— Хіба ти не бачиш, скільки добра зробила тобі міс Офелія? Вона каже, що зробила все можливе.
— Ой, та звісно ж, пане! Ось і та моя хазяйка завжди так говорила. Вона й лупцювала мене страх як сильно, і за волосся скубла, і головою об двері стукала, та й то мені не помагало! Та мені, мабуть, хоч би й усе волосся геть по вискубти, то однак добра не буде. Така вже я погана! А все того, що я негритянка, оце ж тільки того!
— Ні, я таки мушу від неї відмовитись, — сказала міс Офелія. — Годі вже з мене цієї мороки.
Єва, що до останньої хвилини мовчки спостерігала всю цю сцену, нишком дала знак Топсі йти за нею. В кінці веранди була невелика засклена комірчина, що правила Сен-Клерові за читальню, і Єва з Топсі зникли за її дверима.
— Що це там Єва надумала? — спитав Сен-Клер. — Ану піду подивлюся.
Він навшпиньки підступив до комірчини, відхилив завіску, що закривала скляні двері, й зазирнув туди. А тоді, приклавши палець до уст, знаком показав міс Офелії, щоб і вона підійшла подивилася.
Обидві дівчинки сиділи на підлозі боком до дверей. На обличчі Топсі був звичайний лукавий і безтурботний вираз, зате в Єви, що сиділа проти неї, личко аж пашіло від хвилювання, а у великих очах блищали сльози.
— Чому ти так погано поводишся, Топсі? Хіба ти не можеш постаратися бути хорошою? Невже ти нікого не любиш, га, Топсі?
— Не знаю я, як це любити. Я люблю цукерки, ото і все, — відказала Топсі.
— Але ж своїх батька й матір ти любиш?
— Та в мене їх ніколи й не було. Я ж вам казала, панночко Єво.
— Так, я знаю, — сумно промовила Єва. — Ну, то, може, в тебе є братик чи сестричка, або тітка, або ж…
— Ні, нема… Ніколи нікого не було.
— Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б…
— Хоч би як я старалася, а однаково завжди була б негритянка, — сказала Топсі. — От якби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.
— Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.
Топсі уривчасто хихотнула — то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.
— Ти не віриш? — спитала Єва.
— Ні. Вона мене терпіти не може, бо я негритянка! їй до мене доторкнутися — все одно що до жаби. Та й ніхто не може любити негрів, вони не варті, щоб їх любили. А мені й начхать! — сказала Топсі й почала свистіти.
— Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! — вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу ручку на плече Топсі. — Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів… бо ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я хвора, Топсі, і, мабуть, жити. мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.
Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались по її щоках і падали на Євину білу ручку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.
— Панночко Єво! Люба панночко Єво! — проказувала вона крізь сльози. — Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все одно.
Сен-Клер спустив завіску.
— Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку… — мовив він до міс Офелії.
— Я завжди мала упередження проти негрів, — сказала міс Офелія. — Ніде правди діти — мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.
— О, діти одразу відчувають такі речі, — сказав Сен-Клер, — від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як піклувалися про неї, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Дуже дивно, але це так.
— Не знаю, як мені себе перебороти, — промовила міс Офелія. — Вони ж і справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу позбутися цього почуття?
— А от Єва, здається, знає як.
— Ну, вона така щиросерда! — сказала міс Офелія. — Якби ж то я могла стати такою, як вона! Певно, мені є чого в неї повчитися.
— Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина, — зауважив Сен-Клер.
Розділ XXVI
Смерть
Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона примикала до покою батьків, з другого — до кімнати міс Офелії, Сен-Клер сам наглядав за умеблюванням та оздобленням доччиної кімнати й подбав про те, щоб усе там відповідало вдачі її маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен-Клера: по краях рожеві пуп’янки в зеленому листі, а посередині — пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці і крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів’ям ліжка на алебастровій консолі стояла красива фігура ангела із згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вікна на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою, — захисток від москітів, який є неодмінною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах не бракувало рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий бамбуковий столик, а на ньому — тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене письмове приладдя, що його подарував їй батько, помітивши, як старанно вона вправляється у краснописі. На полиці над каміном стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них — дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті наче промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалася від сну, тішило душу й навіювало радісні думки.
Оманлива снага, що на якийсь час підбадьорила Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу, і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в неспокійні хвилі озера.
Одного дня, лежачи отак у кріслі з розгорнутою книжкою на колінах, Єва раптом почула на веранді сердитий голос матері:
— А це що таке, негіднице? Знову в шкоду? Пообривала квіти, он як?
І Єва почула лункий звук ляпаса.
— Ой пані! Та це ж для панночки Єви! — обізвався голос, що належав Топсі.
— Для панночки Єви! Ач що вигадала! Ти думаєш, їй потрібні твої квіти, нікчемна чорна мавпо? Ану забирайся геть!
Єва миттю підхопилася з крісла й вибігла на веранду.
— Ой, не треба, мамо! Я хочу ці квіти, нехай дасть їх мені! Вони мені потрібні.
— Та ну, Єво, в тебе й так їх повна кімната.
— Мені квіти ніколи не зайві, — відказала Єва. — Неси їх сюди, Топсі.
Топсі, що, понуривши голову, стояла осторонь, підійшла до Єви й оддала їй квіти. На обличчі в неї був нерішучий, соромливий вираз, зовсім не схожий на її звичайні зухвалі гримаси.
— Який чудовий букет! — сказала Єва, розглядаючи квіти.
Насправді той букет був скорше чудний — пучок червоногарячих гераній і серед них одна-єдина біла камелія з лискучим темним листям. Квіти явно були дібрані за протилежністю кольорів і дбайливо складені пелюстка до пелюстки.
Топсі аж засяяла з утіхи, коли Єва сказала:
— Топсі, ти дуже гарно добираєш квіти. Осьде в мене порожня ваза. Я хочу, щоб ти щодня приносила для неї букет.
— Що за химера! — вигукнула Марі. — Ну навіщо це тобі?
— Нехай собі рве квіти, мамо. Чи тобі не однаково, якщо Топсі робитиме це для мене? Однаково ж, правда?
— Та звісно, коли ти цього хочеш, люба!.. Топсі, ти чуєш, що каже твоя маленька хазяйка? Гляди мені, слухайся її!