— Тіалісе, Салмакіє, нетреба! — вигукнула Ліра.

Маленькі люди пришпорили своїх бабок і злетіли в повітря над головами дітей. З усіх боків крізь туман почали проступати інші темні силуети — здавалося, сюди зліталися гарпії з усього узбережжя. Та, що стояла перед ними, трусила крилами та волоссям, по черзі випрямляла лапи й ворушила пазурами. Як зрозуміла Ліра, отруєний укол їй не зашкодив.

Описавши декілька кіл над головами дітей, галівесп'яни підлетіли до Ліри та всілися на простягнуті нею долоні. Салмакія збагнула, що дівчинка хотіла їм сказати, і промовила Тіалісу:

— Вона має рацію: чомусь ми не здатні завдати їй шкоди.

Ліра звернулася до гарпії:

— Пані, як вас звати?

Гарпія розправила крила, і подорожани ледь не знепритомніли від огидного запаху розкладу та гнилості, котрим дмухнуло від неї.

— Без імені! — прокричала вона.

— Чого ви від нас хочете?

— А що ви можете мені дати?

— Ми могли б розповісти, де ми побували, і це може зацікавити вас. На шляху сюди ми бачили всілякі дивні речі.

— О, то ви пропонуєте мені послухати ваші історії?

— Якщо бажаєте.

— Може, я й послухаю вас. І що тоді?

— Ви могли б пропустити нас крізь ці двері та дозволити нам відшукати духа, по якого ми сюди прийшли. Гадаю, нам усе одно доведеться туди піти. Чи не так?

— То спробуйте, — промовила гарпія без імені.

І навіть попри нудоту та біль Ліра відчула, що їй тільки-но видали козирного туза.

— Обережніше, — прошепотіла Салмакія, але Лірин розум уже пробігав по історії, котру вона розповідала попередньої ночі, обмірковуючи, що можна додати, що поліпшити, а що пропустити: батьки мертві, родинні скарби, корабельна аварія, втеча…

— Отже, — почала вона, налаштовуючись на потрібний для розповіді лад, — це почалося, коли я була ще немовлям. Мої батьки були герцогом і герцогинею Абінгдонськими, багатими, як ніхто. Мій батько був одним із радників короля, і король нерідко гостював у нас. Зазвичай вони їздили в ліс на полювання. Будинок, у якому я народилася, був найбільшим у Південній Англії. Він називався…

Навіть не видавши застережного крику, гарпія із простягнутими лапами кинулася на дівчинку. Та встигла пригнутися, проте один із пазурів дряпнув її по голові та вирвав жмут волосся.

— Брехуха! — заверещала гарпія. — Брехуха!

Вона розвернулася та знову полетіла на дівчинку, цілячись прямо їй в обличчя, проте Віл підвів ніж та став перед Лірою. Гарпія повернула саме вчасно, і Віл підштовхнув дівчинку, онімілу від шоку та напівзасліплену кров'ю, що полилася по її обличчю, до хвіртки. Де були галівесп'яни, хлопець і гадки не мав, та було не до того: гарпія знову летіла на них, розлючено й ненависно лементуючи:

— Брехуха! Брехуха! Брехуха!

Здавалося, її голос летить звідусіль, він луною відбивався від величезного муру та глухнув у тумані. Віл притиснув дівчинку до грудей та виставив уперед плече, відчуваючи, як її тіло трусять тремтіння й ридання. Потім він ножем описав на напівзгнилих дерев'яних дверях велике коло, і ті відразу піддалися, відкриваючи їм прохід.

Діти та галівесп'яни на бабках протиснулися крізь цей пролом у царство духів, а на туманному березі, що залишився в них за спинами, все ще кричали незліченні гарпії.

Передусім Віл наказав Лірі сісти, дістав горщик із маззю з моху-кров'янки та подивився на рану на голові дівчинки. Звідти, як із усякої рани на черепі, дуже текла кров, але рана була неглибокою. Віл відірвав від своєї сорочки смугу тканини та начисто протер рану, а потім наніс на поріз трохи мазі, намагаючись при цьому не думати про брудний пазур, котрий його завдав.

Очі Ліри були осклянілими, а обличчя — мертвотно-сполотнілим.

— Ліро! — вимовив хлопець й обережно її потрусив. — Прокидайся, нам треба йти далі.

Дівчинка здригнулася та поривчасто вдихнула, потім її повні відчаю очі сфокусувалися на Вілі.

— Віле, я більше не можу цього робити… Відтепер я не брехатиму! Я гадала, це буде легко, але в мене нічого не вийшло… Це все, що я вмію робити, і це вміння не спрацювало!

— Та ні, це не все, що ти вмієш! Ти вмієш читати алетіометр, чи не так? Ну ж бо, треба подивитися, де ми. Треба шукати Роджера.

Віл допоміг Лірі підвестися, і вони вперше подивилися на країну мертвих.

Вони опинилися на великій рівнині, котра простягалася далеко в туман. Тьмяне світло, за допомогою якого вони все це бачили, здавалося, йшло звідусіль, тож тут, можна сказати, не було ні тіней, ні світла, і все мало однаковий тьмяний колір.

На ґрунті повсюди стояли духи — дорослі й діти, — їх було так багато, що рябило в очах. Утім стояли не всі — деякі сиділи, деякі спали чи просто лежали, апатично дивлячись у простір. Ніхто тут не ходив, не бігав, не грав, хоча багато духів повернулися, щоб подивитися на новоприбулих, і в їхніх очах засвітилися цікавість і переляк.

— Духи, — прошепотіла Ліра. — Так ось куди потрапляють усі мертві.

Вона учепилася в руку Віла — мабуть, тому, що в неї більше не було Пантелеймона. Утім, Віл був цьому навіть радий. Галівесп'яни полетіли вперед, і діти бачили, як їхні яскраві бабки миготять над головами духів, котрі здивовано на них дивляться. Але повсюди, як і раніше, стояла гнітюча тиша, а сіре світло наповнювало серця дітей страхом, що його лише трохи розвіювало відчуття живого теплого тіла поруч.

Позаду них, за великим муром, усе ще верещали гарпії. Деякі духи перелякано дивилися на мур, однак більшість не зводили очей із Віла й Ліри. Поступово вони почали підходити ближче до дітей. Ліра відступила за спину Віла — їй дуже хотілося подивитися духам прямо в обличчя, але для цього їй не вистачало сміливості, тож першим узяв слово хлопець.

— Ви знаєте нашу мову? — спитав він. — Ви взагалі розмовляєте?

Хоча вони були лише наляканими дітьми, які страждають від болю, у них відчувалася та сила, котрої бракувало всій цій купі мертвих. Почувши Вілів голос, перший голос, що пролунав тут за незліченний час, бідолашні духи підійшли ближче, прагнучи відповісти.

Проте вони могли лише шепотіти. Повсюди залунав шепіт, лише трохи голосніший, ніж звук дихання. Коли духи, відчайдушно штовхаючись, почали наближуватися до дітей, у них над головами та перед очима замиготіли бабки галівесп'ян: маленькі люди хотіли зупинити мертвих, аби ті не зім'яли дітей. Духи-діти тужливо стежили очима за яскравими комахами, і Ліра розуміла, чому — вони гадали, що бабки були деймонами, і всім серцем бажали знову взяти в руки своїх власних деймонів.

— Та ні, це не деймони! — вигукнула Ліра й заридала, але відразу опанувала себе. — Якби тут був мій демон. Я б дозволила кожному з вас торкнутися та погладити його, слово честі…

Вона простягла руки назустріч дітям. Дорослі духи зупинилися, чи то від страху, чи то знов охоплені апатією, але діти побігли до Ліри. Ліра побачила, що духи складаються і якогось туману — її руки вільно проходили крізь них. Діти все лізли вперед, невагомі та безжиттєві, й намагалися зігрітися біля живої крові двох подорожан та їхніх сердець, що стукали. Віл і Ліра відчували, що коли духи проходять крізь їхні тіла, їх наче м'яко торкаються холодні пензлики, потрохи забираючи їхнє тепло. Вони зрозуміли, що коли так Триватиме й далі, вони також стануть мертвими — їхні запаси життя й тепла не були нескінченними, до того ж вони й так уже замерзли, а натовп усе насувався на них, і йому не, було видно кінця.

Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала:

— Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити?

Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цього втілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила: