Розділ 6 ЛОРІЕН КВІТУЧИЙ

— На жаль, більше зволікати не можна, — сказав Арагорн, поглянув на гори і підніс меч. — Прощай, Гандальфе! Адже я казав: якщо переступиш поріг Морії, бережись… Волів би я краще помилитися! На що ж нам надіятися без тебе? — Звернувшись до осиротілого загону, він додав: — Справа майже безнадійна, однак спробуємо якось посперечатися з недолею. Принаймні зможемо помститись. Отже, озброїмось мужністю, осушимо сльози — та рушаймо! Маємо ще довгу путь попереду та багато справ.

Вони підвелися і роздивились навкруги. На північ від них долина підіймалась до тінистого видолинку поміж гірських відрог, над якими височіли три білих шпилі Морійських гір: Келебдил, Фануїдхол та Карадрас. Уздовж видолинку в'юнився струмок, вірніш, нескінченний каскад невеличких водоспадів, весь у білосніжному мереживі піни, У райдужнім мареві злітаючих у повітря крапель.

— Оце й є Маревий Каскад, — сказав Арагорн, вказуючи на водоспади. — Уздовж нього тягнеться глибоко вибитий у скелях шлях, яким ми б і спустилися, якби доля була милостивішою до нас.

— Доля та Карадрас, — поправив Гімлі. — Бач, стоїть собі, осміхається на сонці!

Він погрозив кулаком найдальшому з піків і відвернувся. [351] На сході пасмо гір несподівано уривалось, відкриваю чи невиразні контури просторої країни поза ними. На південь Імлисті Гори тягайся без кінця, доки око вхопить. Мандрівники стояли все ще досить високо на західному краї долини, а приблизно милею нижче лежало озеро, видовжене, ніби наконечник списа, що глибоко встромивсі у північний видолинок. Південний кінець озера освітлює сонце, але води його були глибокого синього кольору, як небо ясного вечора, якщо дивитись з освітленої кімнати Окрайка з голого каміння відокремлювала нерухому, без зморщок, гладінь води від рівної зеленої луки. Гімлі сумовито покачав головою:

— Ось вона, Дзеркальна Заводь, Келед-Зарам! Пам'ятаю, він сказав: «Хай потішить тебе це видовище. Але ми не зможемо там затриматися». Аж ось — нескоро ще я зможу втішитись, і мушу поспішати звідси — а він залишиться…

Тепер загін йшов нерівною, розбитою дорогою униз від Воріт. Деінде вона оберталася на ледь помітну смугу межі вересом та ломикаменем, що повиростали серед потрощених плит. Але все ще можна було помітити, що колись давно цю дорогу від верхньої до нижньої межі томських володінь старанно вимостили. Край дороги зустрічались руїни якихось будівель та зелені кургани, увінчані купами струнких беріз чи модрин, зітхаючих під вітром. Один з заворотів на схід привів подорожніх прямо до Дзеркальної Заводі, і вони побачили неподалік від дороги самотню колону з обламаним верхом.

— Камінь Даріна! — вигукнув Гімлі. — Я не можу піти, не глянувши на це чудо зблизька, хоч на хвилинку!

— Тоді поквапся! — сказав Арагорн, озирнувшись на Ворота. — Сонце заходить рано. Орки, може, й не з'являться до сутінків, але ми мусимо встигнути відійти якомога далі. Місяць вже убуває, вночі буде зовсім темно.

— Фродо, ходімо-но разом! — запропонував гном, зіскочивши з дороги. — Я не дозволю тобі пройти повз Келед-Зарам!

Він побіг по зеленому укосу, Фродо повільно попрямував за ним; синя вода притягувала його попри біль та втому. Сем плентався слідом.

Біля колони Гімлі зупинився і задер голову. Камінь вивітрився, вкрився тріщинами, вирізьблені руни ледве проступали. [352]

— Цю колону поставили на місці, де Дарін вперше заглянув у води Дзеркальної Заводі, - сказав гном. — Загляньмо теж!

Вони схилилися над темною водою і спочатку нічого не побачили. Потім поволі стали проступати обриси навколишніх гір та піків, немов язики білого вогню, та глибоке небо понад ними у мерехтінні зірок, хоча був ще день й сонце світило. їхні власні нахилені голови так і не відбилися у дивному дзеркалі.

— О Келед-Зарам, прекрасний та таємничий! — прошепотів Гімлі. — Тут спочива корона Даріна до того часу, коли він прокинеться! — Гном уклонився і поспішив піднятися по зеленій луці назад до дороги.

— Що ти там бачив? — спитав Пін у Сема. Але Сем глибоко задумався й нічого не відповів.

Тепер дорога завернула на південь і швидко пішла униз. Поза озером вони знайшли джерело — глибоку западину, повну кришталево-прозорої води; широко розпливаючись по кам'яному розсипу, вона виблискувала й дзюркотіла, стікаючи до крутого скелястого корита.

— Це витік Срібної Струни, — сказав Гімлі. — Не пийте з нього! Вода холодна, мов крижана!

— Нижче цей струмочок обертається на швидку річку, — додав Арагорн, — вона збирає воду з багатьох інших гірських бурчаків. Ми ще довго будемо йти уздовж неї — такий шлях обрав Гандальф, так і я сподіваюсь дістатися до лісів, де Срібна зливається з Великою Рікою — ось там!

Там, куди він показав, потік, підстрибуючи на камінні, зникав у чаші долини, губився у золотавім серпанку.

— Це ліси Лоріену Квітучого, — сказав Леголас, — найчудовішого з володінь нашого народу. Ніде нема таких дерев, як у тій землі. Восени їхнє листя набуває золотого кольору і не опадає, поки з новою весною не з'явиться молода зелень, і тоді землю у лісі вкрива золото, віття гнеться від жовтого цвіту; золотим залишається купол лісу, а опори його — з срібла, бо кора тих дерев гладка та сріблясто-сіра. Так співають у нас в Чорноліссі. Як було б чудово навідатися туди навесні!

— Про мене, він взимку теж чудовий, — сказав Арагорн. — Але до нього ще йти чимало миль. Поспішаймо!

Спочатку Фродо та Сем ще могли встигати за супутниками, але Арагорн вів загін швидким кроком, і невдовзі [353] вони почали відставати. З раннього ранку вони нічого не їли, після теплої сутіні Морії вітер здавався крижаним: сонце не гріло. Рубець на лобі в Сема пекло мов вогнем, голова здавалась порожньою, його трусило. Фродо задихався, кожний крок давався через силу.

Нарешті Леголас, озирнувшись побачив їх далеко позаду й покликав Арагорна. Всі зупинились, і Арагорн, узявши з собою Боромира, поспішив до них.

— Вибач мені, Фродо! — вигукнув він скрушно. — Стільки всього скоїлося сьогодні, і поспішати мусимо ми щодуху, отож я й забув про каліцтво твоє та Семове. Чому ти мовчав? Я б допоміг, хоч би всі орки Морії гнались за нами! Але тепер потерпи ще трохи: поблизу є місцина, де можна ненадовго зупинитися. Там я зроблю все, що в моїх силах. Боромире, понесімо їх!

Незабаром загін обминув ще один потік: стікаючи з заходу, він зливав свою пінну течію з водою Срібної. Разом падали вони, здіймаючи хмарки піни, через поріг зеленкуватого каменя у невеличку лощину. Круті береги поросли модринами, низькорослими і покрученими, повзучою травичкою та кущиками чорниці. Дещо нижче річка з гуркотом перекочувала блискучу гальку по рівному руслу. Там загін зупинився відпочити. Було близько третьої опівдні, вони віддалилися від Воріт лише на кілька миль. Сонце вже хилилося на захід.

Поки Гімні та молодші гобіти збирали ломаччя, розкладали багаття й носили воду, Арагорн оглянув Фродо та Сема. Семова рана виявилась неглибокою, хоча жахливою на вигляд, і Арагорн нахмурився, але потім обличчя його прояснилось:

— Тобі пощастило, Семе! Чимало вояків платили набагато дорожче за свого першого орка. Зброя ворога, проти звичаю, не була отруєна. Я полікую рану, і все добре загоїться. Ось зараз Гімні нагріє воду, обмиємо, і цього вистачить… — Він вийняв з торби кілька зів'ялих листочків. — Сушені вони трохи слабкіші, але все ж таки це ацелас, той, що я зібрав біля Непогожої. Розкриши один листочок, кинь у воду, промий рану дочиста, потім я перев'яжу. А тепер твоя черга, Фродо!

— Ні, не треба! Все гаразд! — поквапливо вигукнув Фродо. (Йому не хотілося розкривати таємницю кольчуги). — Мені б тільки попоїсти та відпочити… [354]

— Ні, - заперечив Арагорн, — треба неодмінно глянути, що зробили з тобою молот і ковадло. Мені аж ніяк не віриться, що ти взагалі живий!

Він розстібнув стару куртку Фродо, поношену сорочку і здивовано ахнув, а потім розсміявся: срібна кольчуга засліпила його гарячим відблиском, немов рябизна на морі під сонцем. Обережно стягнув її Арагорн і потрусив; зірками сяйнули самоцвіти, а срібні кільця зашелестіли тихо, ніби дощик по озерній воді.