І все ж він рушив далі. Все ж снувалося жалюгідне припущення, що десь на цій планеті можна зустріти представників іншої, вищої форми життя. Та на таку зустріч не було навіть натяку, а рухатися з кожним днем ставало важче: почав зраджувати скафандр, а відремонтувати його — не можна.

Але найстрашніше чекало на нього попереду. Одного яскравого, як на цю планету, дня він видерся на стрімчасту гору — і застиг від несподіванки: скільки сягало око, від підніжжя скелі залягала суцільна вода. Море! Якщо річки та озера він міг переходити, то цієї перепони вже не подолаєш. Отже — кінець. Далі йти нікуди.

Уже не заощаджуючи енергії кваркових батарей, Координатор вирізав собі променем варіатора зручну печерку в скелі, посидів перед нею, востаннє обводячи своїми рецепторами цей безконечно страшний світ.

Холоднеча… Жахлива холоднеча, де навіть окис водню перебуває в рідкому стані. Світ взаємознищення, де навіть невідомо яким чином досі зберігається життя. Коли б не крихітне сподівання на неймовірне чудо, на те, що тут СТВОРЯТЬСЯ умови для існування вищих форм матерії, слід було б вимкнути базову пам’ять назавжди. Але ж ні. Хай западе стан напівсвідомості. П’ятдесят тисяч разів окрутнеться ця планета довкола свого жалюгідного сонця, і аж тоді Координатор прокинеться на короткий час… щоб пересвідчитись, що все лишилося незмінним. Що ж — він має виконати своє фахове призначення до кінця!

Ці п’ятдесят тисяч земних років збігли для Координатора як одна мить. Він прокинувся з свіжою, ясною свідомістю… і отетерів: на нього з усіх боків налетів такий могутній потік гравітаційного та електромагнітного випромінювання, наче це діялося в найзалюдненішій частині Системи. А коли він поквапно ввімкнув варіатор і викроїв отвір у гранітній брилі свого склепу, в нього на мить потьмарилася свідомість.

Ні, природні умови на планеті не змінилися: панувала та сама холоднеча і тьмяне сонце аж ніяк не пояскравішало. Але ж скрізь ВИРУВАЛО ЖИТТЯ! В небі сновигали літальні апарати найрізноманітніших конструкцій, по широченній автостраді з шаленою швидкістю мчали осяйні автомашини, гладінь моря в усіх напрямках бурунили човни. А біля підніжжя гір, що амфітеатром підступали до моря, всіма барвами райдуги вигравало величезне багатобаштове місто. Його архітектура була така своєрідна, така досконала, так гармонійно поєднувалася з навколишнім ландшафтом, що Координатора вперше за весь час свідомого існування огорнуло невиразне почуття заздрості до інших розумних створінь, тоскне усвідомлення їхньої переваги.

На жодній з планет Системи не було нічого схожого. Життя всіх гуманоїдів променевої цивілізації — мирне, безконфліктне життя — було неквапним, чітко функціональним. І одяг, і будинки, і машини мали стандартизовані, найраціональніші форми; ніхто не прагнув бодай щось змінити у своїй фаховій долі — вона передавалася з базовою пам’яттю кожному наступному поколінню. Безмежно давно зародилося життя в зоряних системах галактичного ядра. Цілком можливо, і в нього був період бездумного дитинства та буйної, агресивної юності, коли Вищий Розум намагався утвердитися коштом жорстокої боротьби індивідуумів. Тепер у цивілізаціях Системи панує зосереджена, серйозна зрілість. Зрілість, яка може дозволити собі навіть знищення хижаків-мутантів заради того, щоб вічно існував ідеальний світ справедливості.

І Координаторові знову стало чомусь не по собі. З глибини базової пам’яті проступило тривожне, підступне питання: «А може, для цивілізацій Системи настала не зрілість, а СТАРІСТЬ? Може, це ДРЯХЛІСТЬ бореться за своє існування, знищуючи всі інші форми життя? Може, саме оцим мутантам належить МАЙБУТНЄ? Адже всього тільки за одну галактичну хвилину вони перестрибнули з епохи неоліту до стадії вищої технічної цивілізації. А що буде далі?»

Він уже давно покинув свою печерку і тепер простував автострадою вниз, до міста на березі моря. Люди, які проїжджали повз нього автомашинами, зовні були майже такі, як і їхні далекі пращури — тільки й того, що рослинність на головах мали охайнішу, а замість звірячих шкур одягали красиве вбрання. А от внутрішня зміна була разючою. Кожен з них випромінював такі потужні і так складно промодульовані гравіграми, що вони подеколи приглушували свідомість Координатора. І які несподівані, які парадоксальні то були гравіграми! Радість і біль, невимовне щастя і нестерпне горе, задоволення й зненависть… Багато чого Координатор не міг навіть розшифрувати, бо ніколи не відчував відповідних вражень. Але його дедалі дужче огортало почуття полохливої заздрості до цих безмежно багатих на емоції істот, до дерзновенної цивілізації мутантів, якій він мусив, за своїм фаховим обов’язком, передати незбагненну мудрість Вищого Розуму найдосконалішої в природі Системи, а та мудрість, здається, тут не потрібна нікому…

Та й він сам не був потрібний. Тільки вряди-годи хтось з автомобілістів звертав на нього увагу. І щоразу Координатор перехоплював гравіграми здивування: «Що за чудний робот?!», «Навіщо йому прилаштували третє око?», «Ой, яка застаріла конструкція!», «Звідки тут взявся робот високотемпературної серії?»

«Робот»… Он за кого вважають його ці мутанти… Йому робилося дедалі тоскніше, дедалі тривожніше. Мабуть, кінчається енергозапас кваркових батарей. Та й фоторецептори вимагають докорінної перебудови. А втім, ні. Це просто настає усвідомлення, що вперше за час свого осмисленого існування Координатор не зможе виконати фахового обов’язку… бо розповісти представникам іншої цивілізації йому нічого.

Аж перед самим містом Координатор помітив групку істот, які ремонтували автостраду. Спочатку хотів обминути їх. але враз помітив, що то не люди, а роботи. СПРАВЖНІ роботи. Підійшов ближче, зробив вітальний рух кінцівкою. Один з роботів йому відповів. Потім запитав:

— Ти — з високотемпературної серії?

Координатор видав невиразний звук.

— Тебе також послали на перемонтаж?.. А чому власним ходом?.. Так, вигляд у тебе страшний… На Меркурії був, га?

Координатор не відповідав. Він притулився до гарячого корпусу випромінювача, дивився на життєдайний потік розплавленого базальту, що лягав на бровку автостради, і в його поступово згасаючій свідомості снувалося тільки одне: «Тож за ким МАЙБУТНЄ?!»

Я лежав, згадував — і нічого не пам’ятав. Відчував, що забув дуже важливе, і думка ця не давала мені спокою.

Білі стіни, запах ліків. Багряно-жовте листя за вікном. Бліде, високочоле обличчя наді мною…

«Опритомнів, — подумав я. — Слід було б подзвонити професору».

Якому професору? Навіщо дзвонити?

— Ну як, лікарю? — почув я старечий голос. — Ніби поворухнувся.

— Та де там…

«Два місяці, — міркував я. — А ми так і не знаємо, що з ним».

«З ким — з ним?»

Я дивився на жінку в білому халаті, яка схилилась наді мною, і думав: «Дивно. Підібрали в лісі… Ніяких пошкоджень… І два місяці без свідомості».

Кого підібрали?

Я розгледівся. Невелика кімната. Тумбочка з квітами. Жінка в білій шапочці тримає пальці на зап’ясті моєї руки.

«Зовсім юний, — подумав я. — Змарнів. Он як очі позападали… Пульс слабкий, але нічого небезпечного».

— Як ви себе почуваєте? — голосно спитала жінка.

«Погано реагує, — відзначив я. — Але зрушення все-таки є. Треба подзвонити професору. Випадок і справді цікавий. І дивний. Мені не зустрічалося нічого подібного… Бідний хлопчина. Боюсь, ми нічим не зможемо йому допомогти».

Жінка пішла до дверей.

«Це не я думаю, — якось мляво здогадався я. — Це вона думає. Я чую чужі думки. Так і має бути».

Чому? Цього я не знаю. Але знаю, що це так.

Я знову лежав і згадував. Довго-довго. А коли стомився від химерних спогадів, у пам’яті виплив довгий вузький ящик. На його стінках мерехтіли холодні вогники, що спліталися в складні візерунки.

«Копіювальник», — вирішив я. Чому я так вирішив?