Надламаний шиплячий звук, що пролунав крізь Сетові зуби, був схожим на сміх.

Райлі пронизливо заверещав з мольбою:

— Вікторіє!

Вікторія навіть не відреагувала на звук свого імені. Її очі не метнулись, щоб подивитись на напарника.

Сет кинувся на нього, ніби таран. Удар відкинув їх обох поміж дерева, де металічний скрип перемішувався з криками Райлі. Лемент раптово припинився, а гучні звуки, наче щось міцне рветься на шматки, тривали.

І хоч Вікторія не вшанувала Райлі прощальним поглядом, вона збагнула, що лишилася сама. Вона відступала від Едварда, несамовите розчарування палахкотіло в її очах. Вона послала мені один короткий погляд, у якому я знову чітко прочитала бажання моєї смерті, а потім почала відступати швидше.

— Ні, — проспівав Едвард тихим спокусливим голосом. — Не йди. Побудь іще трохи.

Вона розвернулась і помчала в бік рятівного лісу швидко, ніби стріла, випущена з лука.

Але Едвард був швидшим, він був як куля, випущена з пістолета.

Він схопив її за незахищену спину, і цим останнім простим рухом закінчив їхній дивний смертельний танок.

Рот Едварда доторкнувся до її шиї, ніби в пестощах. Гучне Сетове порання перекрило всі інші шуми, тому не було чутно жахливого звуку, щоб розтлумачити як жорстоку розправу те, що я спостерігала. Едвард міг просто цілувати Вікторію.

А потім сплутане вогненно-руде волосся відділилося від тіла Вікторії. Руді кучері зазміїлись, упали на землю і підстрибом покотились до лісу.

Я заледве змогла відвести широко розплющені та застиглі від переляку очі, намагаючись не дуже уважно роздивлятися, що там за овальний предмет, облямований пасмами вогненно-рудого волосся. Едвард знову рухався. Швидко і з холодною діловитістю він розчленовував обезголовлений труп.

Я не могла підійти до нього, ноги мене не слухались, вони були ніби забетоновані. Але я старанно відслідковувала кожний його рух, кожну його дію, намагаючись знайти докази того, що він десь поранений. Коли ж я не знайшла жодних ознак ушкодження, моє серце почало уповільнювати своє биття, аж доки не досягло нормального ритму. Едвард був, як завжди, граційним та гарним. На його одязі навіть усі ґудзики були на своїх місцях.

Едвард не дивився на мене, поки я стояла біля скелі, застигла від жаху, — він укладав на купу, пересипаючи сухою глицею, тремтливі решки кінцівок та інших частини тіла. Ще й досі не помічаючи мого враженого погляду, Едвард кинувся в ліс за Сетом.

Я й оком не встигла кліпнути, коли вони вдвох уже повернулися, руки Едварда були повні шматків Райлі. Сет у зубах ніс здоровезний шмат — тулуб. Вони вкинули свою ношу на купу інших останків, і Едвард дістав із кишені сріблястий прямокутник. Він клацнув бутановою запальничкою і підпалив сухі гілки. Вогонь спалахнув миттєво, довгі язики помаранчевого полум’я звились вгору над поховальним багаттям.

— Збери усі шматки до останнього, — тихо промовив Едвард до Сета.

Разом вурдалак і вовкулака почистили весь наш невеличкий табір, іноді вкидаючи маленькі шматочки білої плоті у полум’я. Сет тягав шматки зубами. Мій мозок функціонував не досить добре, і я не розуміла, чому Сет не перекинеться в людську подобу, адже тоді він зміг би носити їх руками.

Едвард зосередився на своїй роботі.

І ось нарешті, коли вони закінчили, страшенне полум’я задушливим пурпуровим стовпом бухнуло в небо. Густий дим, що повільно чадив, здавався густішим і відчутнішим на дотик, ніж був насправді, і мав дуже неприємний, занадто важкий запах тліючого ладану.

Сет знову видав тихий глибокий грудний звук, схожий на сміх.

На напруженому обличчі Едварда також з’явилась посмішка.

Він простягнув одну руку, і вона стислась у кулак. Сет вишкірився, оголюючи довгий ряд кинджалоподібних зубів, і ткнувся носом в Едвардову руку.

— Чудова робота, напарнику, — тихо промовив Едвард. Сет щось прокашляв — очевидячки, погодився. Потім Едвард глибоко вдихнув і повільно обернувся, щоб поглянути на мене.

Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Його очі були настороженими, ніби я була ще одним ворогом; навіть більш ніж настороженими — вони були наляканими. Щойно, коли він бився з Вікторією та Райлі, в його очах зовсім не було страху… Мій мозок і досі не дуже добре працював, він був спантеличеним і бездіяльним, як і моє тіло. Я збентежено дивилась на Едварда.

— Белло, кохана, — промовив він найніжнішим голосом, яким тільки міг, наближаючись до мене з дивною повільністю; він підняв руки і показував мені свої долоні. Незважаючи на те, що я була спантеличена, той жест нагадував мені, як злочинець наближується до поліцейського, демонструючи, що він не озброєний…

— Белло, будь ласка, чи не могла б ти викинути камінь? Обережно. Не поранься.

Я взагалі забула про свою імпровізовану зброю — тільки зараз я усвідомила, що й досі стискаю камінець так міцно, що кожна моя кісточка просто верещить від обурення. Невже я знов зламала зап’ясток? Цього разу Карлайл точно закує мене в гіпс.

У кількох кроках від мене стояв Едвард, досі не наважуючись підійти і тримаючи руки у повітрі, а в його очах читався страх.

У мене забрало кілька секунд, щоб згадати, як рухати пальцями. Камінь глухо вдарився об землю, але моя заклякла рука не випросталася. Едвард трохи розслабився, коли мої долоні спорожніли, але підходити ближче все одно не наважувався.

— Белло, не треба боятися, — прошепотів він. — Ти в безпеці. Я тебе не скривджу.

Це запевнення хіба більше збила мене з пантелику. Я, як недоумкувата, витріщалась на Едварда, намагаючись зрозуміти хоч щось.

— Белло, все буде гаразд. Я знаю, ти зараз налякана, але все вже скінчилось. Ніхто не збирається тебе кривдити. Я не торкнусь тебе і пальцем. Я не зроблю тобі боляче, — казав він знову і знову.

Я несамовито закліпала очима і виявила, що знову можу говорити.

— Що це ти кажеш?

Я зробила невпевнений крок до Едварда, а він відсторонився від мене.

— Що таке? — тихо промовила я. — Що це означає?

— Хіба ти… — раптом його золотисті очі стали такими самими спантеличеними, як і мої. — Хіба ти не боїшся мене?

— Боюся тебе? З якого дива?

Я зробила ще один крок до нього і тієї ж миті спіткнулась, вірогідно, об свою ж власну ногу. Едвард упіймав мене, і я заховала обличчя у нього на грудях і почала схлипувати.

— Белло, Белло, вибач мені, будь ласка. Вже все позаду. Все скінчилось.

— Зі мною все гаразд, — видихнула я. — Все о’кей. Просто… я… трохи… шокована. Дай мені… хвилинку.

Він міцніше притулив мене до себе.

— Пробач мені, пробач, — шепотів він знову і знову.

Я чіплялась за нього, доки моє дихання не вирівнялось, а потім почала його цілувати — цілувати йому груди, плечі, шию, все, до чого могла дотягтися. Поступово мій мозок знову починав функціонувати.

— Як ти? — вимогливо запитувала я між поцілунками. — Вона тебе ніде не поранила?

— Я цілком у порядку, — запевнив він мене, занурюючи обличчя в моє волосся.

— А Сет?

Едвард усміхнувся.

— Більш ніж у порядку. Він дуже задоволений собою.

— А інші? Аліса, Есме? Вовкулаки?

— З усіма все гаразд. Там уже також усе скінчилося. Все минулося так гладенько, як я і обіцяв. Найстрашніше трапилось тут, із нами.

Близько хвилини пішло на те, щоб зміст сказаного вклався в моїй голові і я все усвідомила.

Моя родина та друзі були в безпеці. Вікторія більше ніколи не прийде по мене знову. Все скінчилось.

Тепер із нами все буде гаразд.

Але я й досі була така збентежена та спантеличена, що не могла повірити в добрі новини.

— Скажи мені, — почала я, — скажи мені, чому ти гадав, що я тебе боятимуся?

— Пробач, — промовив він, знов вибачаючись. А тепер за що? Я навіть не могла собі уявити. — Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти це бачила. Бачила мене таким. Я знаю, що налякав тебе.

Мені знадобилась іще хвилина, аби втямити, про що він каже. Я згадала його нерішучість, руки, піднесені в повітря… Ніби я могла щомиті втекти, якщо він рухатиметься занадто швидко.