— Не треба було мені його чіпати. Ті мудрі вівчарики самі нагонять своїх баранів на наші мечі!

Жарти Діенека викликали пожвавлення в лавах потомлених спартанців і феспійців, спартанські зброєносці-ілоти стягали в середину кола своїх поранених і забитих, а перські трупи скочували наконечниками та ратищами списів униз. Але коло еллінів на горбі вужчало й вужчало, бо замість убитих і поранених нікого було поставити, живим доводилося тісніше стуляти щити.

Крізь ворушкі лави кіссіїв почав продиратися воєвода в позолоченому шоломі, він помітив Леоніда з Гераклом на щиті й хотів зійтись із ним віч-на-віч. Ворожі вої-кіссії вітали появу цього воєводи криками:

— Гіперанф!.. Гіперанф!..

Тепер уже й елліни здогадалися, що то — брат перського царя Ксеркса. Дехто відступив на крок, дехто потіснився, й Леонідові та Гіперанфу дозволили зійтися щитом до щита. Тепер спартанець і перс нагадували Гектора й Ахілла з розмальованої врочистої вази, але місця навколо них було обмаль, та й часу теж, і двоє витязів рубалися в запеклому мовчанні.

Леонід уже давно стояв у лаві плечем до плеча з простими воями й стомився, а перський царевич добре відпочив за ніч і вперше вийняв з піхов меча, і все-таки згодом далася взнаки вправна рука з дитинства навченого спартанця. Леонід раз у раз примушував супротивника помилятись і підставляти незахищений бік, і тоді в лавах персів та еллінів, які не припиняли січі, чулися захоплені чи розпачливі голоси. За якимось тридцятим чи сороковим ударом Леонідові зрештою пощастило розрубати бічні ремінці Гіперанфового нагрудника. Гіперанф одчув небезпеку й спробував одступити назад, але нагрудник вихнувся з-під щита й не дозволив царевичеві захистити підборіддя; кінчик Леонідового меча черкнув по шиї над верхнім окуттям щита.

Побачивши смерть свого воєводи, кіссії з криками розпачу відкотились униз, елліни ж погналися за ними. Але сміливість еллінів була породжена ще більшим розпачем, і межею їй могла стати тільки смерть. Вона почала з вождя, вимагаючи найбільшої жертви. Коли дві раті борються щит до щита й лава до лави, над обома силами мовби торжествує одна ще вища сила й незрушний і незалежний від жодного смертного закон: закон простої сили, без лукавства й ницості, сили життя. А тут з'явилося щось інше: в повітрі просичала оперена змія, чийого сичання в захваті двоборства ніхто не чув і не хотів почути.

Леоніда вбило зміїне жало стріли, а не чесне протиборство людської сили, — зміїне жало стріли.

Поки вождь поволі падав, а його душа вилітала з вуст, іще не знаючи дороги до Царства тіней, бо тієї дороги не знає жодна душа, — адже кожна летить нею вперше, — ще не розлучені з душами тіла еллінів теж мовби вмерли й заклякли на місцях, а між ними, наче вода серед кам'яних брил, розтеклися перси...

Раніше смертне еллінське коло на вершині пагорба здавалося вогняно-пекучим і напрочуд міцним: готуючись до смертної прі з ворогом, спартанці вдягали сховані в похідних мішках червоні хітони й чіпляли на шоломи вогнисто-червоні гриви та кінські хвости. Вбиті протягом дводенних боїв ратні товариші не встигли скористатися своїм вогняним обладунком, у якому колись бився і їхній далекий предок Геракл. Сьогодні вдосвіта спартанці подіставали червоні хітони й червоні гриви з торб убитих товаришів і віддали все це новим побратимам-феспійцям. І спартанців мовби знову стало триста, як було напередодні цієї війни, й серце мужнього перса здригнулось і похололо: може, це не живі люди, а безсмертні дайви злого Анкра-Майнью вирішили винищити персів до ноги? Бо персів уже полягло двадцять тисяч, а цих червоносвитників скільки було першого дня, стільки й лишилось...

Та коли червонополі й червоногриві войовники на мить закам'яніли від видимої смерті вождя, перська повінь їх затопила й замулила, вкрутивши в свій нескінченний каламутний вир. Червоні жарини знов ожили в тій водоверті, мовби прокинувшись від короткого смертного сну, елліни знову згуртувались і кинулися на ворога, вони чотири рази турляли персів з пагорба, відбиваючи й відвойовуючи тіло свого вождя, але за кожною такою хвилею їх ставало дедалі менше й менше.

Й коли захисників пагорба зосталось на одну-єдину маленьку хвильку, вони верховним зусиллям волі ще раз відбили бездиханне тіло Леоніда й, тримаючи на високо піднятих, смертельно стомлених руках, понесли його на вершину пагорба, яку ще не затопив каламутний вир. А перси в забобонному страху вже не зважилися йти на приступ. Несамовито припікало сонце, під пагорб звідусюди збіглись лучники й пустили знизу по опереній вороном стрілі, які чорною хмарою затулили сонце, й тоді спартанський сотник Діенек, який і досі дивом лишався неушкодженим, підтримуючи й своїми руками Леоніда, на злість ворогам зареготав:

— До чого ж добре воювати в затінку!..

А потім знову настала ніч, а її знову змінив ранок, як було усталено незнаним божеством, і зрештою добро взяло гору, й одного дня син пророка-акарнанця Мегістія приніс цариці спартанській навощену дощечку з останнім привітом царя: «Знай, Горго, що після Спарти я над усе любив тебе та нашого сина Плістарха...»

Це питання непокоїть мене дуже давно, та тільки-но я заводжу мову про нього, як Батько історії хмуриться й нервово поводить плечем. Щоб навернути його до спогадів, питаю зовсім байдужим голосом:

— Може, причинити вікно?

Він дивиться на мене з недовірою, намагається пригадати, розповідав чи не розповідав мені про свою рану. Я вже знаю, що то в нього рефлекс: коли йому нагадують про Скіфію, в нього починає млоїти плече, дарма що на ньому майже не видно сліду.

— То скільки ж, на твою думку, було скіфів? — укотре запитую я його.

Цього разу він уже не поводить плечем і не нахмурює підозріло брови.

— Багато, — каже він.

— Багато, та й годі?

— Дуже багато, більше від будь-якого з відомих мені племен. Коли я був у Скіфії, ніхто не лічив скіфські племена, нікому це не спадало навіть на думку.

— Чому? Бо кочовики ввесь час у русі і через те їх неможливо перелічити? — закидаю я.

Геродот не вбачає в моєму запитанні якогось підступу й сам щиро обурюється:

— Чому, коли заходить мова про скіфів, усі кажуть «кочовики»?

— Бо так можна зрозуміти з твоєї «Історії». — Я цитую йому по пам'яті кілька рядків: «Скіфи не орють землі й не сіють хліба, а пасуть коней та худобу й кочують у Причорноморських степах...»

— Кочують кочовики, — стверджує Геродот і тут-таки заперечує: — Але ж, крім кочовиків, я згадую в своїй книзі й скіфів-хліборобів, і скіфів-орачів, і калліпідів, і алазонів, і бористенітів, і неврів та будинів... Усі ці племена живуть по селах, орють землю й сіють хліб. Цих скіфів дуже й дуже багато, а кочовиків зовсім трохи, тільки в степу понад морем.

— Скільки ж то «дуже й дуже багато»? Тисяч п'ятсот?

— Того ніхто не може сказати.

— А в твоїй книзі говориться про величезний казан...

— Отож-бо, що величезний, — бурчить Батько історії. — Який смертний може зважити таку вагу!..

Я знаю його розповідь про той казан, в існування якого тепер мало хто вірить, але мене цікавлять причини створення казана. Мій гість не дуже охоче відповідає, але поступово захоплюється, й слова його бринять у моїй нічній кімнаті плавними хвильками, чимось нагадуючи ритми Гомерових поем «Іліади» й «Одіссеї»:

— Може, таке спадало на думку й іншим царям, але доти ніхто з них не здогадувався, як утілити свій задум у життя. А от скіфського царя Аріанта боги напоумили...

Велика держава дісталась Аріантові в спадок від попередників його. Добрих сорок днів доводилось пливти стругом від Дніпробузького лиману до Прип'яті та Десни, щоб оглянути обшири тієї держави. Ще довше тяглась вона від синього Дону до Карпат, і хоча цар Аріант безліч разів намагавсь уявити, скільки ж у цій благословенній богами країні сіл і городищ, — це здавалося понад людські сили. А ще ж на Дніпровому пониззі від лиману до того-таки Дону курілося безліч кочовищ. І там жили його підданці, які не сіяли ні пшениці, ні жита, ні вівса, зате пасли величезні отари та череди й викохували найкращих у світі коней.