Лорд Ізраель не міг не захопитися її безсоромною нещирістю.

— Я ручаюся за дії пані Кольтер, — сказав він. — Вона знає, що станеться, коли вона нас зрадить, до того ж у неї не буде змоги це зробити. Утім, якщо в когось із вас є заперечення, сміливо висловлюйте їх.

— Я маю сумніви, — вимовив цар Огунве, — але вони стосуються не пані Кольтер, а вас.

— Чому ж? — поцікавився лорд Ізраель.

— Якщо вона спокусить вас, ви не встоїте. Ми, на щастя, захопили її в полон, але її не слід було запрошувати на цю нараду. Обходьтеся з нею як завгодно поштиво, надайте їй хоч який комфорт, але тримайтеся від неї подалі.

— Що ж, я попросив вас висловитися, — промовив лорд Ізраель, — а тому мушу погодитися з вашим докором. Я ціную вашу присутність вище, ніж цієї жінки, царю. Я накажу відвести її.

Він простяг руку до дзвіночка, але тут заговорила пані Кольтер.

— Будь ласка, — енергійно сказала вона, — спочатку вислухайте мене! Я можу допомогти вам. Ви ледь чи знайдете когось, хто був би ближчим до верхівки Магістрату. Ви питаєте, чому мені можна довіряти, чому я вирішила залишити лоно Церкви? Це просто: Церква збирається вбити мою дочку, вони не наважаться залишити її живою. Щойно я дізналася, ким вона є, щойно мені стало відомо, що відьмацьке пророцтво стосується саме її, я збагнула, що відтепер шляхи пані Кольтер і Святої Церкви розбігаються, і ми віднині стали ворогами. Я не знала, чого прагнули ви, лорде Ізраель, та ким я є для вас, але знала, що мушу виступити проти Церкви, проти всього того, у що вона вірить, і, якщо потрібно, проти найвищої влади нашого всесвіту. Я…

Вона зупинилася. Усі командири уважно її слухали, але вона дивилася просто в очі лордові Ізраелю та зверталася тільки до нього. Її голос був низьким і пристрасним, а чудові очі блищали.

— Я була найгіршою матір'ю у світі. Я дозволила забрати від себе свою єдину дитину, котра тоді була ще немовлям, — мені було байдуже, що з нею станеться, я дбала лише про свою кар'єру. Я роками не згадувала про неї, а коли і згадувала, то лише шкодувала, що народила її Але коли Церква почала виявляти інтерес до Пилу та дітей у моєму серці щось ворухнулося, і я згадала, що сама є матір'ю, а Ліра… а Ліра є моєю дитиною. І коли я дізналася, що їй загрожує небезпека, то врятувала її. Я тричі втручалася та витягала її з небезпеки: першого разу, коли почало працювати Облаткове братство, тоді я пішла до Коледжу Джордана, забрала її до своєї лондонської оселі, де я могла не боятися руки братства — принаймні, я сподівалася на це. Але Ліра втекла. Другого разу я допомогла ці у Больвангарі, втрутившись якраз вчасно, — над нею вже було занесене лезо. Моє серце ледь не зупинилося… Саме це вони — тобто ми — робили з іншими дітьми, проте коли дійшло до моєї власної дитини… О, ви не маєте уявлення про жах, котрий я тоді відчула, сподіваюся, ніколи не відчуєте нічого подібного… Але я звільнила її, витягла звідти — тобто вдруге врятувала її. Однак навіть тоді я вважала себе частиною Церкви, її вірною і відданою слугою, була впевнена, що виконую завдання, дане мені Господом.

А потім я дізналася про відьмацьке пророцтво. Згідно з ним Ліра через деякий час буде спокушена — як була колись спокушена Єва. Якою буде ця спокуса, я не знаю, але, зрештою, Ліра підростає, і неважко уявити собі, що може статися. А тепер, коли Церква також це знає, вона хоче її вбити. Якщо все залежить від дівчинки, чи зможуть вони піти на ризик, залишивши її живою? Хіба насміляться вони дозволити всьому йти своїм ходом, сподіваючись, що Ліра відкине спокусу, якою б та не була? Ні, вони неодмінно її вб'ють. Якби вони могли, то напевно повернулися б в Едемський сад і вбили Єву ще до того, як та зазнала спокуси. Вбивати для них — це цілком звична річ, сам Кальвін віддавав накази вбивати дітей. Либонь, вони умертвлять Ліру із церемоніями, молитвами, плачем і співом псалмів і гімнів, але суті це не змінює — її буде вбито! Якщо вона потрапить до їхніх рук, її можна вважати мертвою. Отже, коли я почула слова однієї з відьом, то врятувала свою дочку втретє. Я просто забрала її до безпечного місця та залишилася там.

— Але ви накачали її снодійним, — промовив цар Огунве. — Ви не дозволяли їй прийти до тями.

— Я змушена була це зробити, — відповіла пані Кольтер, — адже Ліра ненавидить мене…

Тут її голос, що до того хоча і дзвенів емоціями, але був твердим, раптом обірвався риданням. За мить жінка продовжила:

— Вона боялася та ненавиділа мене, і якби я не скористалася снодійним, а Ліра не впала б у забуття, вона випурхнула б від мене, як пташка від кішки. Чи знаєте ви, як важко мені, матері, було напувати її сонним зіллям? Але ж це був єдиний спосіб урятувати її від смерті! Весь цей час у печері… вона спала, її очі були заплющені, тіло нерухомим, її деймон лежав, згорнувшись клубочком, біля її шиї… О, я відчувала таку любов, таку ніжність, таку глибоку… Я вперше дістала змогу по-справжньому дбати про свою крихітку… я мила її тіло, годувала її, піклувалася, щоб їй було тепло та зручно… Я цілими ночами лежала біля неї, колисала її у своїх обіймах, цілувала її очі… Її волосся було мокрим від моїх сліз… Я…

Вона була геть безсоромною. Голос її був тихим, буцімто позбавленим будь-яких театральних ефектів, і коли/и знову стрясло ридання, вона майже приховала його, наче напружуючи всі свої сили, щоб не порушувати етикету. «Усе це робить її відверту брехню ще ефективнішою, — з відразою подумав лорд Ізраель. — Вона брехуха до самих кісток».

Пані Кольтер, не показуючи цього, спрямовувала свої слова головним чином на царя Огунве, і лорд Ізраель добре це бачив. І річ була не лише в тому, що цар був більше за інших налаштований проти неї — він був людиною, на відміну від ангела чи лорда Роука, і пані Кольтер знала, як грати на його почуттях.

Та найбільше враження вона справила саме на галівесп'янина. Лорд Роук добре відчував під її солодким тоном скорпіонове жало, і те, як майстерно вона брехала, не могло не здивувати його. «Краще утримувати скорпіонів там, де за ними можна спостерігати», — подумав він.

Саме тому він підтримав царя Огунве, коли той сказав, що не заперечуватиме, якщо пані Кольтер залишиться в кабінеті. Лорд Ізраель сам себе перехитрив: тепер уже він хотів, щоб жінку відвели, але ж він погодився прислухатися до думок своїх командирів.

Пані Кольтер подивилася на лорда Ізраеля з виразом м'якої, доброчесної стурбованості. Він був упевнений, що жодні очі не здатні роздивитися у глибині її чудових очей тріумфуючий блиск.

— Можете залишитися, — промовив він. — Але ви сказали вже досить, тож відтепер ані слова! Панове, ви читали рапорт щодо загону, який стоїть на південному кордоні. Як ви гадаєте, ми нічого не проґавили? Чи це можливо? Потім я хотів би дізнатися вашу думку щодо запасів зброї, а потім — почути від Ксафанії про розміщення ангельських сил. Тож спочатку про південний кордон. Царю Огунве?

Заговорив африканець. Командири деякий час обговорювали свої справи, вразивши пані Кольтер достеменним знанням оборонних порядків Церкви та сил, що перебувають у розпорядженні її ієрархів.

Але тепер, коли Тіаліс і Салмакія були з дітьми й лорд Ізраель уже не мав шпигунів у Магістраті, їхні знання швидко застаріватимуть. У голові пані Кольтер промайнула ідея, і вона обмінялася з деймоном-мавпою швидкими поглядами так, наче антаричні іскри простромили повітря. Але вона нічого не сказала — лише погладила золотавий смух мавпи та знову почала слухати командирів.

Нарешті лорд Ізраель промовив:

— Досить. Із цією проблемою ми впораємося пізніше. Тепер перейдемо до зброї. Гадаю, до випробувань намірольота все приготовлено. Ходімо подивимося на нього.

Він дістав із кишені срібний ключик і відімкнув ланцюг, що сковував мавпі руки й ноги, намагаючись при цьому не торкатися навіть кінчиків золотавого смуху.

Усі присутні вслід за лордом Ізраелем вийшли з башти та попрямували до мурів фортеці. Лорд Роук, сівши на свого яструба, полетів за ними.