— Це також сталося внаслідок збігу численних малоймовірних подій, — почав хлопець, згадавши про кішку під грабами. Якби він прийшов на те місце на хвилину пізніше чи раніше, то ніколи не побачив би її, не знайшов би вікна, не потрапив би до Ситагаза та не зустрів би Ліру: нічого з цього просто не відбулося б.

Віл почав із самого початку, і поки вони прямували до берега, він дійшов у своїй розповіді до того місця, коли вони з батьком билися на вершині гори.

— А потім його вбила відьма…

Хлопець і досі не зрозумів, чому це сталося. Він переказав те, що почув від Джути Камайнен перед тим, як вона вбила себе: вона кохала Джона Пері, але він знехтував її коханням.

— Так, відьми безжальні, — промовила Ліра.

— Але якщо вона його кохала…

— Любов є жорстокою річчю, — сказала Мері.

— Однак він кохав мою матір, — мовив Віл, — і я можу сказати їй, що він завжди зберігав їй вірність.

Ліра подивилася на Віла й подумала, що якби він коли-небудь закохався, то поводився би так само.

Повсюди навколо них тихо шуміло вечірнє життя: висихаючи, невпинно чмокало багно, скрипіли та дзижчали комахи, кричали чайки… Приплив скінчився, і весь чистий піщаний берег лежав, виблискуючи, на яскравому сонці. У верхньому шарі піску жили, живилися та вмирали мільйони дрібних створінь, і невидиме ворушіння під поверхнею та незліченні дірки в піску показували, що життя тут вирує.

Нічого не кажучи дітям, Мері весь час оглядала горизонт, шукаючи білі вітрила. Але було видно лише туманне марево, що стояло в тому місці, де блакить неба бліднішала, торкаючись води, а море відбивало сонячні промені та кидало зайчики в мерехтливе повітря.

Жінка показала Вілу та Лірі, як збирати їстівних молюсків, відшукуючи їхні дихальні трубки, що трохи стирчать з піску.

Мулефа обожнювали їх, але пересуватися по піску та збирати свій делікатес було їм нелегко. Виходячи на берег, Мері кожного разу набирала цих молюсків якомога більше, а тепер, коли в них було три пари рук та очей, можна було влаштувати для мешканців селища справжній бенкет. Жінка дала дітям полотняний мішок, і поки вони займалися пошуками, вона ознайомилася з наступною частиною їхніх пригод. Поступово вони наповнили мішки, і Мері повела їх через драговини назад до селища — невдовзі мав знову початися приплив.

Розповідь тривала вже цілий день, а Віл із Лірою все ще На потрапили до світу мертвих: доводилося залишити опис цієї подорожі на завтра. Коли вони наблизилися до селища, Віл тільки розповідав Мері, як вони з Лірою дійшли висновку, що людська натура складається із трьох частин.

— Знаєш, — промовила Мері, — Церква — я маю на увазі католицьку церкву, до лона якої я належала, — не вживає слово «деймон», але Святий Павло згадує дух, душу та тіло. Отже, уявлення про три частини людської природи не є абсолютною новиною.

— Проте найкращою частиною є тіло, — відповів Віл. — Про це мені казали Балтамос і Баруг. Всі ангели хотіли б мати фізичні тіла. За словами Балтамоса й Баруга, ангели не розуміють, чому ми не вміємо діставати ще більше задоволений від світу. Для них мати наше тіло й наші чуття було б нескінченним блаженством. У світі мертвих…

— Розповіси, коли ми доберемося до нього, — перервала хлопця Ліра та посміхнулася йому, й ця посмішка містила в собі таке солодке знання й таку радість, що всі його чуття сплуталися. Він посміхнувся у відповідь, і в Мері промайнула думка, що вона ще ніколи не бачила на людському обличчі виразу такої абсолютної довіри.

Вони підійшли до перших хатин і на радість мулефа повідомили їм, що сьогодні в них на вечерю буде дещо особлива. Мері пішла допомагати Аталі готувати молюсків і залишила дітей на березі річки, де вони ще довго сиділи, спостерігаючи за припливом. Тим часом Аталь повідомила Мері неприємну новину:

— Туалалі знищили три селища, розташовані далі по узбережжю. Раніше вони ніколи цього не робили: напавши на одне поселення, вони зазвичай поверталися в море… Крім того, сьогодні впало ще одне дерево…

— О Боже! Де?

За словами Аталі, це сталося у гаю, розташованому поруч із гарячим джерелом. Мері була там лише три дні тому, й вона була впевнена, що там не відбувалося нічого підозрілого.

Жінка дістала янтарне скло та подивилася на небо. Як вона й очікувала, там вирувала буря з тіньових частинок, незрівнянна з силою та швидкістю припливу, що гнав воду по руслу ріки.

— Не хвилюйся так — що ти можеш зробити? — сказала Аталь.

Жінка відчула, як на її плечі тисячотонною горою тисне відповідальність, але змусила себе випростатися.

— Що я можу? Розповідати їм історії! — промовила вона.

Коли вечеря скінчилася, троє людей та Аталь постелили килими біля домівки Мері, під теплими зорями, та лягли на них. Ніч пахла квітами, і лежати, відчуваючи приємну важкість у шлунку та слухаючи Мері, було так затишно…

Вона розпочала з того, що розповіла про свою роботу в лабораторії досліджень темної матерії та про кризу фінансування. Скільки часу їй доводилося витрачати на випрошування грошей і як мало його залишалося власне на дослідження!

Але Лірин прихід усе змінив, притому дуже суттєво: минуло лише декілька днів, і вона залишила свій світ.

— Я зробила те, що ти мені сказала, — промовила жінка. — Я склала програму — це низка інструкцій для комп'ютера, — що дозволяла Тіням розмовляти зі мною через нього. Тіні — вони сказали, що вони є ангелами — повідомили мені, що мені робити далі, і я…

Жінка замовкла.

— Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, — зауважив Віл. — Ви могли їм просто не повірити.

— Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізика у кожному разі є цікавішою. Християнська релігія — це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе.

— А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? — спитала Ліра.

— Я дуже добре це пам'ятаю, навіть пам'ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.

Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна.

— Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, — повела далі Мері. — Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: «Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди — мої друзі…» Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури — той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м'яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так…