— Ти сказав „бомби“, — зауважив я. — Це означає, що вам дали вже готову зброю, а не технолоґію?

— Чиста правда, — підтвердив мій співрозмовник. — Три повністю змонтовані пристрої з докладною інструкцією щодо їхнього застосування. Один із них було випробувано в зоряному кластері IC 4499. Другий наші вчені намагалися розібрати, щоб вивчити його конструкцію. Нас, звичайно, попередили, що цього робити не можна, поставили до відома, що в такому разі бомба вибухне, але наш уряд вирішив ризикнути. У результаті стався термоядерний вибух, ми втратили весь персонал тимчасової дослідницької бази — кілька десятків висококласних науковців та інженерів, а також близько двох тисяч технічних працівників і військових.

— Де це сталося?

— В одній ізольованій від Ґалактичної Спіралі системі. Подвійна зоря без власної назви, лише з каталожним номером. Я не можу продиктувати його по пам’яті, але в мене все записано. — Альв поплескав по своїй нагрудній кишені, проте нічого звідти не дістав. — Доля останньої бомби вам добре відома. Варто ще додати, що скинув її на сонце Джейхани флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, тепер уже ґенерал-капітан третього ранґу, Герой Альвійської Федерації.

— Від кого ви отримали запали? Коли це було?

— Чотирнадцять стандартних місяців тому. Точніше, двадцять п’ятого липня минулого року. За кілька днів до того в систему Бетельгейзе прорвався один із ваших розвідників і передав зашифроване нашим секретним урядовим кодом повідомлення. Його текст у мене теж є. — Альв знову ляснув долонею по нагрудній кишені. — Там зазначалося, що деякі люди готові надати альвам таємну допомогу у війні проти ґаббарів. Саме так і було сформульовано: „деякі люди“. Якщо ми згодні, нам пропонували зустрітися в локальному просторі 371-ї Ліри для передачі зброї. Наше командування вирішило, що це якась провокація, проте направило до призначеного місця зустрічі дві добре оснащені бриґади. Одна з них увійшла до вказаної системи, а друга розташувалася в дром-зоні сусідньої зорі, готова будь-якої миті здійснити перехід по каналу першого роду. Коли з’явився ваш корабель — він ішов без позивних і не мав жодного бортового маркування, — наші спробували його захопити. У відповідь він відкрив шквальний вогонь з електромаґнітних гармат і за якихось чверть години знищив майже всю бриґаду.

— З електромаґнітних гармат?! — здивувався я. — Але ж вони застосовуються виключно проти катерів і легких, слабо захищених винищувачів.

— Тільки не з тих, якими був озброєний ваш корабель. Вони ґенерували ЕМІ[6] такої небаченої потужності, що її не витримував жоден захист. Миттєво виходила з ладу вся бортова електроніка, екіпажі гинули від інтенсивної дії ультракоротких хвиль, а згодом вибухали реактори. Один людський корабель, і не якийсь там лінкор чи бойова станція, а звичайний легкий крейсер без особливих зусиль знищив цілу бриґаду. Якщо чесно, я не розумію, чому ви, володіючи такою зброєю, досі не звільнили Новоросію й інші свої планети.

„Я теж не розумію,“ — подумав я, приголомшений почутим, але вголос нічого не сказав.

— Потім до системи прибула наша резервна бриґада, — вів далі Шелестов. — Її командувач виявився розсудливим альвом. Ознайомившись з обстановкою, він не кинувся в бій, а вирішив почати переговори. Ваші попередили, щоб ми не наближалися до них, вивантажили три контейнери, а потім зникли через канал другого роду. Командир бриґади послав слідом за ними три швидкісні корвети, щоб дізнатися, куди вони полетіли. Проте вашому крейсерові запросто вдалося відірватися від стеження. Ну а в тих контейнерах, як ти вже сам здогадався, були ракети з кварковими боєголовками. Тобто зі странґлетними запалами.

— Неймовірно… — пробурмотів я. — Приголомшливо… Ти маєш докази?

— Усе задокументовано, — відповів альв і, нарешті, дістав із кишені плаский футляр з мініатюрним лазерним диском. — Я отримав цю інформацію з найнадійніших джерел, фактично з перших рук — від самого прем’єр-міністра Федерації.

— Он як? — Я миттю напружився. — І як же ти пояснив йому свою зацікавленість?

— Дуже просто: я сказав йому правду. Я довго бився головою об стінку, намагаючись бодай щось дізнатися про ці бісові кваркові бомби, але безрезультатно. Єдине, що мені стало відомо: на закритому засіданні уряду, коли вирішувалося питання про застосування цієї зброї проти ґаббарів, сам прем’єр виступав катеґорично проти, але голоси решти членів Кабінету і маршалів з Ради Верховного Командування переважили його думку. Тому я записався до нього на прийом і повідомив, що зі мною вступив у контакт представник людської розвідки…

— Та ти геть здурів! — вигукнув я, ледве стримавши панічне бажання негайно вискочити з флаєра й кинутись навтікача. Здоровий глузд підказав мені, що коли за Шелестовим стежили, то мене вже ніщо не врятує. От хіба… хіба загадковий захисний пристрій, вмонтований у браслет мого годинника. — Як ти міг так вчинити?!

— Довелося ризикнути, — незворушно знизав він плечима. — Іноді чесність — найкраща політика. Я довго зважував цей крок і зрештою дійшов висновку, що прем’єр-міністр має мене зрозуміти. І той справді зрозумів. Він уже й сам був близький до розуміння ситуації, а ті арґументи, які ти навів під час нашої попередньої розмови, остаточно його переконали. Він завжди вважав передачу цих бомб провокацією з вашого боку, але раніше думав, що вона спрямована на загострення бойових дій між нами і ґаббарами. Так само думали й інші члени уряду, але не встояли перед спокусою помститися ґаббарам за Мельмак. А насправді все виявилися набагато гірше — якесь таємне уґруповання з вашого керівництва вирішило підштовхнути людство до винищення всієї нашої раси. Коли до прем’єр-міністра це дійшло, він надав вичерпні докази того, що ми не винаходили кваркової бомби.

— Або підсунув тобі фальшивку, — похмуро зазначив я.

— Виключено. Він просто не мав на це часу. Наприкінці нашої розмови прем’єр вийшов лише на п’ять хвилин, а повернувшись, дав мені цей диск. Я ручаюся, що докази не сфабриковані. Ти сам переконаєшся, коли переглянеш усі записи. Там, до речі, є один цікавий момент, що має допомогти вам у розслідуванні. При вивантаженні останній, третій контейнер застряг в шлюзі, щось там заклинило в автоматиці, і двом членам команди довелося виштовхувати його вручну. Чи то вони недооцінили наші технічні можливості, чи то вважали відстань до наших кораблів надто великою, а може, просто втратили пильність, але в будь-якому разі не ввімкнули поляризацію на шоломах своїх скафандрів. А наші фахівці, провівши комп’ютерну обробку записів, зуміли реконструювати їхні обличчя. Хоча, здається, вони перестаралися. Я думаю, що в житті ці люди виглядають набагато старшими. Ось поглянь.

Шелестов всунув диск у зчитувальний пристрій на панелі керування флаєра, провів швидкі маніпуляції з консоллю, і на невеликому голоґрафічному екрані з’явилося два знімки — хлопця й дівчини.

Я завмер, наче громом прибитий. Я не міг повірити власним очам. Не міг — бо це суперечило лоґіці. Бо я знав цих молодих людей, і рік тому вони ніяк не могли бути в локальному просторі 371-ї Ліри. Адже вони жили тут, на Новоросії…

З екрана на мене дивилися обличчя Ані Корейко та її друга Сашка Кисельова.

24

Коли я повернувся додому, в передпокої чулися приглушені звуки музики. Знаючи наперед, що саме побачу, я легенько прочинив двері вітальні й зазирнув досередини.

Рашель грала на роялі, а Олег Рахманов, який сидів неподалік на стільці, з благоговінням слухав її. Навряд чи він був великим поціновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки — безумовно, тож любив усе, що вона робила, і її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настільки красномовний, наскільки це взагалі можливо.

Я обережно зачинив двері й піднявся сходами до свого кабінету. Анн-Марі не було вдома — сьогодні зранку її запросила в гості одна знайома, колеґа по роботі в телекомпанії, і вона ще не повернулася. Руслан Ковальов і його дружина Ірина також були відсутні — на вихідні вони поїхали до Верхнього Новгорода відвідати доньку, зятя та онуків.

вернуться

6

ЕМІ — електромаґнітний імпульс.