— Ти пізно, Стіве.

— Знаю, Джоне, знаю. Але сьогодні я зіткнувся з цікавими і незвичайними проблемами.

— Он як? — Ні скалічене обличчя, ні спотворений голос не виражали ніяких емоцій, лише в ясних очах з’явилася тривога.

— Ти з ними справишся?

— Я ще не впевнений. Можливо, потрібна буде твоя допомога. Ти ж у нас геній. Віднести тебе в сад? Вечір чудовий.

Дві дужі руки підняли Джона з возика, м’яко, майже ніжно обхопивши плечі й забинтовані ноги. Обережно й повільно він пройшов через кімнату, спустився пологим схилом, зумисне збудованим для інвалідного возика, і через задні двері вийшов у сад, обнесений стіною з колючим дротом.

— Чому ти не дозволяєш мені їхати у возику, Стіве? Це ж нерозважливо.

— Бо мені приємніше нести тебе. А ти проти? Ти ж сам радий вилізти з цієї механізованої тачки. Як ти почуваєшся сьогодні?

Він турботливо опустив Джона на прохолодну траву.

— А як я маю почуватися? Краще розкажи мені про свої проблеми.

— Під час передвиборної кампанії Квінн збирається оголосити мене роботом.

Очі Джона розширилися:

— Звідки ти знаєш? Це неможливо. Я не повірю в це.

— Я тобі кажу. Сьогодні в моєму кабінеті були від нього вчені тузи з “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”. Говорили зі мною.

Руки Джона повільно скубли траву.

— Розумію. Розумію…

— Але нехай обирають собі таку тактику, — сказав Байєрлі. — У мене є один задум. Ти послухай і скажи, чи не можна зробити ось так…

У кабінеті Альфреда Ланнінга того вечора розігралася сцена, яку можна було б назвати грою у “витрішки”. Френсіз Квінн задумливо дивився на Альфреда Ланнінга, Ланнінг дико витріщився на Сьюзен Келвін, а та, в свою чергу, безсторонньо розглядала Квінна.

Френсіз Квінн спробував розрядити атмосферу.

— Дурниці! Він на ходу все придумав.

— I ви збираєтесь зіграти на цьому, містере Квінн? — запитала доктор Келвін байдужим голосом.

— Зрештою, це ваша гра.

— Послухайте! — вигукнув Ланнінг, намагаючись криком заглушити свою зневіру. — Ми зробили те, що ви просили. Пересвідчилися, що чоловік їсть. Смішно припускати, що він — робот.

— I ви так гадаєте? — Квінн різко повернувся до Келвін. — Ланнінг казав, що ви фахівець.

— Послухайте, Сьюзен… — майже погрозливо почав Ланнінг.

Квінн ввічливо перебив його:

— А чому б їй не висловитись? Вона вже півгодини мовчить, як язик проковтнула.

Ланнінг відчув себе вкрай утомленим. Йому здавалося, ще трохи — і він збожеволіє.

— Нехай буде так. Говоріть, Сьюзен. Ми не будемо вас перебивати.

Сьюзен Келвін уважно подивилася на нього, потім перевела холодний погляд на містера Квінна.

— Є лише два способи напевне довести, що Байєрлі — робот. Досі ви називали побічні докази, які хоч і викликають певну підозру, але не доводять вини. А я гадаю, що містер Байєрлі достатньо розумний, щоб спростувати такі підозри. Очевидно, й ви так думаєте, інакше до нас не звернулися б. Отже, довести звинувачення можна двома методами: фізичним і психологічним. Фізичний — це хірургічне втручання або рентген. Як це зробити — думайте самі. Психологічний метод полягає у вивченні його поведінки. Якщо це позитронний робот, він мусить підкорятися трьом законам робототехніки. Позитронний мозок не може бути сконструйований без цього. Ви знаєте ці закони, містере Квінн?

Вона спокійно й виразно процитувала слово в слово знамениті закони, надруковані жирним шрифтом на першій сторінці “Посібника з робототехніки”.

— Чув про них, — неуважно відповів Квінн.

— Тоді ви легко вловите суть, — сухо промовила роботопсихолог. — Якщо містер Байєрлі порушить хоч один з цих трьох законів — він не робот. На жаль, тільки так ми одержимо чітку відповідь. Бо коли він діятиме згідно з законами, це ще нічого не доводить.

Квінн ввічливо підняв брови.

— Чому нічого, докторе?

— Бо коли добре подумати, суть трьох законів робототехніки — невід’ємна частина переважної більшості етичних систем світу. Звичайно, кожній людині властивий інстинкт самозбереження. Для робота це Третій закон. Кожна порядна людина, якій притаманні соціальне сумління і почуття відповідальності перед суспільством, підкоряється певним авторитетам — прислуховується до думки свого лікаря, керівника, уряду, психіатра, просто приятеля. Вона дотримується законів, звичаїв, правил поведінки, навіть коли вони не сприяють її добробуту, її безпеці. У роботів — це Другий закон. Також мається на увазі, що кожна “порядна людина” повинна любити інших, як саму себе, захищати своїх товаришів, ризикувати своїм життям заради інших. У роботів — це Перший закон. Простіше кажучи, якщо Байерлі дотримується всіх законів робототехніки, він може бути роботом, а може бути просто дуже порядною людиною.

— Отже, — сказав Квінн, — ви говорите про те, що неможливо довести, що він робот?

— Легше довести, що він не робот.

— Це не те, що я хочу.

— Як уже є. А що ви хочете — справа ваша.

У цю мить у Ланнінга з’явилася несподівана ідея.

— А чи нікому з вас не спадало на думку, — повільно мовив він, — що бути окружним прокурором — досить дивне заняття для робота? Судове переслідування, смертні вироки завдають людям величезної інколи…

Квінн раптом запротестував:

— Це не пояснення. Те, що він окружний прокурор, ще не означає, що він — людина. Хіба ви не знаєте його кар’єри? Хіба ви не знаєте, як він вихваляється, що жодного разу не скривдив безвинного, що десятки людей залишилися на волі, оскільки докази проти них його не задовольняли, хоча він міг би переконати присяжних, що їх необхідно стратити? I так воно і є.

Худе обличчя Ланнінга скривилося.

— Ні, Квінне, ні! В законах робототехніки нічого не говориться про людські провини. Робот не може вирішувати, чи заслуговує людина смерті. Не йому судити. Він не може на

шкодити людині — незалежно від того, негідник вона чи ангел.

— Альфреде, — в голосі Сьюзен Келвін відчувалася втома, — не кажіть дурниць. А якщо робот побачить божевільного, що хоче підпалити будинок з людьми? Він зупинить його, правда?

— Авжеж.

— А якщо зупинити його можна, тільки вбивши?

Ланнінг лише крякнув і не сказав нічого.

— А я, Альфреде, скажу, що він зробить усе, аби не вбивати його. А коли божевільний усе ж помре, робот потребуватиме психотерапії, бо інакше сам легко збожеволіє перед такою суперечністю — формально порушити Перший закон, щоб не порушити його найвищий сенс. Та все ж людина була б убита і вбив би її робот.

— То, по-вашому, Байєрлі божевільний? — запитав Ланнінг, якомога ущипливіше.

— Ні, бо сам він не вбивав людей. Він лише викривав факти, які свідчили, що така-то людина небезпечна для інших людей, тобто суспільства. Він захищає переважну більшість і, отже, максимально виконує Перший закон. Це — межі його діяльності. А вже суддя засуджує злочинця до страти або виносить вирок посадити у в’язницю, коли присяжні визнають його вину. У в’язниці його тримає сторожа, страчує кат. А містер Байєрлі лише з’ясовує істину і допомагає суспільству. Оце й усього. Щиро кажучи, містере Квінн, я ознайомилася з кар’єрою містера Байєрлі після того, як ви звернули нашу увагу на ці факти. Я довідалася, що у своїх судових промовах він ніколи не просить винести смертний вирок. Я дізналася також, що він — за скасування смертної кари і щедро фінансує дослідження в галузі нейрофізіології. Він, очевидно, вірить, що злочинців слід лікувати, а не карати. Гадаю, це багато про що говорить.

— Ви так гадаєте? — посміхнувся Квінн. — А чи не пахне тут роботом?

— Може, й так. Не заперечую. Такі дії властиві роботам або винятково порядним людям. Але, як бачите, просто неможливо провести межу між роботами і порядними людьми.

Квінн відкинувся на спинку крісла. Його голос аж тремтів від нетерпіння.

— Докторе Ланнінг, а чи взагалі можливо створити людиноподібного робота, винятково схожого зовнішнім виглядом на людину?

— Це робилося на “Ю. С. Роботс” як експеримент, — неохоче сказав Ланнінг. — Звичайно, без вмонтування позитронного мозку. Якщо використати людські яйцеклітини і гормональну регуляцію, можна наростити людські м’язи і шкіру на скелет з пористого силіконового пластика, який неможливо помітити при зовнішній перевірці. Очі, волосся, шкіра насправді можуть бути навіть людськими, а не людиноподібними. I коли ще додати позитронний мозок, різні внутрішні органи, ви матимете людиноподібного робота.