— А може, нам і не доведеться, — похмуро сказав Едвард. — Невже нікому не спадає на думку, що єдина можлива загроза у цьому регіоні, через яку комусь знадобилося створювати армію, це… ми?

Джаспер примружив очі, Карлайл, навпаки, широко їх розплющив, шокований.

— Родина Тані також близько, — несміливо втрутилася Есме, відмовляючись вірити в Едвардові слова.

— Перволітки не терзають Анкоридж, Есме. Гадаю, нам треба розглядати варіант, що це ми — мішень.

— Перволітки полюють не на нас, — заперечила Аліса, а потім завагалася. — Або… вони не знають про це. Поки що.

— Що? — запитав Едвард, зацікавлено і напружено водночас. — Що ти згадала?

— Спалахи, — відповіла Аліса. — Коли я намагаюся подивитися, що відбувається, то не можу побачити чітку картину, нічого конкретного. Але у мене бувають ці дивні спалахи. Закороткі, аби щось зрозуміти. Ніби хтось постійно змінює думку, переходячи від одного плану дій до іншого так швидко, що я не встигаю роздивитися…

— Невпевненість? — недовірливо запитав Джаспер.

— Не знаю…

— Якраз навпаки, — прохрипів Едвард. — Знання. Хтось знає, що ти не можеш нічого побачити, поки рішення не прийняте. Хтось, хто ховається від нас. Грається з прогалинами у твоєму баченні.

— Але хто про це знає? — прошепотіла Аліса.

Едвардові очі були тверді, наче криця.

— Аро знає тебе не гірше за тебе саму.

— Але я б побачила, якби Волтурі вирішили втрутитися…

— Якщо лишень вони не захотіли не бруднити рук…

— Послуга, — припустила Розалія, заговоривши вперше за весь час. — Хтось із півдня… хто вже порушував правила. Комусь, хто мав бути знищений, дали другий шанс… якщо владнає цю маленьку проблему… Це пояснює, чому Волтурі не поспішають.

— Але навіщо? — запитав Карлайл, досі приголомшений. — У Волтурі немає жодних причин…

— Були, — тихо заперечив Едвард. — Я здивований, що до цього дійшло так швидко, тому що інші їхні думки були сильнішими. Я пам’ятаю, як Аро уявляв мене по один бік від себе, а Алісу — по другий. Теперішнє і майбутнє — реальне всезнання. Ця думка просто одурманювала його. Я гадав, що з часом він відмовиться від свого плану — занадто вже довго він цього хотів. Але з іншого боку, йому не давала спокою думка про тебе, Карлайле, про нашу родину, яка стає більшою і сильнішою. Заздрість і страх: у тебе є… не більше, ніж у нього, але те, чого він бажав. Він намагався не думати про це, але йому це не зовсім вдавалося. А ще він міркував про те, щоб позбутися конкуренції — після клану Волтурі, наша родина найбільша з тих, які їм зустрічалися…

Я дивилася на Едварда, охоплена жахом. Він ніколи мені про це не розповідав, але я здогадувалася чому. Тепер я чітко її уявила, цю мрію Аро. Едвард і Аліса, з холодними криваво-червоними очима, у довгих чорних балахонах стоять поруч з Аро…

Карлайл розвіяв моє кошмарне марення.

— Волтурі занадто віддані своєму покликанню. Вони б ніколи самі не порушили правил. Це суперечить усьому, заради чого вони працювали.

— Потім вони все зачистять. Подвійна зрада, — мовив Едвард зловісним тоном. — І ніхто не дізнається.

Джаспер нахилився вперед, хитаючи головою.

— Ні, Карлайл має рацію. Волтурі не порушують правил. До того ж робота занадто брудна. Ця… особа, ця загроза… перволітки не мають гадки, що діють. Для них це перший раз, б’юся об заклад. Не можу повірити, що Волтурі замішані. Але скоро будуть.

Всі подивилися одне на одного, заціпенілі від напруження.

— Тоді рушаймо! — майже загорлав Еммет. — Чого ж ми чекаємо?

Карлайл з Едвардом обмінялися довгими поглядами. Едвард кивнув.

— Треба, щоб ти нас навчив, Джаспере, — зрештою мовив Карлайл, — як їх знищити.

Незважаючи на Карлайлову рішучість, я побачила в його очах біль, коли він вимовляв ці слова. Важко уявити когось, хто б ненавидів насильство більше, ніж Карлайл.

Щось мене турбувало, проте я не могла втямити, що саме. Я була до смерті налякана — так, що не могла говорити. Але незважаючи на це, я відчувала, що ми проґавили щось важливе. Те, що могло надати якогось змісту цьому хаосу. Те, що усе пояснило б.

— Нам знадобиться допомога, — сказав Джаспер. — Як гадаєш, чи не погодиться Танина родина?… П’ять дорослих вампірів значно збільшили б наші шанси. Було б дуже добре, якби Катя і Єлизар виступили на нашому боці. З їхньою допомогою це було б майже легко.

— Ми запитаємо, — відповів Карлайл.

Джаспер простягнув йому мобільний телефон.

— Треба поквапитися.

Ніколи ще я не бачила, щоб Карлайлів внутрішній спокій так сильно похитнувся. Взявши телефон, він підійшов до вікна і набрав номер. Потім підніс до вуха слухавку, а другу долоню притулив до шибки. Його очі дивилися в туманний ранок із болісним і суперечливим виразом.

Едвард узяв мене за руку і відвів на маленьку канапу. Я присіла поруч, вдивляючись у його обличчя, поки він дивився на Карлайла.

Карлайл говорив так тихо і швидко, що важко було розібрати слова. Я почула, як він привітався з Танею, а потім галопом описав, що відбувається. З цієї швидкої розповіді я зрозуміла небагато, проте було видно, що вурдалаки з Аляски добре знають, що коїться в Сієтлі.

Потім Карлайлів голос змінився.

— О-о, — сказав він, і від здивування його голос підскочив. — Ми не знали… що Ірина так почувається.

Повернувшись до мене, Едвард заплющив очі й застогнав.

— Прокляття. Клятий Лоран, щоб ти провалився в самісіньке пекло, де тобі й місце!

— Лоран? — збліднувши, перепитала я. Але Едвард не відповів, зосереджений на думках Карлайла.

Я гарно пам’ятала свою коротку зустріч із Лораном ранньої весни, у тому числі кожне слово, яке він сказав, перш ніж наспіли Джейкоб і його зграя.

Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання…

Вікторія. Лоран був її першим кроком — вона підіслала його, щоб повинюхувати, подивитися, наскільки важко до мене підібратися. Але він не вижив після зустрічі з вовкулаками і не зміг їй доповісти.

Хоча по смерті Джеймса він зберігав старі зв’язки з Вікторією, у нього також з’явилися нові зв’язки і нові стосунки. Він приєднався до Таниної родини в Алясці. Таня, рудувата білявка, та її сестри — найближчі друзі Калленів у вампірському світі, майже члени сім’ї. Лоран жив із ними майже рік до своєї смерті.

Карлайл продовжував говорити. Він уже не просив, радше переконував, але доволі різко. Потім різкість знову змінилася намаганням переконати.

— Про це не може бути й мови, — суворо сказав Карлайл. — Між нами угода. Вони її не порушували, і ми не будемо. Мені прикро це чути… Звичайно. Ми постараємося впоратися самі.

Не дочекавшись відповіді, Карлайл згорнув телефон і стояв, продовжуючи дивитися в туман.

— У чому проблема? — запитав у Едварда Еммет.

— В Ірини з нашим друзякою Лораном були тісніші взаємини, ніж ми уявляли. Вона має зуб на вовкулак за те, що ті його знищили, рятуючи Беллу. Вона хоче… — він замовк, дивлячись на мене.

— Говори, — сказала я якомога спокійніше.

Він примружив очі.

— Вона хоче помсти. Поквитатися зі зграєю. Деналі хотіли обміняти свою допомогу на наш дозвіл.

— Ні! — видихнула я.

— Не хвилюйся, — сказав Едвард рівним голосом, — Карлайл ніколи на це не погодиться, — він замовк, а потім зітхнув. — І я також. Лоран отримав по заслузі, — майже прогарчав Едвард, — і за це я досі в боргу перед вовкулаками.

— Погано, — промовив Джаспер. — Сили майже рівні. Ми досвідченіші, але нас менше. Ми переможемо, але якою ціною? — він мельком глянув на Алісу.

Я мало не зойкнула, коли зрозуміла, що має на увазі Джаспер. Ми виграємо, але водночас програємо. Хтось не повернеться. Я подивилася навколо, на їхні обличчя: Джаспер, Аліса, Еммет, Роза, Есме, Карлайл… Едвард… це обличчя моєї родини.

— Ти що, серйозно? — сказала я в середу за обідом. — Ти зовсім з’їхала з глузду!