Раптом я згадала, що сказав Едвард, коли висаджував мене з машини: Джейкоб збирається розповісти мені те, про що волали його думки. Я закусила губу.

— Розумієш, — сказав Джейкоб, — я хотів зробити це трохи інакше, — він засміявся, і здалося, ніби він сміється сам із себе. — Не так різко, — додав він. — Я хотів тебе підготувати, але… — він подивився на хмари, які щільнішали в міру того, як день добігав кінця, — на підготовку немає часу.

Він нервово засміявся. Ми продовжували повільно ступати.

— Про що ти говориш? — не витримала я.

Він глибоко вдихнув.

— Я хочу тобі дещо сказати. Ти вже давно це знаєш… але гадаю, мені все одно треба сказати це вголос. Для того, щоб між нами не було непорозуміння.

Я стала мов укопана, і він також зупинився. Я забрала свою руку і обхопила себе за плечі. Раптом я зрозуміла, що не хочу знати того, до чого він підводив.

Джейкобові брови нахмурилися, кидаючи тіні на глибоко посаджені очі. І коли він подивився мені в обличчя, очі були непроглядно чорними.

— Белло, я тебе кохаю, — сказав Джейкоб сильним упевненим голосом. — Белло, я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вибрала мене замість нього. Я знаю, що ти не відчуваєш того ж самого до мене, але мушу сказати тобі правду, аби ти знала свої варіанти. Я не хочу, щоб непорозуміння стало поміж нами.

Я довго мовчки й пильно дивилася на нього і не могла вигадати, що б таке йому відповісти. Коли він глянув на моє ошелешене обличчя, серйозний вираз полишив його.

— Гаразд, — сказав він, шкірячись, — ось і все.

— Джейку, — я відчувала, ніби щось величезне застрягло в моїй глотці. Я спробувала прочистити горло. — Я не можу, я маю на увазі, що я не… Мені час іти.

Я розвернулася, але він раптово схопив мене за плечі й обернув до себе.

— Ні, стривай. Я все розумію, Белло. Але дай мені відповідь на одне запитання, гаразд? Ти справді хочеш, щоб я пішов і ти мене більше ніколи не побачила? Тільки чесно.

Було важко сконцентруватися на його запитанні, тому минуло близько хвилини, перш ніж пролунала відповідь.

— Ні, я цього не хочу, — зрештою сказала я.

Джейкоб знову шкірив зуби.

— Ось бачиш.

— Але я хочу, щоб ти був поряд зі мною, не з тієї самої причини, з якої ти хочеш, щоб я була поряд із тобою, — заперечила я.

— Тоді скажи мені, чому ти хочеш, щоб я був поряд із тобою.

Я ретельно поміркувала.

— Я сумую, коли тебе немає поруч. Коли ти щасливий, — я обережно добирала слова, — я також щаслива. Але те саме я можу сказати і про Чарлі, Джейкобе. Ми наче одна сім’я. Я люблю тебе, але не кохаю.

Він спокійно хитнув головою.

— Але ти хочеш, щоб я був поряд.

— Так, — зітхнула я. Його неможливо було знеохотити.

— Тоді я тинятимуся десь поблизу.

— Ти охочий до покарань, — пробуркотіла я.

— Саме так.

Кінчиками пальців він погладив мене по щоці. Я відсторонила його руку.

— Як ти гадаєш, чи зможеш ти поводитись трохи серйозніше? — спитала я роздратовано.

— Ні, не зможу. Тобі вирішувати, Белло. Або ти приймаєш мене таким, який я є (включаючи погану поведінку), або не приймаєш зовсім.

Я незадоволено глянула на нього.

— Ти жорстокий.

— Ти теж.

Щоб себе стримати, я зробила мимовільний крок назад. Він мав рацію. Якби я не була жорстока та жадібна, я б сказала йому, що не хочу, аби ми були друзями, і пішла геть. Зле тримати друга біля себе, якщо це може завдати йому болю. Я не знала, що тут роблю, але раптом збагнула, що це неправильно.

— Ти правий, — прошепотіла я.

Він засміявся.

— Я прощаю тебе. Тільки спробуй не вельми сердитись на мене. Бо нещодавно я вирішив, що не здамся. Є щось привабливе в недосяжному.

— Джейкобе, — я пильно дивилася в його темні очі, силкуючись домогтися, щоб він сприймав мої слова серйозно. — Я кохаю його, Джейкобе. Він — це все моє життя.

— Але мене ти також любиш, — нагадав він. Я хотіла запротестувати, але він підніс руку, зупиняючи мене. — Це не те саме, я розумію. Але він зовсім не все твоє життя. Вже ні. Може, колись і був, а тепер уже ні. Він колись полишив тебе, і тепер йому доведеться мати справу з наслідками того його вчинку — зі мною.

Я похитала головою.

— Ти просто нестерпний.

Раптом він став серйозним, міцно взяв моє підборіддя — так я не могла відвести очей від його уважного, пильного погляду.

— Доки б’ється твоє серце, Белло, — промовив він, — я буду поряд і боротимуся за тебе. Не забувай, що в тебе є вибір.

— Я не хочу мати вибір, — не погодилась я, невдало намагаючись вивільнити підборіддя з його рук. — І недовго вже битися моєму серцю, Джейкобе. Час майже вичерпаний.

Його очі звузились.

— Ось іще один привід, щоб боротися, боротися, доки я можу, — прошепотів він.

Він досі тримав моє підборіддя, його пальці стискали його занадто сильно, майже до болю, і я бачила, як у його очах народилась рішучість щось зробити.

— Не… — спробувала запротестувати я, але було запізно.

Джейкобові губи вп’ялися в мої, зупиняючи мій протест. Він цілував мене сердито, грубо, другою рукою міцно тримав мене за шию — втекти було неможливо.

Я щосили штовхала його в груди, та здавалось, він навіть цього не помічає. Незважаючи на злість, його губи були теплими, м’якими і цілували незвично.

Я хапала його за обличчя, намагаючись відтрутити, — все марно. Цього разу він помітив мої спроби відштовхнути його, але вони лише його розохотили. Його губи силоміць розтулили мої, і я відчула його тепле дихання в своєму роті.

Покладаючись на інстинкт, я опустила руки і припинила чинити опір. Я розплющила очі та не боролася, навіть не відчувала нічого… лише чекала, коли він зупиниться.

І це спрацювало. Здавалось, що його злість випарувалася, він зробив крок назад, щоб подивитися на мене. Потім знову м’яко притиснув свої губи до моїх, один раз, двічі, тричі… Я уявила, що я статуя, і чекала.

Нарешті він відпустив моє обличчя і відхилився.

— Ти закінчив? — спитала я байдужим голосом.

— Так, — він зітхнув і всміхнувся, заплющивши очі.

Я відвела руку назад і що було сили зацідила йому кулаком у щелепу.

Почувся хрускіт.

— Ай! Ай! — зойкнула я, шалено стрибаючи від болю і притискаючи руку до грудей. Вона була зламана, я відчувала це.

Джейкоб уражено дивився на мене.

— З тобою все гаразд?

— Ні, чорт забирай! Ти зламав мені руку!

— Белло, ти сама зламала собі руку! А тепер припини танцювати і дай мені на неї подивитись.

— Не торкайся мене! Я іду додому, зараз-таки!

— Я заберу авто, — сказав Джейкоб спокійно. Він навіть не потер щелепу, як це роблять у фільмах. Як зворушливо.

— Ні, дякую, — прошипіла я. — Ліпше прогуляюся, — і я повернула в напрямку дороги. До кордону було всього кілька миль. Тільки-но я перетну його, Аліса мене побачить. Вона відправить когось мене забрати.

— Дозволь мені лише відвезти тебе додому, — наполягав Джейкоб. Неймовірно: йому вистачило нахабності обійняти мене за талію. Я сіпнулась від нього.

— Чудово, — прогарчала я. — Вези! Не можу дочекатись, щоб побачити, що Едвард із тобою зробить. Сподіваюсь, він зламає тобі шию. Ти — нахабний, бридкий, дурний пес!

Джейкоб закотив очі. Він провів мене до пасажирського сидіння і допоміг залізти в машину. А сам насвистуючи всівся на місце водія.

— Тобі зовсім не було боляче? — спитала я роздратовано і несамовито.

— Ти що, жартуєш? Якби ти не почала верещати, я б і не зрозумів, що ти намагаєшся мене вдарити. Я, звісно, не кам’яний, але і не такий уже й чутливий.

— Я ненавиджу тебе, Джейкобе Блек.

— Це добре. Ненависть — це пристрасне почуття.

— Я влаштую тобі пристрасть, — бубоніла я собі під ніс, — вбивство — злочин, скоєний пристрастю.

— Та облиш ти, — сказав він весело; здавалось, він знову почне насвистувати. — Цілуватися зі мною мало бути приємніше, ніж із каменем.