Едвард не відповів.

Джейкоб зітхнув.

— Але вона сама цього не знає.

— Нічого не можу сказати, навіть якщо ти і правий.

— Це тебе не турбує? Ти б хотів знати, про що вона думає?

— Так… і знову ні. Їй подобається все так, як є, і хоч іноді це зводить мене з глузду, я віддаю перевагу тому, щоб вона була щаслива.

Вітер рвав намет, розхитуючи його так, ніби під нами був землетрус. Джейкоб обійняв мене, оберігаючи.

— Дякую, — прошепотів Едвард. — Хай як дивно це може прозвучати, але я радий, що ти тут, Джейкобе.

— Ти маєш на увазі — «незважаючи на те, що я б охоче вбив тебе, я радий, що їй тепло», так?

— Це перемир’я не зовсім зручне, правда?

Джейкоб раптово самовдоволено прошепотів:

— Я знав, що ти так само страшенно ревнуєш, як і я.

— Але я не такий бовдур, щоб демонструвати це, як ти. Зрозумій, це тобі не допоможе.

— В тебе більше терпіння, ніж у мене.

— Це логічно. Я мав сто років, щоб навчитися терпінню. Сто років в очікуванні на неї.

— Отже… що примусило тебе почати грати роль гарного терплячого хлопця?

— Коли я побачив, як важко їй зробити свій вибір… І мені не завжди легко себе контролювати. Але я досить вправно умію придушувати… менш цивілізовані почуття, які я відчуваю до тебе майже весь час. Іноді мені здається, що вона бачить мене наскрізь, але я не впевнений.

— Я гадаю, що ти просто хвилюєшся, що, коли ти натиснеш на неї, аби вона зробила вибір, вона може тебе не вибрати.

Едвард відповів не одразу.

— Може, частково, — нарешті вимовив він. — Але зовсім трошки. Кожна людина має сумніви. Здебільшого я хвилювався, що вона може зашкодити собі, намагаючись утекти, щоб побачитись з тобою. Відтоді як я усвідомив, що Белла з тобою більш-менш у безпеці — наскільки взагалі вона може бути у безпеці, — я вирішив, що це ліпше, ніж штовхати її на екстремальні вчинки.

Джейкоб зітхнув.

— Якби я розказав їй усе це, вона б мені ніколи не повірила.

— Я знаю, — озвався Едвард, і це прозвучало, ніби він посміхнувся.

— Ти гадаєш, що знаєш усе, — пробуркотів Джейкоб.

— Я не знаю майбутнього, — відповів Едвард, і раптово його голос став невпевненим.

В розмові запала довга мовчанка.

— Що ти робитимеш, якщо вона передумає? — спитав Джейкоб.

— І цього я не знаю.

Джейкоб тихенько реготнув.

— Намагатимешся мене вбити? — саркастично спитав він, ніби сумніваючись в Едвардових можливостях.

— Ні.

— Чому ні? — тон Джейкоба досі був глузливим.

— Невже ти справді гадаєш, що я зможу завдати їй такого болю?

Джейкоб вагався лише секунду, а потім зітхнув і погодився:

— Так, ти маєш рацію. І я знаю, що це правильно, але іноді…

— Іноді це здається заманливою ідеєю.

Джейкоб притиснув обличчя до спального мішка, щоб приховати сміх.

— Це точно, — нарешті погодився він.

Це був дуже дивний сон. Цікаво, це мені вітер надув те шепотіння? Тільки ось вітер шумів набагато гучніше, ніж годиться для шепотіння…

— А як це? Втратити її? — знов хрипло запитав Джейкоб після паузи, і в тому питанні не було ані крихти глузів. — Як це було, коли ти гадав, що втратив її назавжди? Як ти з цим… упорався?

— Мені дуже важко про це говорити.

Джейкоб чекав.

— Я двічі гадав, що втратив її назавжди.

Кожне слово Едвард вимовляв повільніше, ніж зазвичай.

— Перший раз — коли я думав, що зможу полишити її… це було… майже терпимо. Тому що я вважав, вона скоро забуде мене і все буде так, ніби мене і не було в її житті. Понад шість місяців у мене виходило залишатися осторонь, дотримуватися своєї обіцянки і не втручатися в її життя. Я старався, я боровся, але знав, що не виграю цієї битви з самим собою. Коли-небудь я повернусь… просто щоб перевірити, як вона. Це те, що я сам собі говорив. І якщо я побачу, що вона помірно щаслива… мені хотілось думати, що я зможу піти знову.

Але вона була нещаслива. І мені довелось залишитись. Ось чому їй вдалось переконати мене зостатись із нею завтра. Ти питав, що могло змусити мене відмовитись від битви… а те, що вона знов без потреби пізнала би біль. Вона нагадала мені, як почувалась — і як почуватиметься, коли я піду. Вона жахливо карається через свій учинок, але вона права. Я ніколи не зможу спокутувати свою провину, але ніколи не припиню намагатися.

Джейкоб хвилину мовчав, слухаючи завірюху чи, може, аналізуючи почуте, — я не знала, чому саме.

— А вдруге — коли ти гадав, що вона померла? — грубо прошепотів Джейкоб.

— Так, — відповів Едвард на нове запитання. — Ймовірно, ти відчуватимеш те саме. Через те, як ви сприймаєте нас, можливо, ти більше ніколи не зможеш бачити в ній Беллу. Але вона буде тією, ким хотіла.

— Я не про це питав.

Знов зазвучав голос Едварда, відповідь була жорсткою та швидкою:

— Я не можу тобі пояснити, як я почувався. Для цього не існує слів.

Руки Джейкоба зімкнулись навколо мене.

— Але ти полишив її, тому що не хотів, аби вона ставала кровопивцею. Ти хотів, аби вона залишилась людиною.

Едвард відповів повільно:

— З тієї миті, коли я усвідомив, що кохаю її, я збагнув, що є лише чотири варіанти розгортання подій.

Перший варіант був би для Белли найкращим, якби її почуття до мене не було таким сильним, якби вона змогла мене забути і жити далі. Я б прийняв це, незважаючи на те, що мої почуття до неї не змінилися б. Ти думаєш про мене, як про… живий камінь, міцний та холодний. Це правда. Ми такі, які є, і дуже рідко хтось із нас зазнає справжніх змін. Відтоді як це сталось, відтоді як Белла з’явилась у моєму житті, я змінююсь постійно. І вороття немає…

Другий варіант я вважав за найкращий від самого початку — я хотів залишитися поряд із нею до кінця її людського життя. Це був не дуже вдалий варіант для неї — марнувати своє життя на когось, хто не був навіть людиною, але це була альтернатива, яку я прийняв із найменшими ваганнями. А коли б вона померла, я би знайшов шлях померти також. Шістдесят, сімдесят років, для мене це дуже-дуже короткий проміжок часу, але… А потім я збагнув, що для неї занадто небезпечно жити в безпосередній близькості до мого світу. Здавалося, що всі неприємності, які могли трапитись, трапились. Або нависли над нами… лише очікуючи, щоб усе полетіло шкереберть. Я злякався, що в неї не буде тих шістдесятьох років, якщо вона залишиться поряд зі мною в людській подобі.

Отже я обрав варіант номер три. Який, як ти знаєш, обернувся найгіршою помилкою в моєму довгому житті. Я вирішив вилучити себе з її світу, сподіваючись підштовхнути її до варіанту номер один. Це не спрацювало і ледь не вбило нас обох.

Все, що в мене залишилось, — це варіант номер чотири. Це те, чого вона прагне, чи принаймні гадає, що хоче. Я намагався відтягнути його, дати їй час знайти привід, щоб змінити свою думку, але вона дуже… вперта. Ти знаєш це сам. Мені пощастить, якщо вдасться розтягти все на кілька місяців. Але вона боїться ставати старшою, а її день народження вже у вересні…

— Мені подобається варіант номер один, — пробурмотів Джейкоб.

Едвард не відповів.

— Ти знаєш напевне, як мені не хочеться це визнавати, — повільно прошепотів Джейкоб, — але я бачу, що ти справді кохаєш її… по-своєму. Я більше цього не заперечуватиму. Але незважаючи на це, не думаю, що ти повинен відмовлятися від плану номер один, поки що ні. Я гадаю, є великий шанс, що з нею все буде гаразд. Через якийсь час. Розумієш, якби вона в березні не стрибнула зі скелі… і якби ти почекав іще півроку, перш ніж перевірити, як вона тут… Гадаю, ти знайшов би її досить щасливою. В мене був чудовий план.

Едвард усміхнувся.

— Може, це б і спрацювало. План був і справді непоганим.

— Ага, — зітхнув Джейк. — Але… — раптово він зашепотів так швидко, що слова майже зліпилися докупи, — кро… Едварде, дай мені рік. Я й справді думаю, що зможу зробити її щасливою. Вона вперта, ніхто не знає цього краще за мене, але рани загоюються. Вона вже була майже вилікувалась. І вона може залишитись людиною, бути з Чарлі та Рене, і подорослішати, і народити дітей, і… залишитися Беллою. Ти любиш її досить сильно, щоб зрозуміти всі переваги мого плану. Вона не вважає тебе егоїстом… а чи справді це так? Ти можеш обміркувати ідею, що для неї виявиться краще бути зі мною, ніж з тобою?