— Я гадав, що цього не може статися, проте він зламався, — промовив хлопець. — Але алетіометр повідомив Лірі, що ти можеш полагодити його. Я збирався спитати це ввічливіше, але від цього нічого не зміниться: чи можеш ти його полагодити, Йорику?

— Покажи мені його.

Віл витрусив із піхов усі уламки та акуратно поклав на кам'яну підлогу печери, розташувавши їх саме так, як вони розміщалися, коли були частинами цілого ножа. Ліра взяла з багаття палаючу гілку та підняла її над головою, а Йорик нахилився над уламками й почав один за одним оглядати їх, обережно беручи довжелезними пазурами та вертячи перед очима. Віла надзвичайно вразило те, як майстерно ведмідь орудував цими величезними чорними гаками.

Йорик випростувався.

— Так, — лаконічно відповів він на запитання хлопця. Знаючи ведмедя, Ліра втрутилася в розмову:

— А чи візьмешся ти за цю справу, Йорику? Ти не повіриш, наскільки це важливо — якщо його не полагодити, ми пропали, і не лише ми…

— Мені не подобається цей ніж, — сказав Йорик. — Мене лякають його можливості: я ніколи не бачив такої небезпечної речі. Найдосконаліші бойові машини є дитячими іграшками у порівнянні з цим ножем. Якби його не існувало, весь світ багато виграв би.

— Але з його допомогою… — почав Віл. Йорик перервав його:

— Із його допомогою ти можеш зробити незвичайні речі, але ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри.

— Як це? — запитав Віл.

— Наміри інструмента — це те, що він робить. Молот наміряється бити, лещата — міцно тримати, важіль — піднімати. Саме для цього їх створюють. Але іноді інструмент може мати інші застосування, про які ти не знаєш. Іноді, роблячи те, що наміряєшся робити сам, ти, навіть не знаючи про це, чиниш те, що має намір учинити ніж. Ти бачиш найгостріший край цього ножа?

— Ні, — відповів Віл: лезо було таким гострим і тонким, що око навіть не бачило, де воно закінчується.

— То як ти можеш знати, що достеменно він робить?

— Я цього не знаю. Але я все одно мушу користуватися ним, адже з його допомогою я роблю добрі речі. Якби я нічого ним не робив, то це було б рівнозначно великому злу.

Ліра уважно слухала розмову і, побачивши, що Йорик усе одно не квапиться лагодити ножа, втрутилася:

— Йорику, ти добре знаєш, наскільки поганими були ті люди з Больвангара. Якщо ми не переможемо, вони чинитимуть те, що робили, довічно. Крім того, якщо ми не користуватимемося ножем, вони самі можуть заволодіти ним. Коли я познайомилася з тобою, ми про нього не знали, та й узагалі ніхто не знав, але тепер ми просто зобов'язані користуватися ним — не робити цього було б фатальною для всіх нас помилкою. Це все одно, що віддати ніж ворогам та сказати: «Робіть, що робили! Ми вам аж ніяк не заважаємо». Гаразд, ми не знаємо, що саме робить цей ніж, однак я можу спитати алетіометр, чи не так? І тоді ми про все дізнаємося. Замість того, щоб боятися та вишукувати здогадки, ми могли б просто підійти до питання виважено.

Вілу не хотілося наводити причину, дуже важливу для нього особисто: якщо ніж не буде полагоджено, він не зможе повернутися додому та побачити матір, а вона не знатиме, що сталося з її сином, і вважатиме, що він кинув її так само, як і чоловік. Відповідальність за зникнення їх обох лежала саме на ножі, і Віл знав, що мусить скористатися ним, аби повернутися, бо інакше він ніколи собі не пробачить.

Йорик Бернісон довго мовчав, вдивляючись у темряву за порогом печери. Потім повільно підвівся на задні лапи, підійшов до виходу, зупинився та подивився на зірки. Деякі з них світили й над його рідною північчю, але деякі були йому незнайомі.

За його спиною Ліра перевернула м'ясо, що смажилося на вогні, а Віл оглядав свої рани. Тіаліс і Салмакія мовчки сиділи на своєму місці біля багаття.

Нарешті Йорик повернувся до них.

— Гаразд, я полагоджу ніж, але за однієї умови, — промовив він. — Хоча, можливо, я припускаюся помилки. Мій народ не має ні богів, ні духів чи деймонів. Ми живемо та вмираємо, це й усе. Людські справи не дають нам нічого, крім суму та неприємностей, але ми маємо мову, беремо участь у війнах і використовуємо інструменти, тож, мабуть, ми маємо обрати, на якому боці битимемося. Проте знати все — це краще, ніж знати половину. Ліро, звернись до свого приладу. Дізнайся, до чого може призвести твоє прохання. Якщо після цього ти все одно бажатимеш, аби я відновив ніж, я зроблю це.

Ліра відразу взяла алетіометр і притиснулася ближче до вогню, щоб краще бачити циферблат. Майоріння язиків полум'я та дим, що час від часу потрапляв їй в очі, ускладнювали їй завдання, тож аби дістати відповідь на своє запитання, їй знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Коли вона заблимала очима та зітхнула, виходячи зі свого трансу, її обличчя було стурбованим.

— Я й не знала, що все це так заплутано, — сказала вона. — Алетіометр повідомив мені багато нового, і, гадаю, я все зрозуміла як слід, але не впевнена в цьому на всі сто. Він сказав, що ніж може і завдати шкоди, і зробити добро, але рівновага є такою тонкою та нестійкою, що найменша річ чи думка може все змінити… Віле, він мав на увазі тебе, твої бажання та думки, проте не казав, гарно це чи погано. Потім він… — дівчинка кинула швидкий погляд на галівесп'ян і перевела його на ведмедя. — Він сказав, що тобі слід полагодити ніж.

Йорик уважно на неї подивився та кивнув. Тіаліс і Салмакія наблизилися до приладу та почали розглядати його, а Ліра промовила:

— Тобі потрібні дрова, Йорику? Ми з Вілом можемо піти пошукати їх.

Віл зрозумів, що вона мала на увазі: слід було поговорити подалі від небажаних вух. Йорик підказав їм:

— У тому напрямку, звідки ви прийшли, за виступом скелі, росте кущ зі смолистою деревиною. Принесіть, — скільки зможете.

Ліра скочила на ноги, слідом підвівся й Віл.

Місяць заливав снігове покривало яскравим світлом і сліди на снігу було чудово видно. Повітря було холодним і колючим, і діти відчули, як кров починає бадьоріше циркулювати по їхніх жилах, а сили швидко відновлюються. Поки вони не віддалилися від печери на достатню відстань, вони мовчали.

— Що ще повідомив тобі алетіометр? — нарешті спитав Віл.

— Він сказав деякі речі, що їх я не збагнула відразу й не розумію досі. Він сказав, що ніж буде смертю Пилу, але потім додав, що це єдиний спосіб зберегти Пилу життя. Я не розумію, що це означає, Віле. Але прилад весь час стверджував, що ніж дуже небезпечний. Він сказав, що коли ми… ну, ти знаєш, коли ми зробимо те, що збиралися…

— Тобто коли ми підемо до світу мертвих?

— Так. Якщо ми це зробимо, то можемо не повернутися. Віле, ми можемо залишитися серед мертвих!

Віл нічого не сказав, і деякий час вони мовчки йшли по своїх слідах, шукаючи очима кущ, про який казав Йорик, та обмірковуючи слова Ліри.

— Але ми мусимо це зробити, чи не так? — нарешті промовив Віл.

— Не знаю.

— А я вважаю, що мусимо. Ти маєш поговорити з Роджером, а я — зі своїм батьком.

— Я боюся, — вимовила Ліра.

Віл знав, що нікому іншому вона в цьому не зізналася б.

— А чи питала ти, що станеться, коли ми цього не зробимо? — поцікавився він.

— Алетіометр лише вказав на якусь порожнечу. Насправді я не зрозуміла, що це означає, але гадаю, що навіть коли це означало, що весь цей намір надзвичайно небезпечний, ми все одно повинні спробувати врятувати Роджера. Проте це буде зовсім інша річ, ніж мої пригоди в Больвангарі. Там я по-справжньому не знала, що роблю, я лише почала діяти, і мені поталанило. Я хочу сказати, там мені допомагало багато людей — цигани, відьми… Однак там, куди ми повинні піти, ніякої допомоги не буде. І я знаю… Уві сні я бачила це місце, й воно було набагато гіршим від Больвангара. Ось чому я боюся.

Запанувала тиша.

— А я боюся, — дивлячись кудись убік, нарешті відповів Віл, — що ми десь застрягнемо, і я ніколи не побачу матері.

Невідомо звідки перед його очима постав спогад із раннього дитинства, із часів, коли негаразди з його матір'ю ще не почалися. Він тоді тяжко захворів. Його мати всю ніч просиділа в темряві на краєчку його ліжка, співаючи колискові та розповідаючи казки, і поки хлопець чув її любий голос, він знав, що йому нічого не загрожує. Як же він може кинути її? Якщо їй це буде потрібно, він доглядатиме її все своє життя!