— I скільки це забере часу? — коротко запитав Квінн.
Ланнінг подумав.
— Якщо у вас під руками є все — мозок, скелет, яйцеклітини, гормони, обладнання для опромінення — то місяців зо два.
Політик випрямився в своєму кріслі.
— Тоді подивимося, що в містера Байєрлі всередині. Для “Ю. С. Роботс” це небажаний розголос, але я вам давав можливість запобігти цьому.
Коли вони залишилися вдвох, Ланнінг нетерпляче повернувся до Сьюзен Келвін:
— Чому ви наполягаєте…
— А що вам потрібно: правда чи моя відставка? — різко спитала вона, не приховуючи своїх почуттів. — Я не хочу брехати заради вас. Фірма “Ю. С. Роботс”, може, постоїть за себе сама. Не будьте боягузом.
— А коли вони розітнуть Байєрлі, — сказав Ланнінг, — і з нього повипадають коліщатка та гвинтики? Що тоді?
— Він не розітне Байєрлі, — зневажливо кинула Келвін. — Байєрлі не дурніший за Квінна.
Звістка облетіла місто за тиждень до того, як Байєрлі мали висунути кандидатом у мери. Щоправда “облетіла” — не те слово. Вона потихеньку поповзла по ньому. Спершу вона викликала сміх. Але що більше невидима рука Квінна посилювала тиск, то стриманіше лунав сміх, і люди стали замислюватись.
Передвиборні збори вирували, хоч до цього ніякої боротьби не передбачалось. Тиждень тому могла бути висунута лише кандидатура Байєрлі. I зараз його ніким було замінити. Довелося висунути його, але це викликало деякі ускладнення.
Найбільше простих виборців збивала з пантелику невизначеність: з одного боку — жахливість обвинувачення, якщо це була правда, а з іншого — безглуздість його, якщо то брехня.
Наступного дня після того, як Байєрлі без особливого ентузіазму було обрано кандидатом, одна газета опублікувала довге інтерв’ю з доктором Сьюзен Келвін — “всесвітньовідомим фахівцем з роботопсихології і позитроніки”.
Що почалось після цього, можна популярно й стисло охарактеризувати одним словом: “чорті що”.
Фундаменталісти тільки й чекали цього. Це не була якась політична партія або релігійна община. Це була група людей, що не змогли пристосуватися до життя в “атомному віці”, прозваному так у ті дні, коли атоми ще були дивиною. Фактично це були прихильники теорії “простого життя”, що тужили за життям, яке, можливо, не здавалося таким вже й простим для того, хто зазнав його на собі.
Ортодокси не потребували якихось нових причин, щоб ненавидіти роботів і тих, хто їх виробляв. Але обвинувачення, яке висунув Квінн, і аналіз, який зробила Келвін, дали їм привід заявити про себе на весь голос.
На величезних заводах “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”, як у вуликах, роїлася озброєна охорона: тут готувалися дати бій.
Міський будинок Стівена Байєрлі охороняла поліція.
Всі інші деталі передвиборної кампанії втратили будь-який сенс, хоч і передвиборною кампанією всю оту метушню можна було назвати лише тому, що вона заповнювала проміжок часу між висуванням кандидатур і днем виборів.
Стівен Байєрлі не дозволив маленькому вертлявому чоловічкові вибити себе з колії. Не схвилювали його й люди в уніформі, що стовбичили “на задньому плані”. А на подвір’ї його будинку, за похмурим кордоном поліцейських, чекали репортери й фотографи, вірні своїм традиціям. Одна заповзятлива телевізійна компанія встановила камеру біля входу до скромного помешкання прокурора, і коментатор з награним збудженням заповнював паузи детальною інформацією.
Маленький вертлявий чоловічок протиснувся вперед і показав якийсь хитромудрий офіційний папір.
— Ось, містере Байєрлі, постанова суду, яка уповноважує мене обшукати помешкання з метою виявлення… незаконних… гм… механічних людей або роботів будь-кого типу.
Байєрлі підвівся і взяв папір. Окинув його поглядом і, посміхаючись, повернув чоловічкові.
— Гаразд. Робіть свою справу. Місіс Хоппен, — гукнув він до економки, яка неохоче вийшла з сусідньої кімнати, — будь ласка, пройдіть з ним і допоможіть йому, якщо зможете.
Маленький чоловічок, якого звали Герровей, завагався, почервонів, зробив марну спробу перехопити погляд Байєрлі і промимрив, звертаючись до двох поліцейських:
— Ходімо.
Через десять хвилин вони повернулися.
— Все? — запитав Байєрлі тоном людини, яку не особливо цікавить ні запитання, ні відповідь на нього.
Герровей прокашлявся, почав щось казати, але голос його зірвався, і він кинув сердито:
— Послухайте, містере Байєрлі, спеціальна інструкція зобов’язує нас обшукати будинок.
— А ви цього хіба не зробили?
— Нам чітко сказали, що ми повинні знайти.
— Невже?
— Коротше кажучи, містере Байєрлі, нам сказали обшукати вас.
— Мене? — перепитав прокурор з широкою посмішкою. — I як ви маєте це зробити?
— Ми маємо з собою флюорограф…
— Отже, ви хочете просвітити мене рентгенівським промінням? А ви маєте на це право?
— Ви бачили постанову.
— Можна, я ще раз подивлюся? Герровей вмить простягнув папір: на його обличчі відбулося щось значніше, ніж проста запопадливість. Байєрлі спокійно сказав:
— Я зачитаю, що ви повинні обшукати. Цитую: “Власність, що належить Стівену Аллену Байєрлі і міститься на Віллоу Гроу, 355, Івенстон, а також гаражі, комору, інші будівлі, що входять до зазначеної власності, усі земельні ділянки”… гм… і таке інше. Ось так. Але, чоловіче добрий, тут нічого не сказано про мої нутрощі. Я не частина моєї власності. Можете обшукати мій одяг, коли думаєте, що я сховав робота в кишені.
Герровей добре знав, кому він зобов’язаний своєю роботою. Зараз він мав можливість одержати кращу посаду, і не думав відступати.
— Послухайте, — розприндився він, — мені наказано обшукати весь будинок і все, що в ньому є. Але ж і ви знаходитеся в будинку!
— Глибоке спостереження! Так, я справді в будинку. Але не як частина меблів. Я дорослий, повноправний громадянин, у мене є довідка, що я психічно здоровий. Я маю певні права, визначені законами. Обшукавши мене, ви порушите моє право недоторканості особи. Цього паперу недостатньо.
— Атож, та коли ви робот, ви не маєте права недоторканості.
— Правильно, але все-таки цього паперу ще недостатньо. З нього випливає, що я — людина.
— Де? — Герровей вихопив папір.
— Там, де сказано “власність, що належить”… і таке інше. Робот не може володіти майном. I перекажіть своєму шефу, містер Герровей, що коли він спробує дістати документа, в якому мовитиметься, що я не людина, я негайно подам на нього позов. I він буде зобов’язаний довести, що я робот на підставі тієї інформації, яка є в нього на даний момент, інакше йому доведеться заплатити чималий штраф за спробу позбавити мене моїх прав, передбачених законом. Ви перекажете йому все це, правда?
Герровей біля дверей обернувся:
— Спритний юрист, нічого не скажеш…
Він постояв, тримаючи руку в кишені, тоді вийшов. Посміхнувся в телекамеру, продовжуючи грати свою роль, помахав рукою репортерам і гукнув:
— Завтра, хлопці, дещо матимете! Я не жартую.
Вже в своїй приземкуватій машині він відкинувся на спинку сидіння, витяг з кишені мініатюрний пристрій і оглянув його. Оце вперше йому довелося робити знімок у віддзеркалених рентгенівських променях. Він сподівався, що все зробив як слід.
Квінн і Байєрлі ніколи не зустрічалися наодинці, віч-на-віч. Але візіфон майже замінював таку зустріч. Фактично то була справжня зустріч, хіба що бачили вони один одного в чорно-білому зображенні.
На зустрічі наполіг Квінн. Він і почав розмову без особливих церемоній:
— Гадаю, вам буде цікаво знати, Байєрлі, що я хочу опублікувати повідомлення про те, що ви носите захисний екран проти рентгенівських променів.
— Невже? Тоді ви, певно, вже опублікували його. Я підозрюю, що наші заповзятливі представники преси давно підслуховують мої телефонні розмови в конторі. Ось чому я вже кілька тижнів сиджу вдома.
Байєрлі говорив дружелюбно, майже невимушено.
Квінн стис губи.
— Нашу розмову не підслуховують, вона — під надійним захистом. Я пішов на неї з деяким ризиком для себе.