— О Ізраелю, що з нами буде? — знову спитала та. — Чи це кінець усьому?

Лорд Ізраель мовчав.

Рухаючись, наче сновида, пані Кольтер підвелася на ноги, підійшла до свого рюкзака, що лежав у куті кімнати, та засунула туди руку, шукаючи пістолет. Невідомо, що вона зро била б далі, однак у цю мить у кімнаті почувся стук квапливих кроків по сходах.

Чоловік, жінка та їхні деймони разом повернулися та побачили, як у кімнату вбіг захеканий ординарець і ледь чутно промовив:

— Перепрошую, мілорде, але деймони… Їх бачили неподалік від східних воріт, у вигляді котів… Вартовий спробував поговорити з ними, завести їх у середину, проте вони не схотіли підходити. Це сталося лише із хвилину тому…

Лорд Ізраель змінився прямо на очах: усю його втому наче вітром здуло, і він скочив на ноги та схопив свою шинель.

Не глянувши на пані Кольтер, він накинув шинель на плечі та наказав ординарцеві:

— Негайно повідомте це мадам Оксентіль. Передайте по армії наказ: деймонам в жодному разі не погрожувати, не лякати їх чи примушувати хоч до чого. Кожен, хто їх побачить, має спочатку…

Кінець речення пані Кольтер уже не почула: лорд Ізраель побіг униз сходами. Коли звук його квапливих кроків також затихнув, настала тиша. котру порушували. лише ледь чутне свистіння гасової лампи та стогін вітру за вікнами.

Очі жінки відшукали очі деймона. Вираз на обличчі золотавої мавпи був складним і майже невловимим, як ніколи за всі тридцять п'ять років їхнього життя.

— Гаразд, — промовила жінка, — я не бачу іншого шляху. Гадаю… гадаю, ми…

Певна річ, деймон відразу зрозумів, що в неї на думці. Він стрибнув їй на груди, й вони обійнялися. Потім пані Кольтер відшукала свої хутряне пальто, і вони дуже тихо вийшли з кімнати та пішли вниз темними сходами.

Лірі й Вілу було неймовірно важко залишити чудовий світ, у якому вони проспали попередню ніч, але якщо вони збиралися відшукати своїх деймонів, слід було повернутися в темряву. І тепер, після багатьох годин, проведених у темному тунелі, Ліра двадцятий раз схилилася над алетіометром і видавала тихі звуки відчаю: пхикання, котре перетворилося б на ридання, якби в неї було більше сил. Віл також чував сильний біль у тому місці, де колись перебував його деймон: відкрита рана у грудях, у котру після кожного вдиху наче впивалися холодні шипи.

Дівчинка неслухняними пальцями повертала коліщата, а її думки ніби пробивалися крізь гору вати. Такі чіткі та зрозумілі колись сходинки значення, що вели від кожного із тридцяти шести символів на циферблаті алетіометра, тепер здавалися їй хиткими та розпливчастими. Як утримувати їх у голові всі разом… Колись це було схоже на біг, спів чи розповідь, тобто було чимось природним, але тепер доводилося докладати неймовірних зусиль, пружина її волі дедалі слабшала. Проте Ліра знала, що вона повинна тримати себе в руках — від її дій залежить все на світі…

— Це недалеко, — промовила вона. — Проте там різноманітні небезпеки — битва й таке інше… Але наразі ми вже майже там, де треба. Наприкінці цього тунелю розташований великий гладкий камінь, по якому тече вода. Ти можеш прорізати там вікно.

Духи, котрі погодилися взяти участь у битві, нетерпляче рушили вперед. Дівчинка швидше відчула, ніж побачила біля себе Лі Скоресбі. Він прошепотів:

— Ліро, дівчинко моя, мені залишилося небагато. Коли побачиш нашого друга-ведмедя, скажи йому, що Лі завершив своє існування в бою. А коли битва скінчиться, в мене буде вдосталь часу на те, щоб разом із вітром літати по світу та шукати атоми, котрі колись були Тестером, моєю матір'ю та всіма іншими дорогими мені істотами… Ліро, дитино, коли все скінчиться, ти повинна відпочити, добре? Життя — це гарна річ, а смерті вже немає…

Голос Лі стихнув. Лірі захотілося обійняти його, але, певна річ, це було неможливо. Тож вона лише подивилася їм його бліді обриси, і дух побачив у її очах силу та пристрасті. І почерпнув із них енергії.

На плечах дітей сиділи два галівесп'янини. Їхні короткі життя вже майже скінчилися: кожен із них відчував оніміння в кінцівках та холод біля серця. Обоє вони мали незабаром повернутися до світу мертвих, цього разу як духи, але коли вони дивилися в очі одне одному, то мовчазно присягалися, що залишаться з Вілом і Лірою якомога довше й не скажуть ані слова про наближення смерті.

Діти лізли дедалі вище й вище. Вони майже не розмовляли, лише чули важке дихання одне одного та цокіт камінців, зачеплених їхніми ногами. І весь цей час попереду них мовчазно пробиралася похмура гарпія, її крила волочилися по землі, а пазурі шкрябали по каменях.

Почувся новий звук: рівномірні удари крапель по скелях, що луною відбивалися від стін тунелю. Потім до вух дітей долетів і дзюркіт води.

— Ось тут! — вигукнула Ліра й торкнулася гладкої прохолодної поверхні мокрого каменя, що стояв у них на шляху. — Нам сюди.

Вона повернулася до гарпії:

— Я багато думала про те, як ти врятувала мене та як пообіцяла проводити всіх духів, що приходитимуть у країну мертвих, до світу, у якому ми провели минулу ніч. І мені спало на думку ось що: те, що в тебе немає імені, нікуди не годиться. Відтепер у тебе буде ім'я — я дам його тобі, як король Йорик Бернісон дам мені ім'я Красномовна. Я хотіла б назвати тебе Милосердним Крилом. Тож віднині до тебе звертатимуться саме так.

— Колись я знову побачу тебе, Ліро Красномовна, — відповіла гарпія.

— А я знатиму, що ти в цьому світі, і не боятимуся, — вказала Ліра. — До побачення, Милосердне Крило, до моєї смерті.

Вона стиснула гарпію в обіймах і поцілувала її в обидві щоки.

Шевальє Тіаліс спитав:

— Це той світ, у якому розташована республіка лорда Ізраеля?

— Так, — відповіла дівчинка, — принаймні, це стверджує алетіометр. Звідси недалеко до його фортеці.

— Тоді дозволь мені звернутися до духів.

Ліра високо підняла шевальє, і він прокричав:

— Послухайте мене, бо з усіх вас лише ми з леді Салматією вже бачили цей світ. На вершині гори стоїть фортеця, її захищає лорд Ізраель. Хто на нього нападає, я не знаю. Наразі в Ліри й Віла лише одне завдання: відшукати своїх деймонів. Наше ж завдання полягає в тому, щоб допомогти. Тому наберіться сміливості й бийтеся добре!

Ліра повернулася до Віла та питально на нього подивилася.

— Все гаразд, — промовив хлопець, — я готовий.

Він узяв ніж і зазирнув у очі духа свого батька, котрий стояв поруч. Незабаром вони назавжди розлучаться! Як добре було б, якби поруч була також його мати — всі вони разом…

— Віле, — стривожено вимовила Ліра.

Хлопець зупинився і побачив, що ніж застряв у повітрі. Він забрав руку, але ніж залишився висіти, затиснений матерією невидимого світу. Віл перелякано вдихнув.

— Я ледь не…

— Я бачила, — перервала його дівчинка. — Віле, дивись мене!

У примарному світі хлопець побачив її яскраве волосся, чітко окреслений рот та щирі очі, відчув тепло її дихання та знайомий запах її тіла.

І ніж упав на землю.

— Я спробую ще раз, — казав Віл.

Почекавши декілька секунд, він відвернувся, зосередився, дозволив своєму розуму перетекти у кінчик ножа та почав пошуки тієї нескінченно дрібної проріхи, котра їм була потрібна. Відшукавши, він почав розширювати її, і духи стовпилися так близько до дітей, що ті відчули, як уздовж усіх нервів їхніх тіл забігали холодні іскри.

Тоді хлопець зробив завершальний рух ножем.

Перше, що вони відчули, був шум. У вікно вдарило сліпуче світло, і всі вони, й духи й живі, змушені були на декілька секунд прикрити очі від нього, проте гуркіт, вибухи, тріск пострілів та крики не можна було прикрити.

Духи Джона Пері та Лі Скоресбі першими прийшли до тями: вони були солдатами, звиклими до бою, і шум не міг на тривалий час збити їх із пантелику. Але Віл і Ліра просто дивилися нате, що відбувається, розкривши рота.