Ліра ледь чутно спитала:

— Віле, чи це світ мертвих?

За мить до того у хлопця промайнула та сама думка, але він сказав:

— Та ні, хіба ти не бачиш? Послухай, ми повинні взяти все, що зможемо нести з собою. Тут є житній хліб, і це добре, бо він легкий. Я також бачив на кухні сир…

Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету.

— А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш.

Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл.

— Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище.

Стало чути, як по гравію б'ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду.

— То нам слід утікати, — сказав Віл.

Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли.

— Що таке? — спитала Ліра.

Галівесп'яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп'яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар'єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх назад. Комахи перелякалися невідомого і тривожно смикали прозорими крилами, а маленькі наїзники почали погладжувати їх по головах і шепотіти їм щось заспокійливе.

Але нарешті вони всі перейшли до нового світу, і Віл відшукав крайки невидимого вікна та зачинив його. Шум та голоси солдатів одразу вщухли.

— Віле! — тривожно промовила Ліра, і хлопець, повернувшись, побачив, що, крім них, у кухні є хтось ще.

Його серце стрибнуло донизу: перед ними стояв той чоловік, котрого він лише десять хвилин тому бачив лежачим у малині з перерізаним від вуха до вуха горлом.

Це був чоловік середнього віку, у своєму житті він явно проводив багато часу на повітрі. Але наразі він був чимось шокований — до нестями, до скам'яніння. Його очі були такими круглими, що повсюди довкола райдужної оболонки було видно білки, і він тремтячою рукою стискував край кухонного стола. Віл був радий побачити, що його горлянка ціла.

Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але так нічого і не промовив — лише наставив пальця на Віла з Лірою. Ліра заговорила:

— Вибачте нам за те, що ми зайшли до вашого будинку, але ми змушені були втікати від якихось солдатів, що наближувалися. Пробачте, якщо ми налякали вас. Я Ліра, це Віл, а це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія. Чи не скажете ви нам, як вас звати й де ми знаходимося?

Здавалося, ці слова привели чоловіка до тями, і по його тілу пробігло тремтіння, наче він прокидався від сну.

— Я мертвий, — промовив він. — Я знаю, що лежу на городі мертвий. Але ви живі! Що сталося? Боже мій, мені перерізали горло! Що відбувається?

Коли чоловік сказав: «Я мертвий», Ліра пересунулася за спину Вілові, а Пантелеймон став мишею та кинувся їй на груди. Що ж до галівесп'ян, вони щосили намагалися тримати своїх бабок, адже великі комахи, здавалося, не у змозі були зносити присутність цього чоловіка: вони метушилися по кухні, шукаючи вихід.

Але чоловік їх не помічав — він усе ще намагався зрозуміти, що сталося.

— Ви привид? — обережно спитав Віл.

Чоловік простяг руку, і Віл спробував доторкнутися до неї, проте його пальці схопили повітря. Він відчув лише легке поколювання, ніби від холоду.

Коли чоловік побачив, що сталося, він, переляканий, подивився на свою руку. Його заціпеніння почало минати, поступившись місцем жалю до самого себе.

— Дійсно, я мертвий, — промовив він. — Я мертвий і невдовзі буду в пеклі…

— Спокійно, — перервала його Ліра, — ми підемо туди разом. Як вас звати?

— Раніше я був Дірком Янсеном, — відповів чоловік, — але тепер… Я не знаю, що робити та куди йти…

Віл відчинив двері. Подвір'я та город були такими самими, як раніше, і згори світило те саме неяскраве сонце. А ще в малині лежав чоловічий труп.

З горлянки Дірка Янсена вирвався тихий стогін, наче ця картина остаточно його переконала. Бабки вилетіли у двері та над самою землею кинулися геть, аби за декілька секунд швидше птахів злетіти в небо. Чоловік безпорадно водив очима, підводив і знов опускав руки та бурмотів:

— Я не можу залишатися тут… Не можу. Це не та ферма, яку я знав. Тут усе не так. Мені треба йти…

— Містере Янсен, а куди ви підете? — запитала Ліра.

— По дорозі… Не знаю, але тут я не можу залишитися…

Бабка леді Салмакії знизилася та всілася Лірі на руку, і боляче вп'явшись лапками їй у шкіру. Маленька жінка сказала:

— Із селища виходять люди, схожі на цього чоловіка, і всі вони йдуть в одному напрямку.

— Тоді ми теж підемо туди, — вирішив Віл і закинув рюкзак за спину.

Дірк Янсен якраз проходив повз своє тіло, намагаючись дивитися вбік. Він був чимось схожий на п'яного — різко зупинявся, вирушав знову, розхитувався, спотикався об ямки та камінці на стежці, якою він до того, ще живий, проходив, мабуть, мільйон разів.

Ліра пішла за Вілом, а Пантелейон став боривітром і злетів так високо, як тільки міг, змусивши дівчинку схопитися за серце.

— Це правда, — промовив він, знизившись. — Із селища низкою йдуть люди, мертві люди.

І незабаром діти також побачили їх: десь два десятки чоловіків, жінок і дітей, які всі до одного рухалися подібно до Дірка Янсена — невпевнено та розгублено. До селища було приблизно півмилі, і Віл із Лірою почали наздоганяти сумну процесію. Коли Дірк Янсен побачив інших привидів, він, спотикаючись, кинувся до них, і вони стали вітати його, простягаючи йому руки.

— Навіть якщо вони не знають, куди йдуть, вони всі йдуть разом, — зауважила Ліра. — Нам краще піти з ними.

— Як ти гадаєш, у цьому світі в людей були деймони? — спитав її Віл.

— Не знаю. Якби ти зустрів когось із них у своєму світі, ти побачив би, що це привид?

— Важко сказати. Вони не схожі на нормальних людей… У моєму місті жив чоловік, котрий ходив повз магазини, завжди тримаючи в руці один старий целофановий пакет, він ніколи ні з ким не розмовляв і нікуди не заходив. І на нього ніхто ніколи не дивився. Коли я зустрічав його, то зазвичай прикидався, що бачу привида. Ці люди трохи схожі на нього. Можливо, в моєму світі повнісінько привидів, а я цього й не знав.

— Гадаю, про мій світ цього сказати не можна, — невпевнено промовила Ліра.

— Хай там як, це, мабуть, і є світ мертвих. Цих людей тільки-но вбили — здається, це зробили ті солдати, — а цей світ схожий на той, у якому вони жили. Я гадав, він буде зовсім іншим…

— Дивись, він блякне! — вигукнула Ліра, схопивши хлопця за руку.

Віл зупинився, озирнувся й побачив, що дійсно відбувається щось незвичайне.

Незадовго до того, як він побачив вікно у передмісті Оксфорда та перейшов до світу Ситагаза, хлопець став свідком сонячного затемнення — як мільйони інших людей, він стояв і спостерігав, як посеред дня яскраве сонячне світло почало тьмяніти та блякнути, й невдовзі будинки та дерева огорнув якийсь моторошний сутінок. Усе залишалося таким самим, як при повному сонці, але світла стало набагато менше, наче сонце, вмираючи, втрачало силу.

Наразі відбувалося щось схоже, однак ще незвичайніше, адже краї предметів також утрачали свою визначеність та ставали наче змазаними.

— Це навіть гірше, ніж осліпнути, — сказала перелякана Ліра, — бо річ тут не в тому, що ми не можемо бачити речі, а в тому, що самі речі зникають з очей…