— В Єгипті майже немає несвященних тварин, кожна істота посвячена якомусь богові чи богині. Крім хіба що риби та мишей.

— А ви ж, елліни, називаєте свого Аполлона Мишоловом.

Геродот лише ніяково поводить плечем, зауваження здається йому нетактовним, він не має ніякого бажання обговорювати достойності й недоліки еллінських богів, а знову повертається думкою до Єгипту:

— Найдивакуватішою в цій країні є їхня річка Ніл. Він не схожий на жодну річку в світі: всі річки розливаються навесні, а Ніл — серед літа. Повінь починається з появою на небі Сіріуса й триває днів сто. Ніхто не знає справжньої причини цього явища. Дехто звертає все на етесійські вітри — нібито вони навесні дмуть проти течії й не дають воді розливатися. Інші причиною тих дивних повеней називають річку Океан, яка нібито обтікає всю землю, з Океану, мовляв, і починається Ніл; я не вірю в існування Океану. Треті все звертають на танення снігів, але де взялися сніги в жаркій Лівії й чому вони тануть аж серед літа!

Геродот спростував одразу трьох мудреців — Фалеса Мілетського, Евфімена з Мессалії й навіть Анаксагора, але це зовсім не бентежить його, хоча він і вважає думку Анаксагора найменш неправильною. Батько історії зводить на мене праву брову:

— А хочеш знати мою особисту думку?

Я не відповідаю ні «так», ні «ні», перебуваючи під тиском правил гостинності, лише мовчки дивлюсь, а він сприймає мою мовчанку за згоду й каже:

— Я з цього приводу міркую так: коли взимку холодні північні вітри проганяють Сонце на південь, звідки витікає Ніл, то там настає страшенна спека. Цей бог витягає з верхів'я Нілу майже всю воду, а коли влітку повертається в наші краї, Ніл починає розливатись...

Ці його міркування мене вже не гнітять, а навіть розчулюють. Ну й нехай. Хіба ми майже щодня не спростовуємо істин, які нам ще довчора здавалися непорушними законами буття. Діалектика природи, кажу я сам собі, й мій гість починає здаватися мені не напівбогом, що витає в неіснуючих небесах, а життєрадісним варваром, якого не бентежать слова.

Єгипетське військо було схоже на велетенську змію, яку великий бог сонця Ра вбивав кожного ранку, щоб створити ясний день. Хвіст цього неймовірного плазуна звивався ще десь понад західними берегами Червоного моря, а голова вже просовувалася в отвір Священних воріт, за якими в побожному мовчанні принишкло місто Дафни. Цією позолоченою головою був наймогутніший з доти знаних фараонів Єгипту — Сесостріс.

Фараон Сесостріс підкорив своїй владі племена й народи цілого світу, в одній битві переміг навіть військо таємничого скіфського царя, який шукав слави на спекотних берегах Палестини. В кожній підкореній країні єгипетський фараон ставив кам'яний стовп, на ньому писав священними письменами, що цю країну він завоював силою своєї зброї, а також волею небесних, земних та підземних богів. Коли ж котрийсь народ здавався добровільно, Сесостріс наказував викарбувати на стовпі, якими лякливими нікчемами виявились ці люди.

Від брами аж до зведеного серед міста палацу лежали тисячі городян, уткнувшись лобами в руду розпечену пилюку, щоб випадком не побачити богорівного царя: такого гріха не можна було спокутувати в жодному храмі за жодну плату.

Лиш одна людина зиркала з-під низько насунутої на брови ягнячої перуки на єгипетського царя. Сесостріс одразу перехопив ті позирки, але не зрадів, хоч мав би зрадіти. То був його двоюрідний брат, якому Сесостріс на час походу довірив був Єгипет.

Фараон відігнав од себе оті раптові неприємні почуття, звелів рабам поставити ноші додолу й простяг руку братові. Царський намісник припав вустами не до руки, а до довгих конопляних китиць, що звисали з дашка нош. Така скромність двоюрідного брата заспокоїла фараона, він торкнувся пальцями нагрудного талісмана й спитав:

— Чи ласкаві були боги до колиски світу?

Намісник Шепсес-каф теж торкнувся свого талісмана й побожно схилив зір:

— Хвала Осірісові.

Фараон удоволено зітхнув, ляснув долонею по ношах, і шестеро чорношкірих невільників задріботіли вперед.

Шепсес-каф тепер ішов поряд з царськими ношами, зрідка перезираючись із розпростертими в поросі сановниками, які, не підводячи голів, дивилися вслід фараонові, хоча це також було смертним гріхом.

Ноші врочисто пливли між берегами принишклого натовпу.

— Тобі, богорівний, і богорівній цариці ми помиємо ноги під дахом богині Гатор, — сказав Шепсес-каф і на ходу вклонився фараонові, який прямо сидів на подушках, тримаючи знаки своєї влади. — Так вирішила рада жерців.

Сесостріса здивувало це рішення. Палац храму був священним житлом богині мертвих Гатор, досі тут ніколи не обмивали ноги фараонам, навіть найвеличнішим з-поміж них, не влаштовували й урочистих бенкетів, що були природним завершенням ритуалу обмивання ніг. Сесостріс подивився в очі двоюрідному братові, але побачив там тільки шанобливу покору й раптом згідливо кивнув. З цієї війни він привіз величезні багатства — самої лише міді сім тисяч хур, не Кажучи про золото й олово, про нескінченні низки чорношкірих рабів і рабинь. Сесостріс підкорив Пунт — славетну країну південних пахощів, до якої довелося йти берегами Червоного моря й океану сімдесят п'ять днів. Одтепер і до скону віку підкорений народ мав платити Єгиптові двісті мір цих коштовних пахощів, що росли на безлистому дереві б-х-т. А за міру пахощів давали шість мір золота або міді. Але цю останню в світі незалежну країну було завойовано ціною життя багатьох тисяч єгипетських воїв та озброєних серпами селян. Ось чому Сесострісові здалося дуже доречним, що врочиста учта відбудеться в палаці храму Гатор.

Фараон був верховним жерцем Ра в Мемфісі, але храм цього сонячного божества здавався дуже привітним і ясним навіть у найпотаємніших залах, куди мав право заходити лише верховний жрець. Натомість палац храму Богині Неба, яка владарювала над душами померлих людей, був без вікон, а світло потрапляло сюди крізь ґрати двох вузьких дір, залишених у стіні при самій підлозі. Третій отвір був посеред порога кам'яних дверей, що висовувались і опускалися з допомогою потаємного пристрою.

Людські обличчя в примарному світлі палацу здавались обличчями мерців, а на стінах та стелі було зображено суд над душею померлого в потойбічному світі.

Фараона зненацька побили дрижаки. Він потер долонями вкриті сиротинням голі передпліччя й озирнувся на царицю, за якою йшли вервечкою всі шестеро їхніх синів. Цариця підступила непристойно близько до чоловіка й сказала, косуючи в продухвину темних дверей:

— Мені страшно...

— Зі мною нічого не бійся, — непевним голосом відповів їй фараон, теж мимоволі скосувавши на двері, за якими лишилися всі царедворці та жерці. Він навіть поблажливо всміхнувся: — Невже ти ніколи не бувала в храмі Гатор?

Сесостріс повернувся до дверей і натиснув на важіль пристрою. З верхнього одвірка поволі опустилася важезна кам'яна плита, змережана заклинаннями, які фараон ледве прочитав: «Хай упаде сім зір на сім гір... І розверзуться вуста твої й промовлять...»

Тепер вони лишилися тут увісьмох, відокремлені од усього світу кам'яними дверима. Фараон Сесостріс підійшов до застеленого шкірами священних шакалів узвишшя й сів. У залі було холодно. Він розламав ячмінного коржа й дав по шматочку цариці та синам, але добру половину залишив для володарки цього храму. Поки всі жували прісний жертовний корж, фараон остаточно заспокоївся й навіть зігрівся. Тепер він почав думати про обід. Сьогодні фараон звелів рушати дуже рано, щоб до настання спеки досягти міста Дафн, уранці їсти не хотілось, але вже надходила середина дня, а несмачний жертовний опріснок ще дужче збуджував голод. Мабуть, те саме відчували зараз і його дружина та сини, хоча цариця щипала корж двома пальчиками й клала в рот по крихітці.

— Тобі не жарко? — раптом спитала вона. Фараон Сесостріс аж тепер усвідомив, що зігрівся він неспроста. Лоби в усіх шістьох синів упріли. Він глянув на дружину й прочитав у її погляді відвертий страх. Це почуття перейшло й до нього.