Вони поспішали до північної межі, щоб боронити її від j нападу з Морії, і принесли новини, які Гельдір частково переказав. Орків, що проникли до лісу задля грабунку, зупинили та майже дощенту розбили; недобитки втекли на захід, до гір, за ними послали погоню. Бачили також дивне створіння: воно бігло, зігнувшись, майже торкаючись руками землі, немов звір — а все ж то не був звір. Мисливці не стали стріляти, не знаючи, чи то добра істота, чи лиха, і воно позбулося погоні та помчало униз за течією Срібної, на південь.

— А ще, — додав Гельдір, — мені передали послання від Володарів Лоріену. Вам дозволено йти вільно, навіть гномові. Здається, Володарка знає все про кожного з вас! Може, прийшли нові вісті з Рівенделлу?

Першим він зняв пов'язку з очей Гімлі.

— Вибач мені! — сказав він, низько уклонившись. — Поглянь на нас як друг! Роздивись та радій: адже ти перший з гномів, кому дозволено споглядати на ліс Нейт-Лоріену з часів Даріна!

Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і завмер. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, порослий зеленою травою — така, мабуть, зростала у Давні віки. Його верх оточували подвійною короною два кола дерев: перше — з білою корою, зі складним переплетінням гілок, чудових навіть без листя, а друге — меллорни, одягнеш блідим золотом. У самій середині здіймалося дерево, величезне, мов башта, у височині серед його гілок виднівся білий далан. Біля підніжжя стовбурів та всюди на зелених схилах пагорба траву всіяли маленькі зірочки золотавих квітів, а між ними гойдались на довгих стеблах інші — білі та блідо-зелені, вкриваючи ясну зелень трави легким серпанком. Над курганом у синьому небі горіло сонце, а під деревами лежали довгі зелені тіні.

— Дивіться! Це — Керін-Амрот, — сказав Гельдір, — серце стародавнього королівства, яким воно колись було. Тут у щасливіші дні стояв дім Амрота, а нині — курган, тут вічно цвітуть у нев'янучій траві золотий еланор та білий і нітреділ. Тут ми трохи відпочинемо, а до населених місць доберемося у сутінках.

Подорожні полягали на духмяну траву, але Фродо ще і довго стояв, занурившись у споглядання. Йому здавалось [370] ніби він дивиться крізь прозоре вікно на світ, що давно зник, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Все навкруги було справжнє, живе, виразне, але сама ця виразність немов натякала, що хтось замислив і сотворив небо та землю, траву та дерева, квіти та вітер за мить до того, як з очей Фродо зняли пов'язку; але одночасно все це було таке стародавнє, ніби існувало від створення світу. І кольори цього світу, цілком знайомі: золотий та білий, зелений та синій, здавались такими свіжими, яскравими, немов Фродо перший в світі побачив їх і дав нові, прекрасні назви. Тут взимку душа не тужила за весною та літом. Ні вади, ні хвороби, ні каліцтва не знали тут рослини. Земля Лоріену зберегла бездоганну чистоту.

Фродо обернувся й побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись, і протирає очі, ніби перевіряючи, чи не сниться:

— Дивіться, тут сонце, ясний день. Я ж бо думав, ельфам тільки місяць та зірки до вподоби! А все ж таки це місце ельфійське над усе. Я відчуваю… ну, нібито ми попали у пісню, розумієте, про що я?

Гельдір поглянув на них і, мабуть, зрозумів не тільки слова, але й думки Сема.

— Ви відчуваєте владу Володарки Галадрімів, — сказав він з посмішкою. — Чи не бажаєте відвідати зі мною Керін-Амрот?

Він легко збіг на схил, укритий травою. Гобіти пішли за ним. Хоча Фродо рухався, дихав, чув, як вітер лоскоче його обличчя, і бачив, як колишуться живе листя та квіти, він звідкись знав, що над цією землею час не владен, і нема тут зів'янення, ні зміни, ні забуття. Коли вони підуть звідси до інших країв, Фродо, блукач з Гобітанії, все ще буде бродити по траві між еланором та нітреділом у пречудовім Лоріені…

Вони увійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Порив вітру сколихнув гілля. Фродо знерухомів: він почув голос прибою на узбережжі, давно вже залитому хвилями, і гомін морських птахів, яких давно вже не зустрінеш на світі. А Гельдір йшов далі, він вже підіймався на високий поміст. Фродо, намагаючись іти за ним, торкнувся дерева поряд з драбиною; ніколи раніше не відчував він з такою силою плоть дерева, його єство. Приязно погладжують дерево і лісник, і тесляр, але Фродо відчув зовсім інше: радість від знайомства з живою душею. [371]

Коли він нарешті виліз на далан, Гельдір узяв його за руку і розвернув на південь:

— Дивись спочатку сюди! І Фродо побачив на відстані чи то пагорб, скрізь зарослий могутніми деревами, чи то місто з зеленими вежами. Почуття підказали йому: саме там осереддя світла та сили, І що боронять цю землю. Йому відразу закортіло злетіти, немов птах, і відпочити у цьому зеленому лісі-місті. Потім Фродо глянув на схід, і перед ним відкрився весь Лоріен; ледь лисніюча смужка Андуїну відокремлювала його від земель за рікою — туди світло не сягало, і все було буденне та і знайоме: пласкі й пусті землі, безформні, вкриті туманом, тільки в найдальшій далечині темніла страшна стіна. Сонце, що осявало Лоріен, було не спроможним розтопити тінь над цими вершинами.

— Там криється твердиня Південного Чорнолісся, — сказав Гельдір, — її оточують темні смерекові ліси, де дерева тиснуть одне одного, і гілля їхнє трухне та сохне. У хащі, на кам'янистому узвишші, стоїть Дол-Гулдор, де довго чаївся Ворог. Ми побоюємось, що у Дол-Гулдорі знову хтось оселився, і сила його мешканців непомірно зросла. Останнім часом його часто закривають чорні хмари. Ти бачиш два ліси, дві сили, що уявно протистоять одна одній; але світло здатне проникнути до самого серця Тьми, а тьмі невідома таємниця Світла. Вона ніким ще не розкрита… поки що не розкрита, — ельф відвернувся й став швидко спускатися. Гобіти ледве поспівали за ним.

Біля підніжжя пагорба Фродо застав Арагорна; він стояв мовчки, непорушно, з золотою квіткою еланору в руці; очі його блищали, він весь був під чарами спогадів. Фродо відразу збагнув, що йому ввижаються чудові видива минулого: відбиток тяжких років зник з обличчя Арагорна, перед Фродо стояв молодий витязь у білому вбранні, стрункий та гарний; ніби звертаючись до невидимого співрозмовника, він сказав ельфійською мовою: «Арвен ванаїмельда, намаріе!», зітхнув, немов отямившись, із посмішкою поглянув на Фродо:

— Тут серце ельфійських володінь на землі, і тут навіки оселиться моє серце, якщо не знайдемо світла наприкінці j темних доріг, котрі ми з тобою ще маємо пройти. Ходімо далі!

Узявши Фродо за руку, він покинув пагорб Керін-Амроту, і за днів життя свого ніколи більше туди не повертався. [372]

Сонце спускалося за гори, і тіні лісові темнішали, коли Хранителі знову вирушили в дорогу. Тепер вони пробирались по густих заростях, де швидко згущалися сутінки. Ніч настала під покровом лісу, а вони все йшли, і ельфи засвітили свої срібні ліхтарики.

Несподівано перед ними відкрилась галявина, і вони опинилися під блідим вечірнім небом з блискітками рідких перших зірок. Узлісся оминало галявину, відходячи і дугами вліво та вправо, а за нею лежав затоплений тінню глибокий рів — тільки трава на його краї зеленіла, немов сонце над нею ще не зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала пагорб, порослий меллорнами, найвищими з тих, що подорожні досі бачили. Вони височіли в сутінках, мов живі вежі неймовірної будови. Невпинно шелестіло листя, а поміж незчисленних ярусів віття мерехтіло безліч вогників, зелених, золотих та сріблястих.

— Ласкаво просимо до Карас-Галадону, — сказав Гельдір, — міста Галадрімів, оселі Володарів Лоріену — Келеборна та Галадріелі! Увійти тут ми, щоправда, не можемо — на північному боці нема воріт. Нам треба обійти стіну з півдня, і шлях ще неблизький, бо місто наше велике.

По зовнішньому краю рова йшла дорога, брукована білим каменем. По ній мандрівники попрямували на захід, огинаючи зліва місто, подібне до зеленої хмари. Чим сильніш ставала темрява довкола, тим більше вогників засвічувалося на пагорбі, поки весь він не засяяв, мов величезне сузір'я. Нарешті перейшли білий міст та побачили високі ворота, міцні, освітлені гронами світильників, — вони виходили на південний захід, між торцями стін, котрі там заходили одна за одну.