Праворуч од мене розкинувся мальовничий озерний край, попереду простяглися квітучі луки, а ліворуч… Ліворуч була просто казка! По обрію, скільки сягає око, тяглося пасмо невимовно красивих гір. Кожним каменем, кожною скелею можна було б милуватися годинами. В їхніх обрисах ввижалися людські постаті, силуети тварин, якісь стародавні споруди. Це був край чудес! Так хотілося поблукати тут якнайдовше, захоплюючись невичерпною фантазією природи…

На жаль, я мусив поспішати. Сонце тільки зійшло, і бігти в холодку було навіть приємно. Грунт трохи пружинив. Це — добре, я звик до тартанових доріжок. Але чи варто було залишати Землю, щоб за тридев’ять парсеків од неї бігати такі кроси? А втім, від мене це не залежало, принаймні зараз…

Ще рік тому я мешкав на матінці-Землі і, щиро кажучи, покидати її не збирався. Проживши на ній чверть століття з гаком, я не без підстав вважав її найкращим середовищем для моєї скромної особи. Як годиться, в мене були друзі, цікава робота…

Все почалося з виклику до шефа.

— Слухай-но, Василю… — сказав він. — З деякого часу ти починаєш мені подобатися. У тебе оригінальний погляд на речі і все таке інше… А остання твоя робота й зовсім непогана. Чи не підготуєш її до публікації? Статейка вийде цікавенька!

«З якого це дива він заходився мене вихваляти? — Я нашорошив вуха: — Це — неспроста! Шеф полюбляє приголомшити новиною. Треба йому підіграти».

— Бачите… Ще, мабуть, рано, — мовив я кисло. — Там виникло декілька питань…

Але він не витримав.

— Гаразд, про це — пізніше. А зараз… До мене звернулися з проханням порекомендувати молодого, здібного…

— Згляньтеся!..

— Годі, годі — і молодий, і здібний! Так ось — потрібен хлопчина, сміливий, спритний, та й щоб тут… — він постукав себе по лобі, — щось було.

Шеф помовчав, а потім додав:

— Надзвичайно цікаве завдання, та ще й з відрядженням! Ну то як — згоден?

«Крутить шеф! Куди це він мене заманює?»

— Я не зовсім зрозумів…

— Що?

— Про відрядження.

Він мовчки тицьнув пальцем кудись у стелю. Я отетерів. Нещодавно розійшлася чутка про нову Зоряну. Невже?..

— Пробачте, ви маєте на увазі… — я набрав якнайбільше повітря, але вимовити не наважився і тільки автоматично повторив його рух. — Ви не жартуєте?

— Аж ніяк! Ну, то що?

Він ще питає!

Шеф пройшовся по кабінету і, поляскавши пальцями, промовив з неприхованою заздрістю:

— Ех, коли б мені таке! Добра свита, та не на мене шита! Старий я став, старенький…

Він нахилився через стіл і прошепотів:

— По секрету кажу: у бік Ядра…

Оце так новина! Нашому шефові можна вірити — жартам межу знає.

З кабінету я виплив, як сонечко ясне. Може, навіть випромінював навколо сяйво.

— Що сталося, старий? Нобеля одержав? — почув я раптом. Це був Ромка — базікало й жартун, «єдиний і неповторний».

Головне — не розгубитися: ворога треба бити його ж зброєю. По-змовницькому скрививши обличчя, я потяг його під сходи.

— Ромо, тільки між нами… Покладаюсь на тебе, як на кам’яну гору! Нікому!.. Все одно не повірять. Ромо, як рідному… — я приглушив голос до трагічного шепотіння. — Знає тільки шеф! Мені поталанило побудувати Перпетуум[6]!.. Дають цілий інститут. Для перевірки теорії…

Ромка був прибитий остаточно — він повірив.

Місяці підготовки пролетіли. Уже й старт!

Усі ми були молоді, вкрай захоплені Лемом, Єфремовим, Бредбері, не кажучи вже про Граненка та Федора Барана. Отож не дивно, що кожного вечора в нас точилися нескінченні розмови про те, як…

— А що, як… — тільки й лунало в рубці корабля. Серед нас не було ідеалістів, усі ми освічені, та все ж дуже хотілося вірити у майже нездійсненне!

Ура-а-а!!! Наше вам шануваннячко, панове скептики! Услід за Четвертою зоряною ми теж виявили життя! Та ще й яке життя!

Сашко, наш ескулап, був змушений ушкварити потрійну дозу заспокійливого всьому екіпажу, від капітана до самого себе, грішного. Це допомогло набути сякої-такої душевної рівноваги. На деякий час!

Здійснювалися наші найнеймовірніші сподівання: тільки уявити — киснева атмосфера! Таке буває хіба що в казці.

Наші біологи наче втратили розум: перед висадкою на планету вся трійця ввалилася в рубку і, розмахуючи якимись там папірцями, цілісіньку годину закликала не вірити очам та приладам.

— Такого не може бути! — гаряче волав Митько.

— Вірогідність надто мала! — підхоплював Іван.

А Серьога сипав цифрами її тицяв усім під ніс графіки та діаграми.

Дивні люди! Щойно затихли двигуни, а в них уже прокинулося нестримне бажання якнайшвидше опинитися назовні. Свої колишні аргументи вони геть-чисто позабували, і це коштувало їм доброї порції жартів та гострих шпильок; вони витримали все — «наука вимагає жертв!».

Трійця вийшла останньою. Згідно з інструкцією… Незвичайні умови подіяли на них однаково — зразу ж біля трапа всі, як за командою, стали рачки. А що? Найзручніший спосіб дослідження рослинного життя! Ми ж, смертні, довго стояли, як приголомшені, розглядаючи новий світ. Шаленство — це слово, мабуть, найкраще характеризує все, що ми побачили. Буяння фарб і світла. Буяння природи — її фантазії та творчої винахідливості.

Аж тут побожне схиляння перейшло у хлоп’ячу потребу бешкетувати. Ми гасали барвистими луками, збирали величезні оберемки квітів, ганялися за всім, що могло рухатися. Та зненацька я глянув на все це збоку, і мені стало соромно.

З найсучаснішої ракети, чуда мезонного століття, на незайману планету вироюється зграя дикунів і з первісною жадобою винищує все живе. Бр-р! Захоплення захопленням, але всьому є край! Увечері влаштували наукову нараду й вирішили займатися кожен своїми справами.

Бігти ставало дедалі важче. Я втрачав останні сили. Відпочити б! Але навкруги — ні дерева, ні скелі, на яку можна здертися. Вихід один — відірватися на максимальну відстань. Може, мені пощастить ковтнути води з он того струмка, перепочити бодай хвилинку. Думка про воду додала мені сили, і я помчав швидше.

Я пив і не міг напитися. Але захоплюватися не можна: вода — ворог бігуна! Примусивши себе одійти від прозорої спокуси, я впав на траву, докраю знесилений.

Здалеку долинало розмірене тупотіння. Воно посилювалося, ставало дедалі гучнішим… Ну, от і все! Відпочинок закінчено — пора! «Сто чортів, коли ж це скінчиться?!»

З кожним днем наша трійця робилася нахабнішою. Нема того, щоб подякувати за допомогу, — то те їм не так, то інше.

— Васю, ну що ти притяг?! — стогнав Серьога. — Це ж рослина земного типу! І як тебе сюди пустили? Головою треба працювати, хлопче! Нам потрібне принципово нове…

Тутешнє життя, так би мовити, поділялося на дві групи. Багато що дуже скидалося на земні форми — не зовнішністю, а за своєю суттю, біологічною схемою. Але спробуй догодити цим вередунам, якщо ти і в збирачі подався лише з цікавості.

Несеш їм щось новеньке й боїшся, чи не здіймуть на глум? Питаєш запобігливо:

— Ну, як, хлопчики, годиться, га?

— Мура! — Це — вирок. Вважай, що тебе назвали телепнем, нездатним відрізнити їжака від жаби.

Усі ми, їхні безкорисливі помічники, потай мріяли знайти таке, щоб у них очі полізли не те, що на лоба, а на самісіньку потилицю. Та щоразу одержували в нагороду тільки поблажливі усмішки.

Ми втратили цю надію майже остаточно, коли Мала раптом натрапила на Яйце. Ефект був разючий! Забувши про транспортні надбання цивілізації, усі троє рвонули туди на своїх двох. До знахідки було далеченько, але вони примчали швидше за наш вертоліт.

Ми побачили дивовижну картину. В центрі невеличкої улоговини лежало щось сліпучо-яскраве, барвисте. А навколо в дикунському танку вихилялися три постаті. Все зрозуміло: знахідка Малої відібрала в них розум!