Вона висіла у просторі перед нами — велика блакитна планета, почасти вкрита густим шаром хмар, а почасти лише оповита легким серпанком туману, крізь який проглядали розпливчасті обриси материків та великих островів.

Ми, вся команда крейсера „Зоря Свободи“, стояли у просторому оглядовому залі флаґманської загороджувальної станції „Аквітанія“, біля величезної прозорої стіни, а наші погляди були спрямовані на Землю — планету, що була нашою спільною прабатьківщиною, але на яку вже понад сто років не ступала людська нога. Вона була зовсім поруч, до неї зоставалося лише кількасот кілометрі, та однак вона залишалася для нас недосяжною. Вся орбітальна оборона Чужих була зруйнована вщент, довкола Землі скупчилася добра половина всього Першого Флоту Визволення і завмерла в розгубленості, не наважуючись завдати по планеті удар.

Решта Сонячної системи, не беручи до уваги окремі осередки опору в астероїдному поясі, вже цілком належала людям. Ми без вагань штурмували Марс, Венеру, Меркурій, Місяць, Титан, Європу, Ганімед, інші супутники Юпітера та Сатурна; ми не дбали про збереження їх космодромів, військових баз, заводів, житлових куполів, інших споруд та комунікаційних систем; ми викурювали Чужих як могли, не думаючи про те, скільки потім доведеться докласти зусиль для відновлення зруйнованої економіки.

Однак Земля була для нас недоторканною. Ми не могли так жорстоко й безжально обійтися з колискою всієї людської раси, із планетою, що увібрала в себе багато тисячоліть нашої історії.

Свята Земля, Земля Споконвічна, мати всіх інших світів, де розселилися люди. У жодного з нас не піднялася б рука завдати Землі болю, заподіяти їй рану — ні позитронною ракетою, ні термоядерною бомбою, ні гострим, як бритва, лазерним променем чи спопеляючим усе на своєму шляху плазмовим залпом…

І ґаббари це знали. Представники інших рас, чиї колонії знаходилися на Землі, — дварків, альвів, п’ятдесятників та хтонів — уже залишили планету, здалися в полон і тепер чекали на депортацію у свої рідні світи. А от ґаббари навідсіч відмовлялися капітулювати. Вони проіґнорували нашу погрозу влаштувати масоване бомбардування Землі, бо чудово розуміли, що далі погроз ми не підемо.

Така безвихідь тривала вже цілий тиждень, а тим часом із шести інших систем, включаючи Магаваршу, надходили оптимістичні звістки про звільнення планет з мінімальними втратами. Лише в локальному просторі Бай-Сін ще продовжувалися запеклі бої: Країну Хань з її дев’ятьма мільярдами мешканців охороняв численний флот ґаббарів. Тактика ведення бою там була трохи інша: ґаллійці намагалися витіснити Чужих із системи, змусити до втечі кількома каналами другого роду, що їх навмисно залишили відкритими. Проте цей план досі не спрацював…

Земля повільно поверталася перед нами, і нарешті з-за обрію з’явився дельтовидний півострів Індостан, який ще називали Індійським субконтинентом. Ріта, її батько та Шанкар дивилися на нього завороженими очима — цей маленький шматок суходолу був батьківщиною їхніх предків, що понад тисячу років тому переселилися на Магаваршу. У Шанкара навіть заблищала на віях сльоза.

„Зараз він знову скаже, що тепер може спокійно вмерти,“ — подумав я чи то зі співчуттям, чи то з іронією…

Але Шанкар просто дивився на Індію жадібним поглядом і мовчав. Мовчали також Аґатіяр із Рітою.

Особисто я не вирізняв для себе якоїсь окремої частини Землі, що була б мені дорожча за інші. У моїх жилах перемішалася кров багатьох різних народів. По одній лінії родоводу мої пращури були зі Східної Європи, по іншій — з Америки та Британії, а предки матері мого батька були вихідцями з Індії. Я однаковою мірою любив усю Землю — від Північного полюса до Південного. І мені невимовно боліло на думку про те, що зараз там господарюють чужинці…

Лайф Сіґурдсон з нетерпінням чекав на появу Скандинавії, Рашель з Анн-Марі Прентан і Мелісою Ґарібальді — Франції, і лише Арчібальд Ортеґа, що, як і я, був родом з Полуденних, цілком поділяв мої почуття, рівномірно розподілені між усіма частинами планети.

І все-таки Шанкар не стримався. Правда, цього разу він висловився трохи інакше:

— Чи доживу я до того дня, коли зможу ввійти у священні води Ґанґу?…

Віце-адмірал Клод Брісо, що супроводжував нас в екскурсії по станції, ствердно кивнув:

— Доживете, сер, не турбуйтеся. Так чи інакше ми змусимо цих мавп звільнити Землю. І дуже швидко.

— Яким чином? — відразу поцікавився Аґатіяр. — Адже до вашої погрози бомбардувань вони не поставилися серйозно.

— До наступної поставляться, — упевнено відповів дядько Рашелі. — От дочекаємося остаточного звільнення всіх систем, щоб вони переконалися в нашій силі, а потім висунемо свій ультиматум. Такий, від якого вони одразу підіжмуть хвости й дадуть драла з Землі.

— А саме? — наполягав на своєму професор.

Адмірал завагався.

— Поки це таємниця. Велика таємниця.

Рашель смикнула його за рукав:

— Ну розкажи, дядьку! Будь ласка.

Брісо зміряв нас усіх замисленим поглядом і зупинився на Анн-Марі. Вона сказала:

— Мені відома ця таємниця, адмірале. Ясна річ, неофіційно, але з абсолютно надійних джерел.

Клод Брісо похитав головою:

— Авжеж, шила в мішку не сховаєш… ну то гаразд, розповім, — сказав він, звертаючись насамперед до Шанкара. — Ви повноважні представники наших союзників, тому… Йдеться про нову бактеріолоґічну зброю.

— Ого!.. — Обличчя Аґатіяра витягнулося. — Ви наважитесь застосувати таку гидоту? Заразити нею всю планету? Але ж наслідки можуть бути стократ гірші за „килимове“ бомбардування.

— Тільки не в цьому випадку. Ці бактерії — результат багаторічної роботи наших провідних біолоґів. Вони діють вибірково, винятково на орґанізм ґаббарів. Для решти живих орґанізмів, включаючи людину і навіть близьких родичів ґаббарів — земних горил, вони абсолютно нешкідливі. Зате самі ґаббари мруть від них як мухи. Після зараження фактично відсутній інкубаційний період, перші ознаки хвороби виявляються вже за півгодини, а ще за три години вона вражає всі їхні внутрішні орґани, після чого впродовж однієї чи двох годин вони здихають. А в ґенну структуру самих бактерій закладений спеціальний механізм, що в якомусь там тисячному поколінні придушує їх репродуктивну здатність, і всі вони гинуть, переставши розмножуватися. Коротше кажучи, за шість з половиною днів після атаки на Землі не залишиться жодного ґаббара й жодної „протиґаббарської“ бактерії.

— А як же ризик мутацій, — не поступався Аґатіяр. — Адже мутантні бактерії можуть зберегти репродуктивну здатність, а відтак пристосуватись і до інших форм життя.

— Ні, сер, це неможливо. Бактерії мутаґенно стійкі. До того ж у їхні ДНК прищеплений спеціальний комплекс, що перевіряє всю ґенну структуру і при найменшому відхиленні знищує мутовану бактерію.

Шанкар замислено промовив:

— Справді, адмірале, це дуже ефективна зброя. Але вона схожа на джина в пляшці: випустиш його, а потім не заженеш. Я маю на увазі не зараження Землі, тут я все-таки схильний довіряти вашим біолоґам. Мене турбують соціальні та моральні наслідки такого акта. Боюся, вони будуть не зовсім позитивні.

Клод Брісо, насупившись, кивнув:

— Цілком згоден з вами, месьє Шанкар. Тому щиро сподіваюся, що до застосування цієї зброї справа не дійде, досить буде самої погрози.

Через годину, коли ми оглянули повністю всю Землю і вже збиралися йти, адмірал Брісо затримав мене:

— Капітане Матусевич, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

Він провів мене в сусіднє з оглядовим залом безлюдне приміщення і сказав:

— Насамперед, радий повідомити вам, що ви представлені до найвищої державної нагороди нашої планети — Ордена Наполеона Бонапарта. Його вручають лише за найвидатніші заслуги перед Террою-Ґаллією і всім людством.

— Але, сер… — промимрив я, заскочений зненацька. — Я ж не зробив нічого видатного. Я просто воював, як усі.