— На Сарди!.. На Сарди!..

Арістагор теж відчував, що треба діяти рішучіше, коли повстання проголошено, слід підтримати його мечем.

Сарди були зовсім близько, і там сидів сатрапом Даріїв брат Артафрен, який міг кожної хвилини з'явитись на узбережжі. Стара Крезова столиця під владою персів занепала, караванна дорога зі Сходу, що проходила колись через самісіньке торжище Сард, тепер звернула в бік Ефеса. Сарди більше не бачили заморських і східних гостей. Хатини після Кірового погрому сардійці собі ліпили з глини й крили соломою та очеретом, перські сатрапи теж не захистили місто муром, хоча саме завдяки цьому Кір свого часу так безжально його сплюндрував. Повстанці досить легко розбили залогу Артафрена, яка виявилась малочисельною, але недобиті перси сховалися в акрополі, а його греки враз узяти не змогли, та не дуже й прагнули до цього.

Арістагор та Мелантій розраховували поживитися багатствами сардійців, однак під час битви крите очеретом і соломою місто зайнялось і за дві-три години згоріло дотла.

Коли Дарієві донесли про події на узбережжі Егейського моря та про спалення столиці Лідійської сатрапи, він од безсилої люті мало не здурів. Його обурило не так повстання іонійських еллінів, як участь у ньому еллінів європейських. Підкорені персами народи вряди-годи повставали, в тому не було нічого дивного, але таке зухвальство з боку Афін...

Дарій упав навколішки й підвів очі вгору:

— О, всеблагий і справедливий Ахурамаздо! Допоможи мені помститись отим афінянам, і я щедро віддячу тобі!

Потім він покликав чашника й стольника:

— Віднині щоразу, як подаватимете мені їжу та питво, нагадуйте: «Господарю, не забувай про афінян!»

Це сталося 5008 року від створення світу за шумерським літочисленням, тобто першого року 70 Олімпіади, тобто через 276 років після перших Олімпійських ігор, тобто 500 року до нашої ери.

Наступного дня, коли в горах над літньою столицею клубочилися перлинно-ніжні хмари, а серце стискалося в передчутті недалекої зими, Гістіей вирішив позбутися клітки з птахом, який усі ці роки був зловісним утіленням його, Гістіея, власної долі й власного життя. Просунувши руку крізь пруття клітки, він схопив павича за увінчану царською коронкою голову й доти стискав її в кулаці, доки розтіпане в передсмертному жаху тіло птаха навіки затихло.

Серце Гістіея пойняла зловтішна радість: вийшло зовсім по-іншому, такого виходу не міг передбачити навіть хитрий перський цар!

Старанно поправивши сколошкане пір'я птаха, він діждався, коли мертве тіло задубне, й покликав свого єдиного слугу-перса.

— Павич здох, забери його й винеси, — сказав Гістіей.

Перс ошелешено дивився на царський дарунок.

— А це?..

— І клітку хоч на смітник викинь.

Гістіей відчував, що для перса його слова — справжнє блюзнірство, але тепер він уже не зважав ні на що. Останні надії Гістіей покладав на вірного відпущеника, а Теодорові теж не пощастило нічого зробити. Тепер отой коштовний птах позбудеться золотої в'язниці, вийде зі своєї золотої клітки й він, Гістіей, хоч цареві здавалося, що він довіку триматиме в ній свого бранця. Цар забув про головне: якщо людина вирішила позбутися невільницьких кайданів, то її в цьому не спинить навіть смерть.

За годину по тому, як челядин виніс осоружну золоту клітку з мертвим птахом, Гістіея викликав Дарій.

«Відпиратимусь, — вирішив Гістіей, — ніхто не бачив, як я давив того павича, а слідів не лишилося, сам здох». Та поки йшов од своєї ніби незаґратованої в'язниці до царського палацу, йому стало зовсім байдуже, що подумає перський цар і в який спосіб звелить його стратити. Й на душі раптом зробилося легко й сонячно, мов у перлинно-ніжній хмарі над верхом гори.

«Ось що таке воля, — подумав Гістіей. — Ось чому вільні люди такі щасливі: вони ні від кого не залежать».

Але цар Дарій спитав зовсім не про павича в золотій клітці. Наче взагалі не спитав, а справді вперше в житті порадився, що думає його найліпший приятель і друг.

— Як це могло статися?..

Гістіей хотів був сказати, що власноручно задавив того ненависного павича, та не встиг вимовити слова, як перський цар витлумачив ті свої перші слова:

— Як могло статися, що на мене підняли руку шолудиві афіняни? Про твоїх азійських співвітчизників я не питаю, бо мій обов'язок — тримати їх у покорі, а право вириватися на волю боги дали всім. Але як могло статися, що їх підбили на повстання афіняни?

Гістіей усе збагнув і тепер найдужче боявся не виказати свою радість: те, в що він перестав був уже й вірити, несподівано прийшло само. І все-таки він не зумів приборкати своїх очей і сховати за віями зрадливий вогник. Зійшовши з трону всупереч звичаєві, цар мовби плавав на довгому до п'ят подолі свого зеленого кафтана між дверима та решітчастим вікном.

— Невже ти радієш? — раптом помітив він той вогник в очах Гістіея.

Тепер було пізно прикидатися, та цар навряд чи й повірив би йому. Довгі місяці примусової самотності розм'якшили витримку Гістіея і вміння поводити себе при людях, вороже настроєних. Та він вирішив не заперечувати й сказав:

— Я справді втішаюся, бо бачу — був би там кориснішим. Хоча достеменно не відаю, що ж там відбулось. Іонійці повстали?

Дарій поморщився, та все ж коротко розповів йому про події на західному узбережжі й на островах.

— Будь я разом з ними, вони ніколи не зважилися б на щось подібне.

— А ти друг чи ворог афінянам? — запитав Дарій навпростець.

Тут варто було лише освіжити в пам'яті царя деякі спільно пережиті події, але Гістіей не хотів робити цього так відверто й назвав лише одне ім'я:

— Ти, мабуть, пам'ятаєш, найсвітліший, афінянина Мільтіада?

Дарій стомлено махнув рукою, втративши бажання слухати подробиці, — він справді все пам'ятав. Це викликало миттєве захоплення в Гістіея, й він зі щирим подивом подумав: «Ти, безперечно, мудра людина, але який же злий бог штовхнув тебе на ту страшну скіфську пригоду?..»

Потім Гістіей сказав собі в думці інше: «Часом один-єдиний нерозважливий вчинок може спалити всю мудрість наймудрішого мудреця». Після скіфського побоїща Персія перестала бути непереможною. Коли Дарій та його військо перейшли мостом на той бік Істру, сонце Персії почало хилитися на захід, а на її майбутнє ліг сірий туман.

Днів за кілька по тому Дарій несподівано знову покликав Гістіея.

— Ти того разу натякав, що приніс би більше користі, якби був на узбережжі та островах... До Мілета я тебе зараз відпускати не збираюсь, але їдь у Сарди до мого брата Артафрена. Побачимо, чи послухають тебе твої земляки... — Обличчя в царя було жовтаве, а довгасті перські очі позападали, певно, від поганого сну та клопоту. — А я вмію бути вдячним і щедрим, — на закінчення сказав він.

Рухалися на схід разом з чималим загоном військової допомоги лідійському сатрапові Артафрену, тож до Сард прибули за три місяці, коли ночами вже й у шатрі було холодно спати. Навіть на невисоких верхах обабіч річки Герму лежав сніг.

Еллінського війська ніде не було й сліду, Сарди щирились у небо скопищем закіптюжених пожежею стін, серед яких блукали здичавілі бездомні пси та майже ручні шакали. Життя відчувалось тільки навколо акрополя, під мурами якого тулилися землянки та абияк зліплені саманні хатки й курені. То було все, що лишилось від гомінкої колись і пихатої столиці царя Креза. Навіть од визвольних воєн насамперед зазнавали тисячі маленьких мирних людей.

Сатрап Артафрен не міг упустити до акрополя такий загін присланого братом війська, бо там і так було ніде яблукові впасти, тож дехто з новачків почав ставити шатра, а дехто виганяв погорільців з тих нужденних землянок, хаток та халабуд, і ніхто не мав права ремствувати проти визволителів.

— Мене виручив Багабухша, — розповів прибульцям царів брат Артафрен.

Колишній головний воєвода Багабухша після поразки в Скіфії був призначений сатрапом Фрігії та захопленого персами фракійського узбережжя. Воєвода новоприбулого полку, двадцятирічний царевич Хтайарша, на якого греки для зручності казали Ксеркс, хотів був розпитати в дядька, чи багато іновірців пощастило перебити під Сардами, та Артафрен аж тепер упізнав Гістіея, хоч бачив його зо два рази незабаром після Скіфської війни.