Але з сонцем не можна було сперечатися, і зрештою Ліра повернула голову, провела долонею по обличчю та пробурмотіла:

— Пантелеймоне…

Під її долонею виник невеличкий затінок, і дівчинка розплющила очі та нарешті по-справжньому прокинулася. Деякий час вона лежала, не рухаючись, адже її руки й ноги так боліли та були такими слабкими, що ворушитися їй було просто страшно. Проте вона вже не спала: вона відчувала шкірою подих вітерцю та тепло сонця, чула дзижчання та шкрябання комах і пташиний спів у небі. Усе це було таким гарним, що Ліра навіть подумала: «Це ж треба було забути, яким чудовим може бути світ!».

За декілька хвилин вона перекотилася на бік і побачила Віла, який і досі міцно спав. Із його руки витекло чимало крові, його сорочка була подертою та брудною, а волосся — жорстким від пилу й поту. Дівчинка тривалий час дивилася на нього, на биття пульсу в жилці на його шиї, на те, як повільно підіймаються та опускаються його груди, на ніжні тіні від вій, що впали на його щоки, коли йому в обличчя вдарило сонце.

Хлопець щось пробурмотів і ворухнувся. Не бажаючи, щоб він побачив, як вона роздивляється його, Ліра повернула голову й почала дивитися на невелику могилу, котру вони викопали попередньої ночі — ямку завглибшки декілька дюймів, де тепер покоїлися тіла шевальє Тіаліса й леді Салмакії. Неподалік на землі лежав плоский камінь, і дівчинка підвелася, вирвала його з ґрунту та поставила стійма на узголів'я могили, а потім сіла на землю, прикрила очі рукою та почала дивитися на степ.

Він здавався нескінченним. Його не можна було назвати зовсім рівним — куди б дівчинка не подивилася, його поверхню ламали невисокі пагорби та невеликі яри, і де-не-де вона бачила лісочки з дерев, котрі були такими високими, що здавалися радше рукотворними об'єктами, ніж породженнями дикої природи. Їхні рівнісінькі стовбури та темно-зелене листя наче не підкорялися відстані — хоча до найближчого гайка явно було чимало миль, їх було чудово видно.

Біля підніжжя пагорба, на якому вони провели ніч, лише за сотню ярдів від них, лежало крихітне озерце, що його живив струмок, який стікав зі скелі, і Лірі вистачило одного погляду на воду, аби зрозуміти, як сильно їй хочеться пити.

Вона підвелася на тремтячі ноги та пошкутильгала схилом униз. Струмок булькотів і дзюрчав серед порослих мохом каменів, і Ліра, наблизившись до нього, опустилася на мох та припала ротом до крижаної води. Її зуби заломило, але вона лише застогнала від насолоди. Втамувавши спрагу, вона ще довго водила долонями у воді, змиваючи з них бруд.

Озерце по краях поросло очеретом, у якому невпинно квакала невидима жаба. Вода була теплою, озерце неглибоким, і щойно дівчинка це побачила, вона скинула взуття і зайшла в нього по коліна. Зупинившись, вона деякий час стояла нерухомо, насолоджуючись відчуттям прохолодного мулу під ногами, теплих сонячних променів на тілі та холодних потоків води, що торкалися її литок.

Потім вона нагнулася та, опустивши голову у воду, дозволила воді повністю намочити волосся. Крутячи шиєю та допомагаючи собі пальцями, дівчинка так-сяк змила з волосся пил і бруд.

Коли вона почулася більш-менш чистою та бадьорою, то підвела очі, щоб подивитися, чи прокинувся Віл. Він сидів, охопивши руками коліна, й так само, як вона декілька хвилин тому, дивився на спокійний і теплий неосяжний степ.

Ліра повільно піднялася на пагорб і, наблизившись до хлопця, побачила, що він вирізає імена галівесп'ян на їхньому маленькому надгробку та втискує його глибше у ґрунт.

— А де… — почав Віл і замовк, але дівчинка знала, що він має на увазі деймонів.

— Не знаю, я не бачила Пантелеймона. В мене таке відчуття, що він десь неподалік, але де саме, я не знаю. Ти пам'ятаєш, що сталося вчора?

Хлопець потер очі та так широко позіхнув, що Ліра навіть почула, як хруснула його щелепа. Потім він змигнув і похитав головою.

— Небагато, — відповів він. — Я схопив Пантелеймона, а ти… другого деймона, й ми проскочили у вікно, а потім я поставив його на землю, щоб зачинити прохід.

— Тоді твій… другий деймон зістрибнув із моїх рук, — сказала Ліра. — Я намагалася побачити у вікні пана Скоресбі та Йорика, а коли озирнулася, то деймонів уже не було тут.

— Проте не схоже, що ми потрапили до світу мертвих — ми б відразу відчули, що відокремлені від своїх деймонів.

— Так, не схоже, — погодилася дівчинка. — Я впевнена, вони десь поруч. Пам'ятаю, коли ми були малими, то часто грали у схованки, однак у нас нічого не виходило, бо Я була надто великою, щоб сховатися, і завжди достеменно знала, де він є — навіть якщо він ховався у вигляді мошки чи ще чогось дрібного. Але все це дуже дивно, — промовила вона, проводячи рукою по чолу й волоссю так, ніби намагалася розвіяти якісь чари. — Його тут немає, проте я не почуваюся розірваною навпіл — зі мною все гаразд, і я знаю, що він також почувається добре.

— Гадаю, вони разом, — сказав Віл.

— Мабуть, так.

Хлопець раптом підвівся і затулив очі від сонця.

— Поглянь туди, — стривожено промовив він.

Ліра подивилася в той бік, куди він їй показував, і побачила вдалині якесь маячіння, зовсім не схоже на мерехтіння повітря від спеки.

— Тварини? — невпевнено спитала вона.

— Прислухайся, — порадив Віл, приклавши долоні до вух. Тепер і Ліра чула низький безперервний гуркіт, трохи схожий на грім, що долітає дуже здалека.

— Вони зникли, — зауважив Віл.

Крихітні цяточки, що рухалися, дійсно щезли, але гуркотіння тривало ще декілька секунд, поступово стихаючи. І Віл, і Ліра усе ще дивилися в той бік, і невдовзі далекі фігурки знову почали переміщуватися, а потім до дітей долетів і звук.

— Мабуть, вони були за пагорбом чи скелею, — сказав Хлопець. — Вони наближаються?

— Навіть не знаю… Так, дивись, вони повернули й насуваються на нас!

— Що ж, коли ми повинні будемо битися з ними, я хотів би спершу попити, — промовив Віл та, взявши рюкзака, пішов до струмка, де напився та умився. З обрубків його пальців витекло чимало крові, крім того, він почувався брудним, і найбільше за все на світі йому хотілося вимитися під гарячим душем із великою кількістю мила й переодягтися в усе чисте.

Ліра весь цей час не зводила очей з… із прибульців — вони здавалися якимись дивними.

— Віле, — зрештою вигукнула вона, — вони ідуть на колесах.

Але в її голосі відчувався сумнів. Хлопець повернувся на пригір і прикрив очі. Із такої відстані вже можна було роздивитися окремих істот у групі, чи то стаді або банді — їх було трохи більше десятка, і рухалися вони, як уже сказала Ліра, на колесах. Вони були схожі на помісь антилоп і мотоциклів, однак навіть цим їхня незвичайність не обмежувалася: у них були хоботи, схожі на слонячі.

І вони цілеспрямовано їхали до Віла з Лірою. Віл дістав ніж, але дівчинка, що сиділа на траві в нього за спиною, вже повертала ручки алетіометра.

Відповідь надійшла дуже швидко — створіння все ще перебували за декілька сотень метрів від їхнього пагорба. Стрілка прудко забігала туди-сюди по циферблату, а Ліра уважно за нею стежила: останні декілька разів розплутувати клубки значень було для неї вельми складно, до того ж після вчорашнього вона й досі відчувала якусь негнучкість власного розуму. Замість того, щоб, як зазвичай, подібно до птаха літати від однієї точки опори (тобто певного значення) до іншої, вона декілька разів перевіряла свої здогади, проте значення були такими самими чіткими, як раніше, і невдовзі дівчинка зрозуміла повний зміст відповіді.

— Все гаразд, вони друзі, — промовила дівчинка. — І вони шукають нас, знаючи, що ми маємо бути десь тут… І ще одне, я не зовсім це розумію, але, здається, йдеться про доктора Мелоун…

Вона вимовила це ім'я швидше для самої себе — настільки важко їй було повірити, що доктор Мелоун може бути в цьому світі. Проте алетіометр однозначно вказував на неї, хоча, певна річ, і не називав її імені. Ліра поклала прилад у рюкзак і стала за спиною Віла.

— Гадаю, ми можемо спуститися їм назустріч, — сказала вона. — Вони нам не зашкодять.