— Джоне! Джоне, іди-но мерщій сюди!

Він поклав газету, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видовищем, що постало перед його очима.

На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна якась струнка молода жінка. Одяг на ній був весь подертий і обмерзлий, одного черевика бракувало, розірвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать знедоленої раси, однак не можна було не помітити його сумовитої і зворушливої вроди.

Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, почав розтирати його холодні ноженята.

— Ви тільки подивіться на неї! — жалісливо проказала стара Діна. — Мабуть, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк-так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут-таки й заточилася, додолу. А руки в неї он які білі—знати, ніколи не бачили тяжкої праці.

Бідолашні! — співчутливо мовила місіс Берд. Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила в неї невидющий погляд. Раптом на обличчі її відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.

— Мій Гаррі! Вони забрали його?

Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.

— Ні, він тут, зі мною! — вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд. — О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!

— Ніхто вас не скривдить, сердешна, — заспокійливо відказала місіс Берд. — Тут ви в безпеці, тож не бійтеся.

— Дякую вам, дякую! — сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.

Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, до яких така здібна була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали постіль на скрині біля груби, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш від неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася найменшій спробі покласти його окремо, і навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.

Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.

— Цікаво, хто вона така і звідки, — нарешті обізвався він, відклавши газету.

— Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо, — відказала місіс Берд.

— Слухай, голубонько… — мовив містер Берд, „кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.

— Що, любий?

— Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.

По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.

— Побачимо, — сказала вона.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив містер Берд.

— Слухай, голубонько…

— Ну? Що там ще?

— Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді… Ти могла бі його віддати тій бідоласі — адже ж їй потрібен одяг.

В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.

Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків — дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.

Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.

— Ви хотіли мене бачити? — лагідно спитала місіс Берд. — Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?

У відповідь, вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.

— Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі, — мовила вона. — Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.

— Я прийшла з Кентуккі, — відказала жінка.

— Коли? — запитав містер Берд, і собі приєднуючись до розмови.

— Сьогодні ввечері.

— Як же ви сюди дісталися?

— Перейшла по кризі.

— По кризі? — перепитали всі в один голос.

— Еге ж, — тихо відповіла жінка. — Мене врятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною… на п’яти наступали… Отож я не мала іншої ради.

— Ой лишенько! — обізвався старий Куджо. — Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все громаддя аж гуде за водою.

— Я знала, що крига скресла… так, знала! — нестямно промовила жінка. — І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не, думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б лишалося тільки померти.

— Ви були невільниця? — запитав містер Берд.

— Так, пане. Я належала одному господареві в Кентуккі.

— Він вас кривдив?

— Ні, пане, він був добрий хазяїн.

— То, мабуть, хазяйка була лиха?

— Щ, пане, ні! Моя хазяйка завжди була добра до мене.

— Що ж тоді змусило вас покинути їх і податися світ за очі в таку небезпечну дорогу?

Жінка допитливо подивилась на місій Берд, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.

— Пані, — раптом мовила вона, — вам доводилося втратити дитину?

Запитання було несподіване і роз’ятрило незагоєну рану: минув лише місяць, як у цьому домі померло мале.

Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:

— Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину. т

— То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним… їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані, — вони надумали забрати його від мене… продати… так, продати на пониззя одного… малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані. Та я б жити не змогла без нього і коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть. А вони погналися за мною — торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг — і вже наступали мені на п’яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді отямилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.

Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.

Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися нестримним плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз у раз примовляла: «Ой лихо-лишенько!» Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.

Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, зосереджено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Час від часу він так голосно сякався, що якби хто-небудь був у змозі добре придивитися, то напевне добачив би щось підозріле.

— Як &е ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? — раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.

— Бо він таки був добрийся й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадить, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього не жити. Ця дитина — все, що я маю.