоєно мовив Меркс. — Усе воно так, але ж… — І, підійшовши до вікна, додав: — Онде й темно, як у погребі, а до того ж, Томе…

— Одне слово, дрижаки беруть, га, Мерксе? Та нічого не можу зарадити, доведеться вам таки їхати. Чи, може, ви воліли б вилежуватись тут ще кілька днів, поки та дівка добудеться до Сандаскі¹, а тоді вже.

1 Сандаскі — містечко на кордоні з Канадою.

— Та ні, я анітрохи не боюся, — відказав Меркс. — От тільки…

— Що «тільки»?

— Ну, човна ж нема. Ви й самі знаєте.

— Я чув, тутешня хазяйка казала, що ввечері має прийти якийсь чоловік і поїхати човном через річку. Отож будь що буде, а ми мусимо їхати з ним.

— Собаки у вас, сподіваюся, добрі? — запитав Гейлі.

— Чудові, — сказав Меркс. — Та що з того? Адже ж ви не маєте жодної її речі, щоб дати їм понюхати.

— Ото ж бо й воно, що маю! — переможно вигукнув Гейлі. — Осьде шаль, вона покинула її на ліжку, коли тікала. І капор теж забула.

— Пощастило нам, — сказав Локер. — Ану давай їх сюди.

— Тільки б собаки не пошматували її, як наскочать зненацька, — мовив Гейлі.

— Ваша правда, — озвався Меркс. — Було якось, що наші хорти мало не на шмаття подерли одного негра,) доки ми підбігли їх відігнати.

— То й я кажу, що коли товар цінується за вроду, собаки не годяться, — докинув Гейлі.

— Атож, — підтакнув Меркс. — Та й якщо вона сховалася десь у домі, вони теж ні до чого. І взагалі тут, у північних штатах, від собак мало користі. Той негр підсяде собі на якогось воза, і шукай тоді його сліду. Собаки придатні лиш у пониззі, на плантаціях, де збіглим „і неграм ніхто не допомагає і вони мусять скрадатися самотужки.

— Ну от, — сказав Локер, що ходив до прилавка довідатись про перевіз. — Кажуть, той човняр уже тут. Ходімо, Мерксе!

Згаданий пан скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Вони перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з видимою неохотою віддав Томові п’ятдесят доларів. Після того доброчесна трійця розпрощалася.

Тим часом як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, простували собі додому.

Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбурхані почуття найнеймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсивними порухами всього тіла. Раз у раз він перевертався на коні задом наперед, обличчям до хвоста, тоді, щодуху зикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши поважного виразу, починав вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Потім, ляснувши себе по боках, знову заходився буйним реготом, та так, що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Однак за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.

Місіс Шелбі вибігла на веранду.

— Це ти, Семе? Ну, як вони там?

— Містер Гейлі спочиває у заїзді. Він страх як натомився, пані.

— А Еліза, Семе, як вона?

— Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.

Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? — вигукнула місіс Шелбі. їй аж дух перебило, і вона мало не втратила притомність, подумавши про те, що можуть означати ці слова.

— То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.

— Іди-но сюди, Семе, — покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною. — Іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі-бо, Емілі, ходім, — мовив він, обіймаючи її за плечі. — Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї вболіваєш.

— Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!

— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.

— А проте мене все одно гризе відчуття провини, — мовила місіс Шелбі. — І ніякими доказами його не вгамувати.

— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди. — Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

— Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу, — звелів містер Шелбі. — Де Еліза, ти знаєш?

— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла в тумані.

— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.

Перейти річку по пливучій кризі — не така проста штука, — сказав містер Шелбі.

— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля, — відказав Сем. — Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки, — цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж зирк — а вона там, стоїть уся як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.

То я тут шурх — і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє —він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг — і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига — хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.