— Ну, тепер у будь-якого спостерігача від Рівендел до гирла Андуїну ніяких сумнівів щодо мене не залишилося, — пробурмотів він. — Я, так би мовити, просигналив «Гандальф тут!»…

Але Хранителям було вже не до спостерігачів. З вогні їм стало веселіше. Дерево чудово горіло, шипів, танучи, сніг і хоч під ногами відразу стало сльотаво, це не заважало гріти руки над вогнем. Так і стояли вони пліч-о-пліч навколо танцюючого вогню. Червоне світло осявало стомлені, стурбовані обличчя, а за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз згорав швидко, а сніг усе падав та падав.

Вогонь став пригасати; його підживили останньою блискавкою.

— Ніч закінчується, — сказав Арагорн. — Невдовзі світанок.

— Якщо ці хмари пропустять хоча б якесь світло, пробурмотів Гімлі.

Боромир вийшов з кола та вдивився в чорноту ночі.

— Сніг вщухає, - оголосив він. — І вітер послабшав.

Фродо втомлено дивився перед собою. Лапатий сніг невпинно падав з темряви, мигтів білими плямами над вмираючим [309] вогнищем і зникав. Ніякого послаблення він не помітив. Його знов хилило на сон, аж тут він раптом помітив, що вітер дійсно вгамувався, а сніжинки стали більшими і падали рідше. Повільно розгорялось слабке вранішнє світло. Нарешті снігопад припинився зовсім.

У міру того, як розвиднялося, навколо з'являвся мовчазний, повитий снігом світ. Нижче їхнього притулку нагромаджувались горби, замети, безформні нарости, які зовсім сховали стежину, по якій вони підіймались; але на висотах, як і раніш, висіли важкі хмари, все ще погрожуючи снігопадом.

Гімлі подивився вгору й похитав головою:

— Карадрас не пробачив… У нього ще є чим нам допекти, якщо підемо далі. Чим швидше ми спустимося назад, тим краще!

З цим усі згодились, але відступати було тепер нелегко, а може, й неможливо: вже за кілька кроків від вогнища снігу навалило вище голів гобітів; подекуди великі замети наросли просто під стіною.

— Гандальф може піти вперед з патерицею та протопити стежку, — сказав Леголас. Буря мало турбувала його, з усього товариства лише він не засмутився.

— Якби ельфи вміли літати, ти б міг притягти з неба сонячний промінь та й протопити, — відповів йому Гандальф. — Я не можу видобути вогонь з нічого. Сніг не горить!

— Ну, — сказав Боромир, — коли розумні голови не допомагають, люди руки прикладають — так у нас кажуть. Нехай шлях прокладають найсильніші. Пригадайте: хоч зараз геть усе засипано, сніг почав заважати нам, коли ми завернули за скелястий виступ ось там, понижче. Якщо дістанемося туди, нижче має полегшати — а це яких-не-будь п'ятсот кроків звідси.

— Тоді що ж, давай спробуємо, — сказав Арагорн. Він був на зріст вище від усіх у загоні, але Боромир, який трохи поступався йому, був ширший у плечах та кремезніший. Він пішов першим, Арагорн за ним. Повільно, через силу віддалялися вони. Подекуди сніг доходив їм до самих грудей, а іноді здавалось, наче Боромир не йде, а пливе чи розгрібає сніг руками.

Леголас стежив за ними кілька хвилин з посмішкою на вустах, а потім звернувся до інших: [310]

— Тут казали, нібито шлях прокладе сильніший? А я кажу так: хай плугатар оре, видра плаває, а бігти по траві, по листю чи по снігу — пошліть ельфа!

Тут він спритно скочив на замет, і Фродо вперше усвідомив, хоч і бачив це щодня, що ельф так і не змінив свої звичні легкі черевики на чоботи, й ноги його залишали на снігу лише ледве помітні відбитки.

— Прощавайте! Я пішов за сонцем! — сказав він Гандальфові і побіг, хутко, немов по твердому грунту, вниз по стежині; миттю обігнав він людей, що посувалися повільно, і, помахавши рукою, зник за поворотом.

Ті, хто залишився на місці, чекали, збившись докупи; Боромир та Арагорн віддалялися, доки не перетворилися на чорні цятки на білому снігу й нарешті зникли з очей. Час тягнувся нестерпно. Хмари спустилися нижче, й з них час від часу зривався сніг.

Чекали нібито довго, але минуло лише близько години, і Леголас повернувся; майже водночас на стежині да леко позаду від нього з'явились і Боромир з Арагорном. Слідом за ним вони стали підійматися схилом угору.

— Ну, — вигукнув Леголас, підбігши, — сонця я не привів: воно гуляє у блакитних небесах півдня, й снігова наліпка на жалюгідному горбику, що ми звемо Багряним Рогом, його зовім не хвилює. Зате я приніс добру надію тим, хто приречений ходити, а не літати: одразу за поворотом найбільший намет, у якому наші силачі-люди ледь не втопли. Вони було впали у відчай, але тут я повернувся і сказав, що той намет трохи товщий за стінку, а за ним снігу відразу стає менше, а далі земля взагалі лише припорошена.

— Так я й думав! — сказав Гімлі. — Це не звичайна буря. Карадрас проявив свою лиху волю. Він не полюбляє ані ельфів, ані гномів, і цей намет призначений, щоб не дати нам пройти!

— На щастя, цей твій Карадрас не взяв до уваги, що з вами люди, — сказав Боромир, підходячи до них. — І люди не хиляві. А втім, звичайні робітники з лопатами прислужилися б вам краще. Так чи Інакше, а прохід через намет ми пробили, і за це нам мають бути вдячні усі, хто не навчений пурхати, як ельфи.

— Добре, замет пробитий, але як же ми усі спустимося? — спитав Пін, виказуючи загальну стурбованість гобітів. [311]

— Дуже просто! — сказав Боромир. — Я, звичайно, втомився, але не вичерпав сили, і Арагорн теж. Ми понесемо вас, малюків. Інші, без сумніву, зможуть пройти самі. Ну, друже Перегріне, з тебе й почнемо!

Він підсадив гобіта до себе на спину і сказав:

— Чіпляйся мені за плечі сам! Руки мені знадобляться! — і покрокував униз, приминаючи сніг. Слідом Арагорн поніс Меррі. Пін дивувався людській силі, дивлячись на прохід, пробитий у заметах без будь-яких засобів. Навіть зараз, несучи таку вагу, Боромир намагався руками розширити вузьку щілину для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг у боки.

Нарешті з'явився великий замет. Він перетинав стежину навскіс щільним мурому і його гребінь, гострий, наче обрізаний ножем, підіймався вдвічі вище голови Боромира, але посередині його прим'яли, ніби перекинули горбатий міст. На тому боці Меррі та Піна спустили на землю, і їм з Леголасом залишалося лише чекати, поки усі зберуться.

Невдовзі Боромир доставив туди Сема, за ним по вузькій, але вже добре протоптаній стежці йшов Гандальф, ведучи за налигач Білла з вантажем, на якому зверху влаштувався Гімлі. Останніми спустились Арагорн і Фродо. Не встигли вони проминути замет, як гора снігу з глухим шурхотом осіла, а зверху обвалилася лавина з каміння й снігу. Сніговий пил ледве не засліпив Хранителів, які притиснулись до скелі, а коли пил спав, вони побачили, що стежина зовсім завалена.

— Досить, досить! — закричав Гімлі. — Ми вже йдемо!

І дійсно, цим останнім ударом лють гори, вочевидь, вичерпалася; зухвалі прибульці тепер не насмілилися б повернутися, й Карадрас задовольнився. Снігові хмари порідшали, день посвітлішав.

Як і казав Леголас, чим нижче, тим менше ставало снігу, під кінець навіть гобіти вже могли йти самі. Невдовзі усі вони стояли на тому самому прискалку під крутим схилом, де їх застали перші сніжинки. Тепер, у вранішньому світлі, звідси було видно далеко. Десь на заході, у плутанині горбів, ховалась та улоговина, звідки вони починали сходження.

Ноги Фродо боліли. Він зголоднів, промерз до кісток, голова йшла обертом, при думці про тривалий спуск усе пливло перед очима і витанцьовували чорні цятки. Фродо протер очі, але цятки не зникли. На віддалі, нижче його ніг, але вище підніжжя, у повітрі висіла хмара чорних цяток. [312]

— Знову птахи! — сказав Арагорн, показуючи туди.

— З цим тепер нічого не вдієш, — обізвався Гандальф. — Добрі вони чи лихі, чи взагалі не мають до нас ніякого відношення, треба відразу ж спускатися. Навіть на півдорозі вниз нас може наздогнати новий снігопад!

Холодний вітер обтікав мандрівників, коли вони, обернувшись спиною до перевалу Багряного Рогу, стомлено попленталися униз по схилу. Карадрас мав торжествувати: він переміг.