У Мегре аж в очах потемніло. Зовсім потемніло, наче вночі. Зате в свідомості зблиснув промінець надії.

— Я натрапив на слід, — сказав Мегре. — Мені в очах потемніло… Кумекаєте?.. А якщо й інші наслідуватимуть мій приклад?.. Ми знайдемо ніч і повісимо її на гвіздочок, там, де вона й була! Зараз і перевірю!

Мегре зник за дверима.

Пасажири вже неспроможні були здійснювати обертальний рух голів, отож більшість з них обмежилася тим, що ще на дев’яносто градусів повернула очі. У північно-західному кутку кают-компанії в м’якому кріслі чи то сидів, чи то лежав славетний Шарль Огюст Дюпен. Це його разом з Едгаром По цілком заслужено вважають засновниками детективного жанру. Викрадення новорічної ночі Шарль Огюст Дюпен сприйняв як особисту образу. Всі знали про маленьку слабкість цієї великої людини: він любив ніч. Він був закоханий у цю темнолику богиню. Це він, Дюпен, з першими променями сонця зачиняв віконниці, запалював світильники… Він умів штучно подовжити невимовну чарівливість ночі… А тут з-під самісінького його носа поцупили ніч! Та ще яку ніч!

Його блискучий аналітичний розум, його фантастичні здібності, всі грані його неабиякого таланту напружилися… Шарль Огюст Дюпен зосередився. Його крісло завібрувало від напруги… Вібрація охопила кают-компанію, салони, машинні відсіки. Вібрував увесь лайнер. Напруженість наростала…

— Я повинен знайти цю ніч! — закричав високим фальцетом Дюпен. — І це ясно, як божий день!

У цей час знову прогриміли чиїсь кроки. Двері кают-компанії відчинилися. Зайшов майор Пронін, тримаючи в руці свій знаменитий ліхтарик.

— Я поверну вам ніч, — тихо сказав майор Пронін і вимкнув ліхтарик.

Знову щось клацнуло. Годинник виплив з небуття. Почувся дзенькіт кришталю.

— З Новим роком! — одностайно вигукнули всі славетні сищики.

Білосніжний лайнер, розтинаючи своїм детективним носом хвилі літературного та кінематографічного океанів, повним ходом ішов у новий рік.

Звістка про те, що останній екзамен прийматиме сам Професор, не викликала в студентів захоплення.

Всі давно звикли до «старого Іпсі» — електронного екзаменатора «Іпсилон-77». Він, хоча й віддавав перевагу радіоаматорам, ніколи не був свинею і друкував незадовільний бал тільки в найостаннішому випадку, тим часом як Професор діяв за принципом: «На п’ять знає лише кібернетична машина, на чотири — я, професор Кувиркот, а от чи знаєте ви, юначе, на трійку — це ще треба довести».

Щодо мене, то я побоювався Професора. По-перше, тоді я ще не був обізнаний з подробицями його грізної слави. По-друге, в Протонському університеті, де я навчався перед тим, мені доводилося мати справу з удосконаленою моделлю «Іпсилон-90», у порівнянні з якою найбільш кровожерливий екзаменатор здавався милим великоднім дідусем.

Та мені пощастило. Теорему Колмоградського, названу в білеті, я міг довести не одним способом, а трьома. На друге питання — про ефект Шеррі-Бренді — я не мав такої блискучої відповіді, але я аж захлинався від захоплення темою, чим і викликав на суворому обличчі Професора щось схоже на посмішку.

Щасливо подолавши закон Шрамма, я відчув себе у безпеці. Можна було схаменутися, та я пригадав золоте студентське правило: «Говори, поки говориться», тому вів далі:

— Цікаво розглянути окремий випадок, який виникає при омега, що дорівнює…

— Негідник! — бухнув, наче з мисливської гвинтівки, Професор. Його обличчя, перед тим червоне від задоволення, на мить побіліло й тут же почервоніло знову — цього разу від гніву.

— Негідник! — вистрелив він з другого ствола і вийшов, перекинувши крісло.

Я навіщось дописав формулу до кінця і повільно встав. Колеги щільно обступили мене — так обступають людину, що потрапила під омнібус.

— І надало ж тобі, хлопче, влучити старому в найдошкульніше місце! Невже ти забув цю історію?

Однієї спекотливої літньої суботи третьої третини XX століття тижневик «Ревма ревю» розкуповували, як морозиво. Причиною такого підвищеного попиту було не сенсаційне оповідання І. Д. Йота «Летючий сервіз» і не репортаж про сьому весільну подорож виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Сіндбад-мореплавець». Увагу читачів привернуло оголошення, надруковане дюймовими літерами просто на обкладинці:

Цілий тиждень у кабінеті редактора тижневика блимав відеофон. Численні юнаки питали, чи не збільшує препарат фізичну силу. Нахабні суб’єкти в масках, найманці конкуруючого органа «Марення», висловлювалися негарними словами. Президент Товариства любителів риболовлі заявив рішучий протест. Бажаючих порозумнішати не знайшлося. Очевидно, вони були не такі дурні, щоб повірити першій-ліпшій рекламі.

Наступна субота приголомшила навіть бувалих у бувальцях читачів:

Цього разу поштою надходили конкретні пропозиції. Їх було багато — одна привабливіша другої. Майже всі починалися словами: «Ви навіть уявити собі не можете, який я дурень…»

Сенсація хлюпнула через океан. На шпальтах літературних газет з новою силою спалахнула дискусія «Людина чи машина?». Юні європейські леді всі до одної носили зачіску «Я в мами розумниця».

Та ось настав день нечуваного експерименту, що відбувався у спеціально арендованому для цього Національному манежі й зацікавив багатьох глядачів — від найвидатніших психологів, фізіологів та парапсихологів до дрібних агентів різних бюро. У залі було жарко від юпітерів та палких суперечок.

Професор Кувиркот (фрак, білі рукавички) потис руку голові Ученого жюрі (лисина, смокінг) і підійшов до мікрофона.

— Леді й джентльмени! Один старий поет сказав: «На кожного розумного — по дурневі». Я вважаю, що насправді все значно гірше (непевні поплескування в долоні).

Треба розрізняти три основні категорії дурнів:

Категорія A. Дурень безпросвітний. Завдає суспільству порівняно малої шкоди. На запитання «Двічі по два?» відповідає «П’ять», на запитання «Скільки тривала Тридцятилітня війна?» — «Років сімдесят, напевно». Категорія А найпомітніша, але найменш поширена.

Категорія B. Дурень войовничий. Не соромиться власної глупоти, навіть хизується нею. Небезпечний на будь-якій посаді, особливо на високій. Згоди на лікування, звісно, не дає.

Категорія C. Дурень інтелігентний. Прикриває свою дурість усіма можливими засобами. Начитаний — саме настільки, щоб зажити слави розумного, володіє професійними знаннями — саме настільки, щоб просуватися по службі.

Сьогодні я дозволю собі поставити експеримент над представником типу C. Чистота… я сказав би навіть, ідеальна чистота типу підтверджується висновком експертної комісії.

Короткі відомості про піддослідного:

Прізвище та ім’я: Білл Ярд.

Посада: віце-директор інституту проблематики.

Причина згоди на експеримент: гостре бажання стати директором (пожвавлення в залі).

Столик, за яким ви бачите шановних членів жюрі, є не що інше як інформаційно-логічна машина «Ай-Бі-Сі». Вона сприймає завдання з голосу і висвічує відповідь ось на цьому екрані. Ай-Бі-Сі, будь ласка, покажіть нам середню криву розумової діяльності містера Ейнштейна під час сніданку у пані Вестінгауз. Дякую. А тепер продемонструйте таку саму криву містера Ярда, коли він слухає доповідь на останньому міжнародному симпозіумі… Як бачите, панове, різниця відчутна (сміх у залі). Містер Уїтсон, запросіть пана віце-директора!