— Ах, Елізо! — озвався Джордж, пригортаючи її до себе. — Отож-то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету — і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!

— Не бійся, — з надією в голосі мовила вона. — Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.

— Ти просто чудо, Елізо! — вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її. — Та скажи мені… О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?

— Я певна, що так, Джордже, — відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії. — Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.

— Я вірю тобі, Елізо, — мовив Джордж, швидко підводячись. — Ходімо, час вирушати… А справді, — додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї, — з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так… трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька… Але от-от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?

Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.

— Ач яке гарненьке дівча! — мовила Еліза, повертаючи його на всі боки. — Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?

Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з-під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом — лише подеколи тяжко зітхав.

— Гаррі впізнає свою мамуню? — запитала Еліза, протягаючи до нього руки.

Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.

— Годі, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть окремо від нас, — сказав Джордж.

— Твоя правда, це нерозумно, — погодилась Еліза. — І все ж мені прикро, що він од мене відвертається… Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?

— Отак, — сказав чоловік, накинувши плащ їй на плечі.

— Ага, так, — мовила Еліза, наслідуючи його рух. — Крім того, я маю тупати ногами, широко ступати й удавати хвацького парубка.

— Не треба занадто старатися, — сказав Джордж. — Трапляються часом і скромні юнаки. Мабуть, краще тобі такого й удавати.

— А рукавички! Горе, та й годі! — сказала Еліза. — Мої руки зовсім у них потонули!

— Добре пильнуй, щоб вони весь час були на тобі, — застеріг її Джордж. — Твої малі лапоньки можуть виказати нас усіх А ви, місіс Сміт, не забувайте, що тепер ви наша тітонька і їдете під нашою опікою.

— Я чула, — обізвалася місіс Сміт, — що якісь люди на пристані попереджають усіх капітанів щодо чоловіка з жінкою та маленьким хлопчиком.

— Он як! — мовив Джордж. — Ну що ж, коли ми таких побачимо, то дамо їм знати.

До будинку вже під’їхав найманий фургон, і гостинна родина, що прихистила у себе втікачів, обступила їх, щоб попрощатися.

Як і радив Том Локер, утікачі прибрали невпізнанного вигляду. На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна жителька того самого канадського містечка, до якого вони вирушали, теж чекала пароплава через озеро й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі. Щоб привчити хлопчика до неї, його на ті два дні цілковито доручили її турботам і з допомогою лагідного поводження, підкріпленого маківниками та цукерками, вона здобула неабияку прихильність того юного джентльмена.

Фургон спинився біля пристані. Обидва молодики, як вони тепер виглядали, зійшли сходнями на пароплав. Еліза галантно вела під руку місіс Сміт, а Джордж клопотався речами. Коли Джордж стояв у дверях капітанської конторки, купуючи квитки, він почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.

— Я обдивився кожного, хто сходив на борт, — казав один. — На нашому пароплаві їх немає, я певен.

— Сандаскі, плекаючи надію вистежити тут свою здобич.

— Жінку важко відрізнити від білої, — сказав Меркс. — Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руців нього тавро.

Джорджева рука, що саме простяглася по квитки та решту, ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся, зміряв Меркса байдужим поглядом і неквапливо пішов на другий кінець палуби, де його дожидала Еліза.

Місіс Сміт з малим Гаррі залишили їх і влаштувалися в жіночій каюті, де смаглява врода гаданої дівчинки викликала чимало похвальних зауважень.

Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс поспішає з пароплава на берег. А коли пароплав відчалив і віддаль між ними стала непоборна, з грудей у нього вихопилось протяжне полегшене зітхання.

Була чудова днина. Сині води озера Ері мінились і яскріли в променях сонця. З берега повівав свіжий вітерець, і гордий корабель, розтинаючи хвилі, неухильно простував уперед.

Яка то незбагненна річ — людське серце! Дивлячись на Джорджа, що спокійно походжав по палубі із своїм соромливим супутником, ніхто б і подумати не міг, яка буря почуттів вирує в його грудях. Заповітна мета, до якої він дедалі наближався, здавалась надто прекрасною та високою, і він аж не вірив собі. Його ні на мить не залишав чіпкий страх: а що, коли виникне якась негадана перепона й не дасть йому досягти мети?

Проте пароплав ішов усе вперед, минали години, і ось уже виразно постав удалині благословенний берег Канади — берег, наділений могутньою чарівною силою, що здатна вмить розвіяти всі закляття рабства, будь-якою мовою проголошені та будь-якою владою стверджені.

Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, а тим часом пароплав підходив до невеличкого канадського містечка Амгерстберга. У Джорджа уривався віддих, очі застилав туман. Він мовчки потиснув тендітну ручку, що злегка тремтіла в його руці. Загув дзвін, і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному…

Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.

Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь-якого з решти п’яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов’ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.

Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, ніж жити далі?

Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив— ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим здобути собі вічну славу.

Та житидень у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, пригнічені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров’ю, — таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, щонайсправжнішим випробуванням для людини.

Поки Том стояв вічнавіч із своїм напасником, слухав його погрози й думкою готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь-що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у побитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого й безнадійного становища, і цілий день він лежав з тим важким тягарем на серці.

Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись?