Але поки він був на побаченні з леді Салмакією, голова Суду послав по отця Гомеса. Упродовж години вони разом молилися в кабінеті, що належав голові, а потім отець Макфейл наперед відпустив молодому священику гріхи, і тепер убивство, котре той мав учинити, вже не було гріхом. З отцем Гомесом просто перед очима сталася якась зміна: від упевненості, що почала циркулювати в його тілі, його очі, здавалося, запалали невгасимим вогнем.

Святі отці обговорили технічні та грошові питання тощо, потім голова сказав:

— Отче Гомес, щойно ви вийдете звідси, ви назавжди цілком позбудетесь будь-якої підтримки з нашого боку. Ви ніколи не зможете повернутися і не одержите від нас жодної звістки. Можу дати вам одну пораду: не шукайте дитину, це відразу видасть вас. Натомість шукайте спокусника. Слідкуйте за спокусницею, і вона приведе вас до дитини.

— Вона? — шокований, перепитав отець Гомес.

— Так, вона, — підтвердив отець Макфейл. — Ми дізналися це від алетіометра. Світ, у якому народилася спокусниця, є дивовижним. Ви побачите багато речей, котрі приголомшать і налякають вас, отче Гомес, але не дозволяйте їм збити вас зі священного шляху. Я вірю, — доброзичливо додав він, — у силу вашої віри. Та жінка, керована силами зла, прямує до місця, де вона зрештою може зустріти дитину та спокусити її. Звичайно, цього не станеться, якщо ми спроможемося усунути дитину з її нинішнього середовища. Таким є наш план. Ви, отче Гомес, є нашою останньою запорукою того, що коли план не здійсниться, сили пекла все одно не візьмуть гору.

Отець Гомес кивнув. Його деймон, великий жук райдужно-зеленого кольору, клацнув крилами.

Голова Суду відчинив шухляду свого столу та протягнув молодому священикові пачку паперів.

— Це все, що ми знаємо про ту жінку, про світ, у якому вона народилася, та про місце, де її бачили востаннє, — промовив він. — Уважно прочитайте це, мій любий Луїсе, і вирушайте з Богом.

Досі він ніколи не називав отця Гомеса на ім'я, і той відчув, як на його очах виступили сльози радості. На прощання поцілувавши отця Макфейла, священик вийшов із кабінету.

… ти Ліра.

І тоді дівчинка зрозуміла, що він має на увазі. Навіть уві сні вона відчула запаморочення, і на її рамена ніби опустився важенний тягар. Ще гіршим було те, що її сон знову закінчувався, й обличчя Роджера відступало в тінь.

— О, я… я знаю… На нашому боці так багато різних людей, таких, як доктор Мелоун… Роджере, ти знаєш, що існує інший Оксфорд, схожий на наш? Так от, вона… Я зустріла її в… Вона допомогла мені… Але є лише одна людина, котра…

Ліра вже майже не бачила хлопчика, а її думки розбігалися та блукали, як вівці на полі.

— Проте ми можемо довіряти їй, присягаюся, Роджере, — доклавши останнє зусилля, промовила вона…

Приблизно в той самий час спокусниця, на пошуки котрої вирушав отець Гомес, сама проходила іспит спокусою.

— Дякую, ні, ні, це все, що мені потрібно, більше не треба, чесно, дякую, — стоячи посеред оливкового гаю, повторювала доктор Мері Мелоун старій парі — вони намагалися дати їй більше їжі, ніж вона могла понести.

Подружжя було бездітним і жило тут удалині від усіх. Їх налякали примари, котрих вони побачили серед сріблясто-сірих дерев, але коли на дорозі, несучи рюкзак, з'явилася доктор Мері Мелоун, примари чомусь самі перелякалися та попливли геть. Старі запросили Мері до їхньої сповитої виноградом хатинки та дали їй хліба, сиру й вина, а тепер не хотіли відпускати її.

— Я мушу йти далі, — знову промовила Мері, — дякую, ви такі добрі… я не підійму стільки… ну гаразд, ще один шматок сиру… дякую…

Вочевидь, вони бачили в ній оберіг від примар. Якби це було так! За тиждень, проведений у світі Ситагаза, Мері побачила вдосталь руїн, з'їдених примарами дорослих та бродячих здичавілих дітей, аби в її серці оселився жах перед цими безтілесними вампірами. Щоправда, коли вона наближувалася, вони справді відпливали подалі, але вона не могла залишатися з усіма, кому вона була потрібна, — слід було йти далі.

Мері знайшла місце для останнього шматка козячого сиру, загорнутого в листок винограду, посміхнулася, ще раз уклонилася господарям та зробила останній ковток із джерельця, яке бурмотіло щось серед сірих каменів. Потім вона м'яко плеснула в долоні — так, як це робили старі — повернулася та рішуче пішла геть.

Щоправда, її рішучість була показною. Вона востаннє спілкувалася з тими істотами, котрих вона називала тіньовими частинками, а Ліра — Пилом, коли сиділа біля екрана комп'ютера, але потім за їх наказом вона знищила все обладнання. І тепер Мері не знала, що робити. Їй сказали пройти крізь прохід, розташований у передмісті її Оксфорда, Оксфорда Вілового світу, і вона виконала це — аби відчути тремтіння та запаморочення, опинившись у незвичайному іншому світі. Вона лише знала, що її завдання полягає в тому, щоб відшукати дівчинку та хлопця і зіграти роль змія-спо-кусника — але хто знає, що це означало?

Вона тиждень блукала цим світом, намагаючись дізнатися щось корисне для себе, проте так нічого й не знайшла. Але коли вона повернула на доріжку, яка вела від оливкового гаю, то вирішила, що їй слід пошукати джерело порад.

Віддалившись від ферми на достатню відстань, Мері усілася в тіні сосен і відкрила свій рюкзак. На самому низу, загорнена в шовковий шарф, лежала книжка, котру вона отримала в подарунок аж двадцять років тому: посібник із старовинної китайської методи гадання, відомий під назвою «Книга Змін».

Вона взяла його з собою з двох причин. Перша була сентиментальною: книжку подарував їй дідусь, і коли вона навчалася в школі, то часто користувалася нею. Друга причина полягала в тому, що коли Ліра вперше прийшла до Мері в лабораторію, дівчинка спитала: «Що це таке? «— і показала на плакат на дверях, на якому були зображені символи із Книги Змін, а наступного дня, упродовж того вражаючого сеансу спілкування з екраном комп'ютера, дівчинка, за її словами, дізналася, що Пил здатен розмовляти з людьми багатьма іншими способами, в тому числі за допомогою китайської методи тлумачення символів.

Отже, спішно готуючись до походу до нового світу, доктор Мелоун не забула взяти з собою Книгу Змін і стеблинки деревію, за допомогою яких вона її колись тлумачила. І тепер настав час скористатися всім цим.

Вона розстелила на землі шовк і почала робити те, що вона так часто робила раніше, будучи рвучким підлітком, — знов і знову ділила палички на частини, рахувала їх та відкладала вбік. Вона майже забула, як це слід робити, але за декілька хвилин спогади почали повертатися до неї, а разом із ними — й те відчуття спокою та зосередженості, котре відігравало таку важливу роль у спілкуванні з Тінями.

Зрештою вона отримала число-номер гексаграми, значення якої їй слід було витлумачити, — групи з шести прямих ' і ламаних ліній. Зрозуміти значення було нелегко — всі тлумачення, які давала Книга Змін, були вельми туманними.

Мері прочитала:

Жінка відчула приплив упевненості. Почитавши коментар до значення та пройшовшись думкою по заплутаних стежках, котрими він вів її, вона дісталася до фрази: «Прямий шлях-це гора; це поворот убік; це камінці, двері та проходи».

Доводилося здогадуватися. Слово «проходи» нагадало Мері про загадкове віконце в повітрі, крізь яке вона пройшла до цього світу, а перші слова, здається, вказували на те, що їй слід іти вгору.

Водночас спантеличена та підбадьорена, вона поклала в рюкзак книгу та палички й вирушила стежкою вгору.