— Не треба, — м'яко промовила вона. — Будь ласка, не Гайте часу. Відразу ведіть мене до Регента, він чекає на Мене.

«Головне, — промайнуло в її голові, — це збити їх із пантелику, вивести з рівноваги». І з цим ангелом у неї явно все вийшло як слід — він не знав, що робити, а тому зробив те, Що вона йому сказала. Декілька хвилин жінка йшла за ним через безладні проекції світла й нарешті опинилася в передпокої. Як вони сюди потрапили, вона не знала, але хай там як, це сталося, і після короткої паузи перед нею відчинилася якась подоба дверей.

Гострі пазурі її деймона вп'ялися їй у долоню, і, щоб підбадьорити його, жінка, провела другою рукою по його смуху.

На них дивилася істота, наче виткана зі світла. Здається, вона мала вигляд і ріст чоловіка, однак пані Кольтер була осліплена й не могла казати цього напевно. Золотава мавпа уткнулася обличчям у плече жінки, а сама вона підвела руку і затулила очі.

— Де вона? Де твоя дочка? — спитав Метатрон.

— Мілорде Регент, я прийшла сюди, щоб повідомити це вам.

— Якби вона була у твоїх руках, ти привела б її сюди.

— Це так, але її деймон у мене.

— Як це може бути?

— Присягаюся, Метатроне, її деймон у моїй владі. Будь ласка, великий Регенте, приховайтеся бодай трохи — я нічого не бачу…

Метатрон створив перед собою хмарку, і тепер на нього можна було дивитися — як на сонце крізь закопчене скло, — проте пані Кольтер все одно прикидалася осліпленою, сама тим часом роздивляючись ангела, що правив царством Божим від імені Господа. Він дуже нагадував їй високого, могутнього та владного чоловіка середнього віку. Чи на ньому одяг та чи мав він крила, жінка не могла б сказати — його очі світилися такою силою, що вона просто не могла дивитися кудись ще.

— Благаю, Метатроне, вислухайте мене. Я тільки-но прибула від лорда Ізраеля. Деймон дитини наразі в нього, і він знає, що вона незабаром прийде до нього.

— І чого він хоче від неї?

— Захищати її від вас, поки вона не досягне потрібного віку. Він не знає, куди я полетіла, і я повинна якомога швидше повернутися до нього. Подивіться на мене, великий Регенте, адже мені важко дивитися на вас! Подивіться на мене та скажіть, що ви бачите.

Князь ангелів оглянув її, і це була найретельніша перевірка, якій коли-небудь піддавали Марісу Кольтер. Усі клаптики брехні та захисту наче були віднесені могутнім ураганом, і тепер вона — тіло, дух і деймон — стояла як оголена під нещадними поглядом Метатрона.

Вона зрозуміла, що відповідь на його запит дає не сама вона, а її натура, і, охоплена жахом, подумала: «Того, що він у мені побачив, буде недостатньо». Ліра брехала Йофуру Рекнісону лише словами, натомість її мати брехала всім своїм життям.

— Так, я бачу, — промовив Метатрон.

— Що ви бачите?

— Порочність, заздрість і жадобу влади. Жорстокість і байдужість. Злоякісну допитливість. Концентровану отруйну злобу. Ти ніколи, навіть у ранньому дитинстві, не виявляла до живих істот ані краплі співчуття чи доброти, спочатку не розрахувавши, яким буде твій зиск від цього. Ти катувала та вбивала без крихти розкаяння чи вагання, ти зраджувала та інтригувала, впиваючись своїми зрадами. Ти — вигрібна яма морального бруду!

Пронизливий голос, що ухвалював це судження, вразив пані Кольтер у саме серце. Вона знала, яким буде вирок, і боялася його, але водночас і сподівалася, що він буде саме таким, і тепер, почувши його, на мить відчула торжество.

Вона наблизилася до Метатрона та сказала:

— Тож ви бачите, що я легко можу зрадити Ізраеля. Я можу провести вас туди, де перебуває деймон дівчинки, ви знищите Ізраеля, а Ліра, нічого не очікуючи, прийде просто до ваших обіймів.

Жінка відчула, що довкола неї завирувала пара, і її чуття сплуталися. Наступні слова Метатрона пронизали її плоть, ніби стріли духмяної криги.

— Коли я був чоловіком, — промовив він, — у мене було безліч жінок, але жодна не була привабливішою за тебе.

— Коли ви були чоловіком?

— Я колись був відомий під ім'ям Енох, син Яреда, сина Магалальїла, сина Кенана, сина Еноха, сина Сифа, сина Адама. Я прожив на землі шістдесят п'ять років, а потім Господь забрав мене у своє царство.

— Й у вас було багато жінок.

— Я обожнював їхню плоть. І я розумів синів неба, котрі кохалися з дочками землі, і захищав їх перед Господом. Але його серце було налаштовано проти них, і він змусив мене проголосити їхню загибель.

— І ви вже багато тисяч років не знали жінки…

— Я був намісником царства Божого.

— А чи не настав час вам завести дружину?

Це була найнебезпечніша мить, і жінка знала це. Але вона довіряла своїй плоті, а також відомій їй дивовижній істині щодо ангелів — либонь, особливо ангелів, які колись були людьми: позаяк їм бракувало плоті, вони жадали її та жадали торкнутися її. І Метатрон перебував дуже близько від неї — так близько, що цілком міг чути запах її волосся та розглядати тканину її шкіри, навіть торкнутися її своїми палючими руками…

Пролунав дивний звук, схожий на незрозумілий шум потріскування, котре ви чуєте перед тим, як зрозуміти, що то палає ваш будинок.

— Скажи мені, що наразі робить лорд Ізраель і де він, — мовив Регент.

— Я можу просто зараз провести вас до нього, — відповіла жінка.

Ангели, що несли паланкін, залишили Затьмарену Гору й полетіли на південь. Метатрон наказав їм віднести Господа в безпечне місце подалі від поля битви — намісникові треба було, щоб той залишався живим. Але замість того, щоб дати йому в супроводження велике військо охоронців, Регент довірився викликаному бурею хаосу, вирішивши, що за таких обставин невеликий загін буде непомітнішим, а отже, безпечнішим, ніж великий.

І все могло б бути гаразд, якби один стерв'ятник зі шкірястими крилами, що бенкетував на загиблому воїні, не підвів очі саме тієї миті, коли прожектор випадково освітлив кришталевий паланкін.

У пам'яті крилатого чудовиська щось заворушилося. Він на мить застиг на місці, тримаючи лапу на теплій печінці, і коли його одноплемінник відштовхнув його, він таки згадав передсмертне бурмотіння полярної лисиці.

Він відразу підвів крила та злетів у повітря, і слідом за ними полетіла ціла зграя скельної погані.

Ксафанія та її ангели займалися ретельними пошуками деймонів усю ніч і частину ранку та нарешті відшукали в поверхні гори на південь від фортеці крихітну розколину, котрої там не було минулого дня. Вони дослідили та розширили її, і наразі лорд Ізраель пересувався по низці печер і тунелів, що тягнулися далеко у глиб гори, на якій стояла фортеця.

Всупереч його очікуванням, тут було не зовсім темно: джерелом світла були мільярди крихітних частинок, що невпинно текли кудись, наче світлова ріка.

— Пил, — сказав лорд Ізраель своєму деймону.

Досі він не бачив його неозброєним оком — мабуть, причина полягала у величезній, нечуваній досі концентрації Пилу. Лорд Ізраель рушив далі й за деякий час досить несподівано побачив світло в кінці тунелю, аби за хвилину опинитися у верхній частині неосяжної печери — її розмір був таким, що тут легко вмістилося б із десяток кафедральних соборів. Підлоги в печері не було: її стіни майже прямовисно спускалися до величезної прірви, розташованої за сотні футів унизу та темнішої, ніж сама темрява — саме туди поринав нескінченний водоспад Пилу. Мільярди його частинок нагадували зоряне небо, і кожна з зірок мала розум і свідомість. Від Пилу повітря в печері тьмяно світилося.

Лорд Ізраель разом зі своїм деймоном почали спускатися до прірви, і поступово їм стало видно, що відбувається на протилежному боці ущелини, за декілька сотень ярдів напівтемряви. Лордові Ізраелю ще згори здалося, що він бачить якийсь рух, і тепер він переконався, що не помилився: по краю безодні рухалася процесія тьмяних постатей — чоловіків, жінок, дітей та найрізноманітніших істот, деяких із них він ніколи не бачив. Зайняті своєю небезпечною подорожжю, вони зовсім не звертали уваги на чоловіка. Придивившись, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки: нескінченна черга на тому боці цілком складалася з духів.