Я похитав головою:

— Ти йолоп, Ахмаде! Хіба ти не розумієш, що в чужинців і так є над нами величезна перевага? А заволодівши цією технолоґією, вони назавжди перекриють людям шлях до зірок…

— І правильно зроблять. — Палець Ахмада почав повільно натискати на гашетку.

— Щоб ти здох! — спересердя проказав я. — Якби це було можливо, я б стер із пам’яті кожну мить нашого знайомства.

Блиснув спалах пострілу, і я втратив свідомість.

36

Отямившись, я спершу був подумав, що все ще сплю й бачу кошмарний сон. Перед моїми очима бовваніло заросле рудою шерстю рило якогось моторошного чудовиська: дві великі ніздрі на сірому п’ятаку, всіяна рівними зубами видовжена паща, близько посаджені очі, гострі настовбурчені вуха…

— Чорт! Альв!.. — вирвалося в мене, коли в очах трохи прояснилося.

Альв Григорій Шелестов, що тримав у лапах-руках порожню ін’єкційну ампулу, трохи відсунувся від мене і промовив:

— Вибач, друже-чоловіче, що злякав тебе. Як почуваєшся?

Я сів на підлозі й роззирнувся довкола. Це була моя капітанська каюта, де й паралізував мене Ахмад. Сам Ахмад щез разом з боєголовкою, лише два дроти валялися неподалік. А непритомні Ріта й Рашель лежали поруч на моєму ліжку.

— Що тут сталося? — запитав я, інстинктивно відсуваючись подалі від чужинця. — Де Ахмад?

— Він мертвий, — сумно відповів альв.— Я убив його… хай простить мене Господь милосердний.

— О-о!.. — протяг я, геть спантеличений. — Навіщо?

— Він розповів мені про свої плани. Повідомив, що роздобув схему стискувача каналів і хоче передати її всім іншим расам. Я не міг цього допустити.

— Не міг допустити… — повторив я ошелешено. — Але чому?

— Бо ця технолоґія — єдиний порятунок для людства. Вас, людей, дуже мало, зараз ви безсилі, а всі інші раси, включаючи моїх братів-альвів, збожеволіли й повстали проти вас. Якщо вони заволодіють цим секретом, ви позбудетеся своєї останньої переваги, це стане вашим смертним вироком. Я… я мусив зупинити безумця. Це найменше, що я міг для вас зробити. На відміну від сучасних альвів я не втратив пам’ять, я знаю, як багато добра ви зробили моєму народові.

Я мовчав, утупившись в альва очманілим поглядом.

— Але ж тоді… — нарешті витиснув із себе. — Тоді, виходить, ти зрадив своїх.

Він рішуче похитав головою:

— Я не зраджував альвів. Навпаки, я їх врятував. Навіжений Ахмад збирався зв’язатися з тутешніми ґаббарами й видати їм схеми. Мовляв, хоч хтось із них прорветься крізь охорону дром-зони і поділиться цим секретом з усіма. Він геть-чисто втратив розум! Якби ці дикуни заволоділи технолоґією стискувача, вони б не розказали про неї нікому. Спершу покінчили б із людством, а потім узялися б за інші раси. Вони винищили б усіх, і альвів також. Ще тисячу років тому вони мріяли про Ґалактику лише для ґаббарів. Але Ахмад не прислухався до моїх умовлянь, і в мене не залишалося вибору. — З цими словами Шелестов попрямував до виходу, але в дверях затримався. — Свою справу я зробив і тепер повертаюся в шосту каюту. Замкни мене там, але спочатку забери звідти тіло свого божевільного друга Ахмада.

— Стривай! — трохи оговтавшись, гукнув я йому вслід. — Як ти його вбив? Він сам дав тобі зброю?

— Ні, він не настільки довіряв мені. Він просто прийшов поділитися зі мною своїми намірами, схилити мене на свій бік. Він був обережний, весь час тримав мене під прицілом, але він виявився невігласом. Він не знав, що наші слинні залози здатні виробляти смертельну для інших істот отруту. Я просто плюнув йому в обличчя.

Альв пішов, а я, згаявши ще хвилину на роздуми, підібрав з підлоги залишену ним аптечку й сів на край ліжка з наміром повернути до тями Ріту — щоб вона, як кваліфікований медик, взяла на себе клопоти про інших. Та потім вирішив з цим зачекати. Опритомнівши, Ріта неодмінно зажадає пояснень, а тим часом корабель чимраз дужче розганявся і з кожною секундою віддалявся від системи на тисячі кілометрів. Передовсім я мусив розпочати гальмування і зв’язатися з командуванням.

Піднявшись у штурманську рубку, я побачив на мессаж-рядку тактичного дисплея повідомлення: ШАТЛ MS 5826 ВИКЛИКАЄ КРЕЙСЕР „ЗОРЯ СВОБОДИ“. ТЕРМІНОВО! КАПІТАНЕ МАТУСЕВИЧ, ВІДПОВІДАЙТЕ!

Влаштувавшись у капітанському кріслі, я спершу віддав наказ заглушити двигуни, а відтак увімкнув зовнішній зв’язок. Лише з секундною затримкою на екрані з’явилася вже знайома мені русява жінка.

— Анн-Марі?! — здивовано вигукнув я.

— Здрастуйте, капітане Матусевич, — відповіла вона офіційним тоном. — На зв’язку капітан-лейтенант Прентан з борта розвідувального шатла „Ем-Ес п’ятдесят вісім — двадцять шість“ класу „суперстелс“. Ми знаходимося на відстані ста п’ятдесяти тисяч кілометрів від вас. Бачу, що ситуація на кораблі нормалізувалася. Просимо не проводити більше ніяких маневрів і чекати нашого прибуття.

— То ви вже все знаєте?

— Так, капітане. Ще на станції ми підключилися до вашого бортового комп’ютера і спостерігали за всім, що відбувалося на кораблі.

— Ви все-таки доповіли начальству?

— Не зовсім так, — відповіла Анн-Марі Прентан. — Від самого початку командування знало про захоплення вашого крейсера месьє Раманом. Певніше, з того моменту, як він проникнув у станційну інфомережу і спробував добратися до стискувача.

— Але… Чому ж ви відразу його не знешкодили?

— Бо не встигли вчасно відновити контроль над бортовим комп’ютером. А коли це вдалося, месьє Раман уже тримав за заручницю мадемуазель Леблан. Начальство доручило мені влаштувати „випадкову“ зустріч з вами і викликати вас на відвертість.

„Господи!“ — скрушно подумав я. — „Це ж треба бути таким йолопом! Як я міг повірити, що вона, офіцер військового флоту та ще й у бойовій обстановці, допомагає мені з власної ініціативи, без відома командування… Ні, як не крути, але я цивільна людина.“

— Зрозуміло, — сказав я. — Хоча… Ви могли б не хитрувати, а відразу сказати мені все як є.

— Спочатку ми так і збиралися вчинити. Але потім вирішили, що ви, почуваючи за собою підтримку, поводитиметеся надто впевнено й цим насторожите месьє Рамана. А так він не запідозрив ніякого підступу, і наш план спрацював. Коли він деактивував боєголовку, ми були готові віддати бортовому комп’ютеру команду паралізувати його й чекали лише, коли він увійде до штурманської.

— Проте вас випередив альв, — резюмував я.

— Атож. Для нас це стало цілковитою несподіванкою… До речі, ми уже наближаємося. Хвилини за три пришвартуємось. Вам, капітане, нічого робити не треба: корабель іде рівно, без обертання, і наш пілот з усім упорається сам. Ми заберемо з вашого борта месьє Рамана та альва, а натомість ви отримаєте мене. — Анн-Марі дозволила собі коротко всміхнутися. — Я тимчасово прикомандирована до вас як офіцер зв’язку. А ще наглядатиму за вами, щоб ви знову не встряли в халепу.

Я не повірив своїм вухам.

— То мені залишають „Зорю Свободи“?

— Ви, як і раніше, її капітан, і, крім того, вас залишають у складі Дев’ятнадцятої ескадри. За те, що ви не доповіли про присутність на борту полонених, командування вирішило накласти на вас дисциплінарне стягнення із занесенням до особової справи. — Ще одна швидка усмішка. — Тому в найближчі десять років не розраховуйте на підвищення.

Оскільки я ніколи не мріяв про адміральські погони, ця звістка не засмутила мене. Я залишався командиром корабля — і це найголовніше.

— Ми повернемося в бриґаду капітана Лорена? Його вже попередили, що ми не… не les fuckіng deserteurs?

— Він від самого початку це знав. Просто грав свою роль.

Я похитав головою:

— Йому слід було стати актором. Як, власне, і вам…

Цієї миті комп’ютер повідомив, що отримано запит на стикування. Швидко натиснувши клавішу, я дав свою згоду і знову заговорив до Анн-Марі:

— Можна звернутися до вашого начальства з проханням… ну, не знищувати альва?

Вираз її обличчя став серйозний, майже суворий.

— Ми не звірі, капітане. Ми не вбиваємо чужинців тільки за те, що вони чужинці. Ми воюємо проти ворогів. Разом з іншими полоненими альв Григорій Шелестов буде депортований у свою рідну систему Бетельґейзе. Адже він не чинив ніяких злочинів. — Вона зробила паузу. — Вбивство зрадника, певна річ, не враховується.