Вочевидь, він намагався відвернути мою увагу. Я пильно дивилась на нього.

— Між іншим, Джейкоб має багато секретів, — промовив він, загадково посміхаючись.

Я не відповіла, лише дивилась і чекала влучного моменту, щоб висловити свої аргументи.

— До речі, ти вчора вночі помітила найменшого сірого вовка? Я коротко кивнула.

Він засміявся.

— Вони так серйозно сприймають усі свої легенди! А виявляється, є речі, до яких жодна легенда не змогла їх підготувати.

Я зітхнула.

— Гаразд, здаюсь. Що ти маєш на увазі?

— Вони беззаперечно приймають те, що лише прямі онуки перших вовкулак мають силу для трансформації.

— Що, трансформувався хтось, хто не є прямим нащадком?

— Ні. Вона — прямий нащадок. З цим усе гаразд.

Я розширила очі від здивування і кілька разів кліпнула.

— Вона?

Едвард кивнув.

— Так. І вона тебе знає. Її звати Лі Клірвотер.

— Лі — вовкулака! — вигукнула я. — Невже? Як давно? Чому Джейкоб не сказав мені?

— Є речі, які йому не дозволено розголошувати, наприклад, кількість вовків. Як я вже казав, коли Сем віддає наказ, ніхто не сміє його ослухатись. Джейкоб поводився дуже обережно, він намагався не думати ні про що таке, коли був поряд зі мною. Але після вчорашньої ночі це, певна річ, уже не має значення.

— Я не можу в це повірити! Лі Клірвотер!

Раптом я згадала, як Джейкоб говорив про Лі та Сема, і як поводився, коли набалакав зайвого: наприклад, коли сказав, що Сем має дивитись Лі в очі щодня, знаючи, як він порушив усі свої обіцянки… потім згадала Лі на кручі, сльозу, що блискотіла на її щоці, коли старий Квіл говорив про важкий тягар і про жертву, що приносять сини з роду квілеутів… І Біллі, що проводив час із Сью, бо в неї були неприємності з дітьми… так, те, що вони тепер стали вовкулаками, справді неприємність! Раніше я не дуже багато думала про Лі Клірвотер, лише співчувала її втраті, коли Гаррі помер, а потім мені знов було її шкода, коли Джейкоб розповів історію про те, як дивний імпринтинг між Семом та її кузиною Емілією розбив їй серце.

А тепер вона є частиною зграї Сема, тепер вона чує всі його думки… і не в змозі приховати своїх.

Це нестерпно, — сказав колись Джейкоб. — Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлене на загальний огляд.

— Бідолашна Лі, — прошепотіла я.

Едвард пирхнув.

— Вона робить життя надзвичайно неприємним для решти зграї. Я не впевнений, що вона заслуговує на твоє співчуття.

— Що ти маєш на увазі?

— Для зграї це досить важко — поділяти всі свої думки. Більшість із них кооперується, цим полегшуючи собі життя. Навіть коли один із них навмисне злиться, це болісно для кожного.

— Вона має на те причини, — пробубоніла я, ставши на бік Лі.

— Так, я розумію, — відповів він. — Дія імпринтингу — це одна з найдивніших речей, які мені траплялися в житті, а бачив я багато дивних речей, — він похитав головою, висловлюючи зачудування. — Зв’язки, якими Сем пов’язаний зі своєю Емілією, просто неможливо описати, варто було б сказати, що він — її Сем. Він справді не мав вибору. Це нагадує мені «Сон літньої ночі»[21] і весь той хаос, що наробили любовні закляття фей… це як чари, — він посміхнувся. — Це почуття дуже схоже на те, що я відчуваю до тебе.

— Сердешна Лі, — знов промовила я. — Але що ти маєш на увазі під поняттям «навмисне злиться»?

— Вона постійно навмисно культивує думки, про які б зграя не хотіла згадувати, — пояснив Едвард. — Наприклад, про Ембрі.

— А що негаразд з Ембрі? — здивовано поцікавилась я.

— Сімнадцять років тому його вагітна мати втекла з резервації макa. Як ти розумієш, вона не з квілеутів. Всі припустили, що вона покинула його батька там, у макa. А потім Ембрі приєднався до зграї.

— І що?

— А те, що головні кандидати в його батьки — це Квіл Атеара Старший, Джошуа Юлі або Біллі Блек, а всі вони були, певна річ, одружені.

— Не може бути! — задихаючись, промовила я. Едвард мав рацію, все було справді, як у мильній опері.

— Тепер Сем, Джейкоб та Квіл сушать голови, хто ж із них має зведеного брата. Вони воліють думати, що це Сем, через те що його батько ніколи не був гарним батьком. Але сумніви все одно залишаються. Джейкоб ніколи не наважиться спитати про це Біллі.

— Нічого собі! Як ти дізнався так багато лише за одну ніч?

— Їхні думки зачаровують. Всі думають одночасно і кожен окремо в одну і ту саму мить. Стільки всього можна прочитати!

Едвардів голос зазвучав трохи засмучено, наче в того, хто мав згорнути книгу на найцікавішому місці. Я засміялась.

— Так, зграя захоплива, майже така сама захоплива, як ти, коли намагаєшся заговорити мені зуби.

Його обличчя знов стало беземоційним, наче вид у професійного гравця в покер.

— Я маю бути на тій галявині, Едварде.

— Ні, — відповів він безапеляційним тоном.

В ту мить у моїй голові виник план.

Не те щоб я дуже хотіла бути на тій галявині, просто я повинна була бути там, де був Едвард.

Жорстока, — звинувачувала я сама себе, — егоїстка, егоїстка, егоїстка. Не роби цього!

Я проігнорувала свою гарну половину. Але все одно не могла підняти на Едварда очі, доки говорила. Почуття провини приклеїло мій погляд до столу.

— Гаразд, Едварде, послухай, — прошепотіла я. — Є одна річ… Одного разу я вже з’їжджала з глузду. Я себе знаю. І я не витримаю, якщо ти залишиш мене знову.

Я не підводила очей, щоб подивитися на його реакцію, заздалегідь уявляючи, якого болю я йому завдаю. Я почула його раптовий глибокий вдих, і далі настала тиша. Я витріщалась на темну дерев’яну стільницю і палко бажала забрати свої слова назад. Але знала, що не зроблю цього. Ні, якщо вони можуть спрацювати як треба. Знагла він пригорнув мене, його руки пестили моє обличчя і спину. Він заспокоював мене. Відчуття провини дедалі підсилювалось. Але інстинкт виживання був сильнішим. Не було жодних сумнівів у тому, що Едвард — підвалини мого існування.

— Белло, ти ж знаєш, що це не так, — прошепотів він. — Я буду неподалік, до того ж усе скінчиться дуже швидко.

— Я цього не витримаю, — наполягала я, досі дивлячись у підлогу. — Не знати, повернешся ти чи ні. Як я зможу це пережити, хоч як би швидко все закінчилося?

Він зітхнув.

— Це буде просто, Белло. Немає жодних підстав для твоїх хвилювань.

— Зовсім немає?

— Анітрішечки.

— І з усіма все буде гаразд?

— З усіма, — пообіцяв він.

— І що, немає жодної причини, чому я повинна бути на галявині?

— Звісно ж, немає. Аліса щойно сказала мені, що перволітків уже дев’ятнадцятеро. Ми з легкістю з ними впораємось.

— Точно? Так легко, що хтось спокійно може побути вдома, — повторила я слова, що він промовив минулої ночі. — Ти справді саме це мав на увазі?

— Так.

Це був досить прозорий натяк, Едвард мав збагнути, куди я схиляю.

— Так легко, що ти можеш побути вдома?

Після довгої паузи я нарешті підняла очі, щоб побачити його реакцію.

Гравець у покер повернувся. Я глибоко вдихнула.

— Тож є два варіанти розвитку подій. Або існує небезпека набагато більша, ніж ти хочеш, щоб я думала, і в такому разі мені краще бути там і робити все, що може допомогти. Або… все буде так просто, що впораються і без тебе. Що ти вибираєш?

Він мовчав.

Я знала, про що він думає, тому що я думала про те саме. Карлайл. Есме. Еммет. Розалія. Джаспер. І… я примусила себе подумати про останнє ім’я. І Аліса. Я міркувала про те, чи була я чудовиськом. Не тим монстром, якого зазвичай собі уявляють. А справжнім чудовиськом, яке кривдить людей. Чудовиськом, яке не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети.

Моєю метою було, щоб Едвард лишався у безпеці, у безпеці і зі мною. Чи є якась межа, на якій я зупинюсь, чим я готова пожертвувати заради цього? Я не знала відповідей на ці питання.

вернуться

21

Комедія Вільяма Шекспіра, написана між 1594 та 1596, зареєстрована й опублікована в 1600. Комедія відома чудернацьким переплетенням мотивів античної міфології та літератури й англійського фольклору (прим. додана верстальником без звірки з паперовим виданням).