Вона відімкнула шухлядку, дістала звідти жмуток грошей і швидко полічила їх.

— Ой, не треба! — мовила Емелін.

— Не треба? — перепитала Кассі. — А це чому ж? Як, по-твоєму, що краще — сконати з голоду на мочарах чи поїхати за ці гроші до вільних штатів? З грішми, дівчино, ніде не пропадеш. — І вона сховала увесь жмуток за пазуху.

— Але ж це крадіжка! — в розпачі прошепотіла Емелін.

— Крадіжка? — зневажливо засміялася Кассі. — Нехай спробує це сказати той, хто обкрадає людські душі й тіла! Та кожен папірець у цьому жмутку вкрадено! Вкрадено у нещасних голодних людей, які гнуть горба й конають з надсади, щоб він мав свій зиск! Нехай же він щось скаже про крадіжку. Ну, ходімо вже на горище. Я там запасла свічок і книжки взяла, щоб час гаяти. Можеш бути певна, туди нас шукати не полізуть. А якщо й полізуть, я вдам для них привида.

Піднявшись на горище, Емелін побачила, що величезний ящик, в якому колись привезли меблі, стоїть на боці, звернений отвором до стіни чи, точніш, до укосу покрівлі. Кассі засвітила маленьку лампу, і, пролізши під укосом, вони опинилися в ящику. Там лежали два. невеликі матраци й кілька подушок. Поруч стояв менший ящик, напакований свічками, харчами та всіляким потрібним у дорозі одягом, що його Кассі позгортала у два навдивовижу малих клуночки.

— Ну от, — мовила Кассі, чіпляючи лампу на гачок, який забила в ящику ще заздалегідь, — оце й буде поки що наша домівка. Як тобі тут?

— А ти певна, що вони не шукатимуть на горищі?

— Хотіла б я побачити, як Саймон Легрі сюди полізе! — відказала Кассі. — Ні, він обминатиме горище десятою дорогою. А щодо слуг, то вони краще дадуть себе застрелити, ніж поткнуть сюди носа.

Трохи заспокоєна, Емелін відхилилася на подушку.

— А навіщо ти, Кассі, сказала, що уб’єш мене? — простодушно спитала вона.

— Щоб ти не зомліла, — відповіла Кассі. — І я таки домоглася свого. Затям собі, Емелін, щоб ти ніколи більш не збиралася зомліти! Нам це зовсім ні до чого. Якби я тебе не відвернула, ти була б тепер у руках того лиходія.

Емелін здригнулася.

Деякий час обидві мовчали. Кассі взялася читати якусь французьку книжку; Емелін, знеможена втомою, задрімала. Збудили її голосні вигуки, тупотіння кінських копит і гавкіт собак. Вона підхопилась і злякано скрикнула.

— То ловці вернулися, — спокійно мовила Кассі. — Не бійся. Виглянь-но в оце вічко. Бачиш, онде вони внизу. На сьогодні з Саймона досить. Поглянь, як забрьохався в болоті його кінь. Та й собаки ледве дихають. Атож, пане господарю, ви ще не раз отак попоганяєтесь! А дичина ваша зовсім не там!

— Ой, цить! — мовила Емелін. — А що, як вони тебе почують?

— Якщо й почують, то це їх ще дужче настрахає, — відказала Кассі. — Нам нема чого боятися. Хоч яку бучу ми зчинимо, це буде тільки нам на користь.

Нарешті будинок огорнула тиша. Проклинаючи свій лихий талан і присягаючись жорстоко помститися втікачкам, Легрі подався спати.

Як найдовша дорога має свій кінець, так і найтемніша ніч поступається світанку. Безупинний і невблаганний плин часу обертає лихий день на вічну ніч, а добру ніч — на вічний день. Разом з нашим скромним другом Томом ми довго йшли долиною рабства — спочатку через квітучі галяви благоденства та добра, далі крізь болісну розлуку з усім, що любе людині; потім якийсь час були з ним на сонячному острівці, де благородні руки сховали його кайдани під квітами; і ось нарешті бачимо його серед чорного мороку, що Поглинув останній промінь надії.

Та над верхів’ями гір уже зайнялася вранішня зоря і повіяло свіжим благодатним вітром — то прочинилася брама вічного дня.

Втеча Кассі й Емелін до краю збурила й без того лиху вдачу Легрі, і, як неважко було передбачити, вся його нестримна лють спала на беззахисну голову Тома. Коли він квапливо оповістив своїх невільників про цю пригоду, повз його увагу не пройшло, як радісно спалахнули Томові очі і як він вдячно звів руки до неба. Помітив Легрі й те, що Том не приєднався до переслідувачів. Він хотів примусити його силоміць, та, знаючи з досвіду, як уперто цурається Том усякого лиходійства, визнав за краще не гаяти часу на марні спроби.

Коли Легрі повернувся з ловів, зазнавши дошкульної невдачі, у душі його з новою силою здійнялася вся довго тамована ненависть до непокірного раба. Хіба не опирався йому цей зухвалий і затятий негр від першого ж дня, як він купив його? Хіба не вчувався в ньому хоча й мовчазний, але непохитний дух, що пік його, Легрі, наче згубним вогнем?

— Ненавиджу його! — вигукнув Легрі, підхопившись серед ночі на ліжку. — Ненавиджу! Хіба він не моя власність? Хіба я не можу зробити з ним що захочу? Хто мені перешкодить, га? — І він так стиснув кулачиська, неначе в руках у нього було щось таке, що він радо розтрощив би на друзки.

Та водночас як робітник Том не мав собі рівних, і, хоч Легрі ненавидів його за це ще дужче, не зважати на цю обставину він не міг і трохи стишив свій гнів.

Отож він вирішив не чіпати Тома другого ранку, а зібрати по сусідніх плантаціях добрячий гурт ловців з рушницями та собаками, оточити мочарі і обшукати там кожну п’ядь. Якщо лови будуть вдалі — тим краще, а як ні — тоді він покличе до себе Тома і…— На цю думку він аж зубами заскреготів з люті. — І тоді він або поставить цього зухвальця на коліна, або ж… Отаке нашіптував йому лиховісний внутрішній голос, якому радо вторувала його душа.

Ось ви кажете, ніби вигода господаря — достатня запорука безпеки раба. Та коли людину жере шалена злоба, вона ладна цілком свідомо, не змигнувши оком, занапастити власну душу, аби тільки поставити на своєму. То чи дбатиме вона про безпеку своїх ближніх?

— Ага! — мовила Кассі другого дня, визирнувши у вічко надвір. — Вони знов вирушають на лови!

На площині перед будинком гарцювало кілька вершників. Чужі собаки, люто валуючи, рвалися з повідців один до одного, і негри насилу здержували їх.

Двоє вершників були наглядачі з навколишніх плантацій, решта — горілчані брати Легрі з сусіднього містечка, що приїхали задля потіхи. Важко було уявити собі мерзеннішу ватагу. Легрі щедро частував горілкою і їх, і негрів з інших плантацій, яких теж покликали на допомогу. Так уже було заведено, щоб негри вважали ці лови за свято.

Кассі притулила вухо до вічка. Вранішній вітерець повівав просто на будинок, і вона чула багато з того, що говорилося надворі. її похмуре обличчя викривила гірка посмішка, коли вона почула, як ловці умовляються, хто де шукатиме, вихваляють один перед одним своїх собак, дають настанови помічникам, коли стріляти й що робити з утікачками, заскочивши їх.

Кассі відхилилась од вічка й, болісно зчепивши руки, вигукнула:

— О боже! Що ми лихого вчинили, щоб отак нас цькувати?..

Щоки її палали, голос уривався.

— Якби не ти, дитино, — мовила вона, дивлячись на Емелін, — я б сама вийшла до них і подякувала тому, хто застрелить мене. Навіщо мені воля? Хіба вона поверне мені моїх дітей, хіба зробить мене знов такою, як я була?

По-дитячому простодушна Емелін аж злякалася відчаю Кассі і розгублено мовчала. Потім лагідно взяла її за руку.

— Не треба! — сказала Кассі, намагаючись відштовхнути її руку. — Бо я можу полюбити тебе, а я зареклася когось любити!

— Бідолашна Кассі! — промовила Емелін. — Не тужи так тяжко! Якщо ми станемо вільні, ти, може, ще й знайдеш своїх дітей. А ні, то я буду тобі за дочку. Я ж ніколи більш не побачу своєї старенької матусі! І я любитиму тебе, Кассі, хоч би ти мене й не любила!

Лагідна дитяча душа взяла гору. Кассі підсіла до Емелін, обняла її і стала гладити її м’які каштанові коси. А Емелін зачудовано дивилася на її прекрасні очі, зволожені слізьми.

— Ах, Ем! — мовила Кассі. — Як я знудилася за своїми дітьми, як зболіло моє серце й висохли очі з туги за ними! А отут, — вона притулила руку до грудей, — нічого вже не лишилося, сама холодна пустка!..