— Чому б і ні? Ти й так маєш всі коди доступу. До того ж ти самостійно привела „Зорю Свободи“ у систему Магаварші.

— На автопілоті, — зауважила вона. — І взагалі, це було незаконно. А тепер я стану справжнім другим пілотом!

— Гм-м… Щодо законності, то вона досить спірна. Дуже сумніваюся, що я законний капітан.

— Ви — законний, — палко запевнила мене Рашель. — Ви досвідчений пілот, і у вас є капітанське звання.

У відповідь я всміхнувся їй:

— Гаразд, домовилися. Я законний капітан, а ти — законний другий пілот.

Невдовзі до штурманської повернувся Аґатіяр.

— Арчі вже прочухався, йому все пояснили. Він з паном Шанкаром зайнявся… е-е… процедурою.

— А де Ріта? Залишилася з ними?

— Звісно, ні. Вона оглядає корабель. — Професор сів у крісло артилериста і кілька хвилин мовчав, дивлячись на зорі. Проте він не милувався ними, а ніби щось вираховував. — Якщо я правильно зорієнтувався, зараз дром-зона знаходиться десь унизу.

— Саме так, — кивнув я і скомандував комп’ютеру позначити її місце розташування. — На цьому кораблі ми зможемо дістатися туди годин за п’ятнадцять.

— Ви вже прораховували можливі маршрути?

Я самовдоволено посміхнувся:

— У цьому немає потреби, професоре. У своїй віртуальності я часто відправлявся на Землю, бував біля багатьох сусідніх зірок. Через Дельту Октанта, на жаль, жоден мій маршрут не проходив, зате через Південну Полярну Зорю, Сиґму Октанта, я пролітав кілька разів. А звідти до Дельти рукою подати.

— Поляріс, як і Земля, тепер належить ґаббарам, — озвалася Рашель. — З’являтися там небезпечно.

— Знайдемо інший шлях. Немає проблем. Зараз для нас головне — вирішити, як нам забратись із системи Магаварші. Особисто я пропоную не ризикувати, намагаючись скористатися нашою дром-зоною, а летіти до Адіті. На цьому маневрі ми втратимо півтора місяці, зате напевно вціліємо, Чужі не довідаються, що нам вдалося залишити планету.

Аґатіяр заперечливо похитав головою:

— Сумніваюся, щоб пан Шанкар погодився з вами. Для нас найважливіше якнайшвидше потрапити на Терру-Ґаллію, а не приховувати від Чужих свою втечу з Магаварші. До того ж ви перебільшуєте ризик: дром-зона велика, і лише тільки контролюють її, та аж ніяк не блокують. Безумовно, вони помітять нас, але не встигнуть перехопити.

— Пан професор каже правду, — зауважила Рашель. — Так само було в нашій системі, поки ми не переорієнтували всі канали другого роду. Розвідники чужинців спокійно пробиралися в дром-зону і втікали від наших патрулів.

Зрештою я визнав слушність їх арґументів. Ми вивели на навіґаційний екран схему досліджених каналів і почали обговорювати переваги та недоліки різних маршрутів.

Однак це тривало недовго. За чверть години до рубки зайшла Ріта і попросила мене піти з нею. Вирішивши, що це пов’язано з Ахмадом, я залишив на вахті Рашель з Аґатіяром і подався за нею.

Але до лазарету ми не дійшли. Ріта зупинилася біля дверей каюти з лаконічною табличкою на дверях „CAPITAINE“.

— Серед офіцерів корабля, — сказала вона, — лікар посідає останнє місце в командній ієрархії. Проте в нього є одна прероґатива, якої не має жоден з членів екіпажу, крім капітана: він може заходити до будь-якої житлової каюти без дозволу її мешканця.

На підтвердження своїх слів, Ріта притулила великого пальця до сенсорної пластини замка, і двері розчинилися. Ми ввійшли досередини.

Капітанська каюта виявилася невеликою і напрочуд затишною кімнатою, в усій її обстановці вчувалася якась дитяча безпосередність. Побачивши на розстеленому ліжку зім’яту квітчасту піжаму, я зрозумів, що всі три місяці польоту батькову каюту займала Рашель.

— Тут жила Рашель, — повідомила й без того очевидний факт Ріта. — Можна не сумніватися, що незабаром вона звільнить цю каюту для тебе, а сама переселиться в іншу і прихопить з собою одну річ, на яку тобі таки варто поглянути. Маю на увазі ось це фото.

Ріта вказала на голоґраму, що стояла на робочому столі праворуч від консолі терміналу. Там було зображено троє людей, і серед них… Ні, це був не я, хоча на якусь мить мені здалося, що бачу себе. Чоловік на знімку був старший, років за сорок, волосся мав русяве, а не каштанове, як у мене, а шкіру — світлішу. Зате статура, риси обличчя… просто неймовірно! Його цілком можна було прийняти за мого старшого брата. Ще ніколи я не зустрічав такої разючої схожості між чужими людьми!

Поруч із чоловіком стояла красива білява жінка моїх років, може трохи молодша, а попереду них прилаштувалася Рашель — із заплетеним в кіску волоссям, одягнена в коротеньке картате платтячко.

— Я вирішила, що ти маєш це побачити, — продовжувала Ріта. — Чомусь я впевнена, що Рашель не лише сховає цю фотоґрафію, але й при першій-ліпшій нагоді поміняє знімки в досьє екіпажу. Ти ж догадуєшся, хто цей чоловік?

— Так, — хрипло відповів я. — Здогадуюся.

— І розумієш, що це значить?

Я промовчав, бо все було ясно без слів. І те, чому Рашель прив’язалася до мене буквально з першої секунди, і те, чому так наполегливо пропонувала мені одягти батьківський мундир, і мимовільне „тату“, що вирвався в неї, коли вона прийшла до тями після паралізатора…

— Дівчинка втратила батька, — знову озвалася Ріта. — Втратила за жахливих обставин. Вона прилетіла на чужу, ворожу планету — і зустріла там тебе. Свого батька, що чудом воскрес із мертвих. Живого, неушкодженого і, напевно, такого ж доброго, турботливого та люблячого. Що ти на це скажеш, Стефане?

— Скажу, що… — Я відчув, як у мене пересохло в горлі. — Скажу, що завжди мріяв про таку дочку…

Півторагодинний допит Ахмада повністю підтвердив його приналежність до „покутників“. Шанкар з Ортеґою з’ясували імена всіх учасників підпілля, яких він знав і які, відповідно, перебували „під ковпаком“ у Чужих. Таких, на щастя, виявилося небагато, лише двадцять три особи — орґанізаційна структура Опору була розрахована на мінімізацію можливих втрат у разі провалу чи зради з боку своїх членів.

— Я чекав гіршого, — підбив підсумок Шанкар. — Будемо сподіватися, що найближчим часом цих людей не чіпатимуть — боятимуться викрити містера Рамана. Ну, а ми перед самим проривом у дром-зону відправимо на Магаваршу зашифроване повідомлення. Поза сумнівом, чужинці перехоплять його й розшифрують, але їм знадобиться щонайменше кілька годин. Цього має вистачити, щоб замести всі сліди.

— Отже, — сказав я, — ми полетимо через нашу дром-зону?

— Тільки так і не інакше. Чужим уже відомо, що Терра-Ґаллія зацікавилася Магаваршою, тому нема сенсу вдаватися до обхідних маневрів. Найголовніше зараз — це час.

Я викликав на навіґаційний екран схему розташування каналів і запропонував Шанкарові з десяток можливих маршрутів. Проте його це нітрохи не зацікавило.

— Зараз не та ситуація, щоб заздалегідь прокладати маршрут, капітане. Нам не можна користуватися дослідженими каналами, навіть тими, що ведуть до незаселених систем. А раптом Чужі саме там розташували свою перевалочну базу. Я пропоную на повній швидкості скерувати корабель у дром-зону і просто пірнути в найближчий недосліджений канал другого роду. Потім ми зробимо ще кілька переходів, щоб позбутися погоні, — і лише тоді, опинившись у безпеці, подумаємо над подальшим маршрутом.

Всі пристали на цю пропозицію. Я „висвятив“ Ортеґу на бортінженера і відправив його на вахту в реакторний відсік. Арчібальд запевнив мене, що не тримає зла за той постріл з паралізатора. За його словами, він на моєму місці вчинив би так само. Та все ж неприємний осадок після того інциденту лишився.

Непритомного Ахмада ми перенесли до каюти номер шість. Слідів катувань на його тілі не було, проте виснажений і змарнілий вигляд свідчив про те, що останні півтори години були не найкращі в його житті.

Мене охоплювали вкрай суперечливі почуття. Я був знайомий з Ахмадом понад п’ять років і вважав його гарним хлопцем. Взагалі я важко сходжуся з людьми, у мене багато приятелів, але зовсім мало друзів, і одним з них був Ахмад, якому я довіряв більше, ніж будь-кому іншому. А в результаті він виявився зрадником. Він зрадив мене не лише як друга, а й як людину. Він зрадив усе людство — і не мало значення, з яких спонукань. Хай навіть він керувався високими моральними принципами, хай навіть погоджував свої вчинки з власним сумлінням — однак він зрадив своїх, працюючи на Чужих…