— Отче, — миттєво втрутився отець Гомес, — я щодня у своєму дорослому житті піддавав себе попередній єпитимії. Я вивчав та готувався…

Голова Суду підвів руку. Попередня єпитимія та попереднє відпущення гріхів були доктринами, дослідженими та розробленими Консисторським Судом, але Церкві взагалі вони були невідомі. Вони включали в себе накладення єпитимії за ще не вчинений гріх — важкої та інтенсивної єпитимії, що супроводжувалася бичуванням — із метою створити потенційному грішникові запас довіри з боку Церкви. Коли суворість єпитимії відповідала конкретному гріху, особі під єпитимією заздалегідь гарантували відпущення гріхів, хоча сам гріх вона могла так ніколи й не вчинити. Приміром, іноді застосування цих доктрин було потрібне для того, щоб убивати людей — адже зробити це у стані благодаті було для вбивці набагато легше.

— Я пам'ятаю про вас, — проникливо сказав отець Макфейл. — Тож Суд згоден зі мною? Добре. Коли отець Гомес, отримавши наше благословення, вирушить виконувати своє завдання, він діятиме сам-один, і ми не зможемо зв'язатися з ним, аби відкликати його. Хай там що відбуватиметься у світі, він, як Божа стріла, прямуватиме до своєї мети — до дитини, — щоб уразити її. Він буде невидимим і німим; він з'явиться з ночі, як ангел, що вразив ассиріян. Наскільки краще було б для нас усіх, якби в Едемському саду був отець Гомес! Ми ніколи не були б вигнані з раю.

Молодий священик ледь не плакав із гордощів. Суд благословив його!

У найтемнішому куті стелі, невидимий за темними дубовими балками, сидів чоловік заввишки декілька дюймів. Його ноги були озброєні гострими шпорами, й він почув кожне слово.

У підвалі, одягнений лише у брудну білу сорочку та широкі штани без ременя, стояв під голою лампочкою чоловік із Больвангара. Однією рукою він притримував штани, а другою стискував свого деймона-кролика. Перед ним на єдиному в камері стільці сидів отець Макфейл.

— Докторе Купер, — почав голова Суду, — будь ласка, сідайте.

У приміщенні майже не було меблів — лише стілець, грубе дерев'яне ліжко та цебро-параша. Голос голови луною відбився від білої плитки, що нею були облицьовані стіни та стеля.

Доктор Купер усівся на ліжко та облизав сухі губи. Він не міг відвести очі від сухорлявого сивоволосого голови. Залишалося тільки чекати на нові неприємності.

— Отже, вам майже вдалося відрізати від дитини її деймона? — спитав отець Макфейл.

Доктор Купер тремтячим голосом заговорив:

— Ми вирішили, що чекати було б недоцільно, адже експеримент усе одно мав відбутися, але потім утрутилася пані Кольтер — вона забрала дитину.

Деймон-кріль розплющив круглі очі й із жахом подивився на голову, але відразу заплющив їх знову та сховав обличчя.

— Мабуть, спостерігати за цим було неприємно, — промовив отець Макфейл.

— Ту програму взагалі важко назвати приємною, — квапливо погодився доктор Купер.

— Мене дивує те, що ви не звернулися по допомогу до Консисторського Суду — в нас із нервами все гаразд.

— Ми… я… ми знали, що програма була санкціонована Облатковим братством, але нам сказали, що Консисторський Суд Благочестя схвалив її. Інакше ми нізащо не взяли б у ній участі!

— Звичайно. Перейдімо до іншого питання, — мовив, отець Макфейл, звертаючись до справжньої мети свого візиту в підвал. — Ви маєте уявлення про предмет досліджень лорда Ізраеля? Яким може бути джерело тієї колосальної енергії, котра дозволила йому вирватися зі Свольбарда?

Доктор Купер судорожно ковтнув. В абсолютній тиші з його підборіддя зірвалася крапля поту та вдарилася об бетонну підлогу, й обидва чоловіки це добре почули.

— Один із членів нашої дослідницької групи, — почав він, — звернув увагу на те, що у процесі відділення деймонів вивільняється певна енергія. Керування нею потребувало б величезних зусиль, але, як відомо, ядерна вибухівка детонує внаслідок звичайного вибуху, і так само вивільнену енергію можна було контролювати за допомогою сильного антаричного струму. Проте усерйоз його відкриття ніхто не сприйняв. Я не звертав уваги на його ідеї, — додав доктор Купер, — бо знав, що без схвалення Церкви вони можуть виявитися єретичними.

— Дуже мудро з вашого боку. Аде цей ваш колега наразі?

— Він загинув під час нападу.

Голова Суду посміхнувся. Вираз його обличчя став таким люб'язним, що деймон доктора затремтів і припав до його грудей.

— Сміливіше, докторе Купер, — сказав отець Макфейл. — Нам треба, щоб ви були сильним і хоробрим! На вас чекає велике завдання, участь у великій битві. Ви можете здобути прощення Господа — для цього вам слід щиросердо співпрацювати з нами, не приховуючи від нас нічого, навіть найсміливіші фантазії та неймовірніші чутки. Я хотів би, щоб ви спрямували всі свої зусилля на згадування того, що казав ваш колега. Чи проводив він якісь експерименти? Чи залишив якісь записи? Може, він поділився з кимсь своїми думками? Яким обладнанням він користувався? Подумайте про все, докторе Купер. За декілька хвилин вам дадуть ручку та папір. Здається, ця кімната не надто зручна, тож ми переведемо вас до більш придатного приміщення. Може, вам потрібні якісь меблі? Ви хотіли б писати за столом чи за партою? Чи віддали б перевагу друкарській машинці? А як щодо стенографістки? Лише дайте охоронцям знати, і ви отримаєте усе потрібне. Але, докторе Купер, я хотів би, щоб ви якомога докладніше пригадали висловлювання вашого колеги та подробиці його теорії. Ви маєте виконати велике завдання — згадати, а в разі потреби й відкрити наново те, що він знав. Щойно ви вирішите, які інструменти для цього потрібні, вам нададуть і їх. Це велике завдання, докторе Купер! Вам випало велике щастя, що його довірили саме вам! Славте Господа.

— Славлю, отче! Славлю!

Схопившись за штани, що так і норовили впасти, учений скочив на ноги та, майже не усвідомлюючи, що робить, почав кланятися голові Консисторського Суду Благочестя, котрий тим часом повернувся та вийшов із камери.

Того ж вечора шевальє Тіаліс, шпигун-галівесп'янин, пробирався алеями та провулками Женеви на зустріч зі своєї колегою, леді Салмакією. Для маленьких галівесп'ян це була вельми небезпечна подорож — хай навіть ніхто не позаздрив би тому, хто вирішив би причепитися до них. Від отруйних шпор уже дістали смерть декілька кішок-хижаків, але лише тиждень тому шевальє ледь не втратив руку в зубах якогось дворняги — його врятувала лише спритність леді Салмакії.

Вони зустрілися на сьомому з домовлених явочних місць — серед коренів платана, що ріс у занедбаному скверику — та обмінялися новинами. Контакт леді Салмакії у Товаристві повідомив їй, що цього вечора керівництво Товариства отримало запрошення від голови Консисторського Суду зустрітися та обговорити деякі цікаві для обох агенцій питання.

— Спритно працюють, — промовив шевальє. — Утім, ставлю сто до одного, що він нічого не скаже їм про вбивцю.

Він розповів леді Салмакії про план убивства Ліри. Її це не здивувало.

— Таке рішення продиктоване міркуваннями логіки, — сказала вона. — У логіці їм не відмовиш. Тіалісе, як ти гадаєш, ми ще коли-небудь побачимо дівчинку?

— Не знаю, але хотів би. Щасти тобі, Салмакіє. Завтра біля фонтана.

У цьому швидкому обміні новинами вони, як завжди, не торкнулися однієї вельми важливої для них теми: нетривалості їхнього життя у порівнянні з людським. Галівесп'яни рідко коли жили понад дев'ять-десять років, а й Тіалісу, й Салмакії вже було по вісім. Вони не боялися старості: люди їхньої раси зазвичай помирали зненацька, ще сповнені сил й енергії, а дитинство в них було дуже коротким. Але в порівнянні з їхнім життя тієї ж Ліри простягалося в майбутнє приблизно так само далеко, наскільки життєвий термін відьом перевищував Лірин.

Шевальє повернувся до коледжу Святого Джерома та почав складати повідомлення, щоб надіслати його лордові Роуку за допомогою магнітного резонатора.