Стефені МАЄР

ЗАТЕМНЕННЯ

Роман

Моєму чоловікові Панчо за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.

А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.

ВОГОНЬ І ЛІД
Хтось вірить, світ зжере вогонь,
Хтось вірить — лід.
Жага й моїх торкалась скронь,
Тож я обстоюю вогонь.
А двічі світ у млі
Конатиме — ненависть враз
Підкаже: хай нищівний лід
Накриє нас,
Змете і слід.
Роберт Фрост[1]

ПЕРЕДМОВА

Усі наші спроби викрутитися були марними.

З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки — в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.

Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?

Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.

З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.

РОЗДІЛ 1. УЛЬТИМАТУМ

Затемнення - i_001.png
Белло!

Не знаю, навіщо ти змушуєш Чарлі носити записки через Біллі, наче ми у другому класі. Якби я захотів поговорити з тобою, то відповів би на

Ти зробила свій вибір, ясно? Ти не можеш мати те й те одночасно, коли

Що саме у фразі “Смертельні вороги” тобі найскладніше

Послухай-но, я знаю, що поводжуся, наче покидьок, але іншого вибору в мене нема

ми не можемо бути друзями, коли ти проводиш увесь час серед кодла

Коли я про тебе забагато думаю, стає тільки гірше, тому не пиши мені більше

Так, я сумую за тобою. Дуже. Але це нічого не змінює. Вибач.

Джейкоб.

Я пробіглася пальцями по записці, відчуваючи вм’ятини там, де він так сильно натискав ручкою на папір, що той мало не прорвався. Я уявляла, як він писав це гнівне послання своїм кривим почерком, викреслюючи рядок по рядку, коли слова лягали не так, як йому хотілося, і, напевно, зламав ручку в своїй великій долоні — це пояснило б чорнильні ляпи на папері. Від напруження хмурилися його чорні брови і зморшки вкривали чоло. Якби я це побачила, то, либонь, не втрималася б від сміху. Розслабся, Джейкобе, а то заробиш собі крововилив у мозок, — сказала б я йому. — Ну ж бо, викладай усе на чистоту.

Але сміятися — то було останнє, чого мені хотілося, коли я вкотре перечитувала слова, які уже викарбувалися у мене в пам’яті. Його відповідь на мою благальну записку, яку Чарлі передав йому через Біллі — ніби у другому класі, як він влучно зауважив, — зовсім мене не здивувала. Навіть не розгортаючи, я вже знала її зміст.

Але я не очікувала, що кожен закреслений рядок ранить мене, наче лезо. А за кожним реченням ховалось цілісіньке море образи. Біль Джейкоба краяв мені серце сильніше, ніж власний.

Поки я так міркувала, з кухні долинув гострий запах смаленого. Вдома, крім мене, ніхто не куховарить, тому це дало мені привід для хвилювання.

Запхнувши зім’яту записку до задньої кишені, я миттю збігла вниз. Банка із соусом для спагеті, яку Чарлі розігрівав у мікрохвильовці, уже збиралася вибухнути, коли я ривком відчинила дверцята й дістала її звідти.

— Що я зробив не так? — невдоволено запитав Чарлі.

— Спочатку, тату, знімають кришку… Метал не можна класти в мікрохвильовку.

Я швидко відкрутила кришку і, наливши в тарілку трохи соусу, запхнула його в піч, а банку — назад у холодильник, виставила час і натиснула «Старт».

Набундючений Чарлі споглядав мої корективи.

— Я правильно варю макарони?

Я кинула погляд на каструлю, що стояла на вогні, — ось воно, джерело смороду, який мене насторожив.

— Не завадило б помішати, — делікатно зазначила я. Взявши ложку, я спробувала відшкребти коржеподібну макаронну масу, що прикипіла до дна каструлі.

Чарлі зітхнув.

— І що все це значить? — запитала я його. Склавши руки на грудях, він втупився у зливу, яка періщила за вікном.

— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів він. Я розгубилася. Чарлі куховарить? І чому він такий похмурий?

Едварда ще не було — зазвичай таку поведінку татко беріг для мого хлопця, й аж зі шкіри пнувся, щоб кожним словом і жестом подати справжній приклад неприязності. Але дарма Чарлі так старався — Едвард і без тої вистави чудово знав, що про нього думає мій тато.

Слово «хлопець» викликало знайомий неприємний присмак. Я замислилася над ним, помішуючи макарони. Це було не те слово, зовсім не те. Мені потрібно було щось таке, щоб передати вічну відданість… Але у повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Для мене Едвард підібрав інше слово, від якого і походив отой неприємний присмак. На саму згадку про нього я починала нервувати.

Наречена. Пхе! Я сахалася самої думки.

— Чи я щось проґавила? Відколи ти готуєш обід? — запитала я Чарлі. Макаронний корж застрибав у киплячій воді, щойно його відшкребли від дна. — Точніше, намагаєшся готувати?

Чарлі знизав плечима.

— Не існує закону, який забороняв би мені куховарити у власній домівці.

— Тобі ліпше знати, — відповіла я з лукавою посмішкою, дивлячись на поліцейський значок, приколотий до його шкіряної куртки.

— Ха, отож-бо!

Він скинув куртку, наче мій погляд нагадав йому, що треба роздягнутися, і почепив її на гачок, призначений для його приладдя. Пасок для зброї давно висів там — уже декілька тижнів він не відчував потреби одягати його, ідучи на роботу. Адже більше не траплялося таємничих зникнень, і ніхто більше не скаржився, що бачив велетенських загадкових вовків у тих лісах, де панує вічна злива…

Я мовчки тицяла виделкою в спагеті й чекала, поки Чарлі наважиться заговорити про те, що турбувало його увесь цей час. Мій татко був людиною небагатослівною, і ця його спроба влаштувати зі мною вечерю за одним столом ясно свідчила про те, що зараз у нього на думці просто небачена кількість слів.

Я поглянула на годинник — віднедавна я стала робити це що кілька хвилин. Десь за півгодини наша вечеря закінчиться.

Час по вечері був для мене найтяжчим. Відколи мій колишній найкращий друг (і вовкулака за сумісництвом) Джейкоб Блек доніс таткові, що я без дозволу брала мотоцикл, — то була зрада, яку він замислив, щоб посадити мене під домашній арешт, аби я не могла бачитися зі своїм хлопцем (і за сумісництвом вурдалаком) Едвардом Калленом, — Едварду дозволялося бачитися зі мною лише з сьомої до пів на десяту вечора, завжди у стінах моєї домашньої в’язниці й завжди під вартою таткового незмінно невдоволеного погляду.

Це був обтяжений варіант мого попереднього арешту, під який я потрапила за триденне зникнення без попередження й один стрибок зі скелі.

Певна річ, ми й надалі бачилися з Едвардом у школі, бо тут Чарлі нічого не міг вдіяти. А ще Едвард проводив майже кожну ніч у мене в кімнаті, хоча про це Чарлі нічого не знав. Вміння Едварда залазити у моє вікно на другому поверсі було таким самим корисним, як і його вміння читати думки Чарлі.

вернуться

1

Пер. Н. Тисовської. — Тут і далі прим. пер.