От тільки виникла прикра проблема — поміж мною та моєю блискучою кар’єрою вклинилася дядькова необережність. М’яко кажучи, необережність, а якщо називати речі своїми іменами — то дурість і безвідповідальність. З його ласки я довідалася, що ми вміємо проникати в інші ґалактики. Це неймовірно, це приголомшливо, це найбільше відкриття з часів першого міжзоряного польоту. Люди століттями мріяли подорожувати до інших ґалактик, і тепер їхня заповітна мрія, схоже, здійснилася… Але поки це секрет. Секрет, відомий дуже обмеженому колу людей і про який мені, курсантові Рашелі Леблан, дев’ятнадцяти років від народження, знати ніяк не годиться. Проте я знаю — і в цьому моя біда.

Як і кожна нормальна людина, я дуже не хотіла, щоб хтось копирсався в моїй голові, втручався в мою психіку, проґрамував мій мозок. Те, що Анн-Марі розповіла про наслідки психокодування, добряче налякало мене. Щоправда, згодом, заспокоївшись, вона трохи пом’якшила свої слова, навела кілька прикладів вдалої кар’єри „закодованих працівників“ Служби Безпеки, зазначивши, що дехто з них навіть дослужилися до адміральського звання. Та коли я запитала, чим займалися такі адмірали, Анн-Марі була вимушена визнати, що не більш ніж канцелярською роботою.

А мене це зовсім не влаштовувало, я не збиралася ставати простим виконавцем. Хай краще обмежать мою фізичну свободу, хай замкнуть мене в тому самому дослідницькому центрі, де проводяться секретні розробки. Врешті-решт, не можуть же вчені, такі як професор Аґатіяр, робити все самі, їм обов’язково потрібні помічники й лаборанти. Я ніколи не мріяла про наукову кар’єру, хоча з усіх точних і природничих дисциплін була одним із кращих учнів у школі. Проте якщо доведеться вибирати між в’язницею і „промиванням мізків“, то я без жодних вагань віддам перевагу першому…

Нарешті двері відчинилися, і до кімнати ввійшов дядько Клод. З його вигляду, значно бадьорішого, ніж годину тому, я зрозуміла, що наші справи не такі кепські, як ми очікували.

— Ну як там? — одночасно вихопилось у батька й Анн-Марі.

— Мою відставку не прийняли, — втомлено відповів дядько. Ще під час польоту, щойно прочумавшись від пострілу паралізатора й миттю протверезівши, він як заведений торочив про те, що піде у відставку й добровільно піддасться психокодуванню. — А для покарання мені імплантують антиалкогольний блокатор. Боюсь, що тепер, люба Рашель, я не зможу випити навіть келишка шампанського на твоєму весіллі.

Це він так пожартував. Ха, зовсім не смішно…

— А що буде з нами? — нетерпляче запитала я.

— З тобою і твоїм батьком хочуть ще поговорити, перш ніж ухвалювати рішення. А вас, фреґат-капітане[1], — звернувся він до Анн-Марі, — переводять у безпосереднє підпорядкування Об’єднаного Комітету. З цієї миті ви співробітник Управління Спеціальних Операцій. Наскільки я знаю, півроку тому ви подавали відповідний рапорт.

— Так точно, адмірале!

Від цієї звістки обличчя Анн-Марі проясніло. Воно й зрозуміло: адже Управління Спеціальних Операцій, а коротше УСО, виконувало найскладніші й найважливіші завдання, до яких не залучали людей з обмеженою ініціативою і слабкою мотивацією. УСО було елітним підрозділом розвідки й контррозвідки, а отже, психокодування Анн-Марі не загрожувало. До речі, мій батько (тобто перший батько — Жофрей Леблан) служив якраз в УСО.

Дядечко силувано посміхнувся.

— А де ваше „дякую“? Бо ж саме мій довгий язик дозволив вам отримати це призначення… Втім, я жартую. Питання про ваше переведення і так було фактично вирішено.

Лише зараз я зауважила, що він поводиться трохи дивно. Аж надто збуджений, очі його гарячково блищать, а зіниці неприродно розширені.

— Що з тобою, дядечку? — стурбовано запитала я. — Тобі дали „наркотик правди“?

— Ні, просто ейдетик. Щоб освіжити мою пам’ять. Я дослівно переповів нашу тодішню розмову, і вони переконалися, що більше ніяких секретів я вам не виказав.

— Лише почали говорити про щось, що починається зі слова „ортоґональні“, — зазначила Анн-Марі.

Дядько кивнув.

— Це я також пригадав. Якщо точно: „опанують принцип ортоґональних…“ — а тоді мене відключили. Та ви нізащо не здогадаєтеся, про що йшлося. Навіть якби я встиг сказати й друге слово, вам би це нічого не дало. Термін не надто вдалий… гм, чи, навпаки, дуже вдалий. Це ще як подивитися.

— Зате про інші ґалактики ти сказав прямо й недвозначно, — додала я.

— Це не така критична інформація. Найбільше ми боялися, що я мимохідь обмовився про щось таке, з чого ви згодом могли б зробити… м-м, небажані висновки. Та, на щастя, все обійшлося. А щодо інших ґалактик, то вам відомий лише сам факт, без жодних конкретних деталей. Ви повірили мені тільки тому, що я обіймаю високу посаду в керівництві й маю доступ до державних таємниць. Якщо ви розкажете про це своїм друзям, знайомим або родичам, вони, можливо, також повірять вам, але з чималою часткою скептицизму. А далі це вже піде як звичайні чутки й плітки разом з багатьма небилицями про наші секретні відкриття та розробки.

— Ми нікому не скажемо, — запевнила я.

Дядько Клод усміхнувся.

— Я в цьому не сумніваюся, люба. Просто змалював гіпотетичну ситуацію… А втім, не таку вже й гіпотетичну. Кілька разів був витік інформації, що буцімто ми навчилися відкривати канали третього роду. Особливого резонансу ці чутки не викликали — їм не повірили, і вони швидко вщухли. Наше суспільство давно звикло до різної дезінформації. Усе це я веду до того, що вам не загрожує глибинне психокодування.

— Отже, — підсумував батько, — для нас цей інцидент минеться без наслідків?

— Ні, наслідки будуть. Як не як, а ви посвячені у важливу державну таємницю. Капітан Прентан своє вже отримала — і їй пощастило, бо це збіглося з її бажаннями. А про наслідки для вас з Рашеллю я говорити не уповноважений. Та й не знаю напевно, що вам запропонують. Хоча здогадуюся. Тож давайте зачекаємо.

Чекати довелося недовго. Хвилин за п’ять до вітальні ввійшли вершителі нашої долі — президент Жаклін Петі, прем’єр Поль Карно і адмірал Дюбарі. Мадам Петі, з якою ми до цього не бачилися, тепло привіталася з нами й поцікавилася, чи ми зголодніли. Висловивши нашу спільну думку, батько запевнив, що не зголодніли, та вона однаково віддала розпорядження по інтеркому, щоб нам принесли чаю з бісквітами. Пані президент трималася з нами радше як привітна хазяйка, а не як лідер наймогутнішої з людських планет. Така її поведінка в приватному колі зовсім не узгоджувалася з культивованим у ЗМІ образом la femme de fer[2], геть-чисто позбавленої звичайних людських почуттів.

Мадам Петі називали найвизначнішим державним діячем за всю історію Терри-Ґаллії. Її ставили нарівні з такими леґендарними історичними постатями, як Наполеон Бонапарт, Шарль де Голль або Маргарет Тетчер, а дехто йшов іще далі й стверджував, що вона взагалі найвидатніший політик усіх часів і народів.

Проте це було явним перебільшенням. Пані президент, безумовно, була вмілим орґанізатором і талановитим керівником, вона блискуче справлялася зі своїми обов’язками — як, власне, й більшість її попередників. Просто сім років тому, під кінець свого першого президентського терміну, вона опинилася в потрібний час у потрібному місці — саме її підпис був поставлений під наказом про початок великомасштабної військової операції проти Чужих. Блискавичне звільнення восьми людських планет забезпечило їй переконливу перемогу на наступних виборах, і навіть минулого року, коли на парламентському рівні симпатії більшості виборців перекинулися від лібералів до консерваторів, вона все одно була переобрана на третій термін. Мадам Петі любили й шанували; я думаю, що якби не конституційне обмеження, то через п’ять років її б обрали і вчетверте.

Коли президентський секретар приніс до вітальні тацю з чаєм та бісквітами і мовчки вийшов, прем’єр-міністр Карно, зручно влаштувавшись у кріслі, заговорив: