Наклавши на цей короткий звіт свій шифр, я покликав Анн-Марі, яка повторно зашифрувала його й надіслала за призначенням.

— От що, Стіве, — сказала вона, відкинувшись на спинку крісла. — Я добре знаю, що таке розвідка й секретність. У цьому казані я варюся все своє доросле життя, тому не вимагаю від тебе жодних пояснень. Але скажу одне: я впевнена, що на Новоросію тебе послали зовсім не для того, щоб ти координував роботу ґрупи хлопців і дівчат. Ти маєш інше завдання, значно важливіше, ніж це. Я не забула слів мадам Петі, що тобі мають намір доручити справу, з якою можуть упоратися лише двоє в цілому світі. Я постійно сушу собі голову, що б це означало. І переконана, що твоя ґеніальна здогадка щодо нашої „чудової п’ятірки“ виникла не випадково, не на порожньому місці, а в ході виконання твого другого, таємного завдання або як побічний продукт, або як прямий наслідок. Думаю, що таки другий варіант.

Я нічого не відповів, бо говорити було нічого. Хоча вже саме моє мовчання було досить красномовною відповіддю.

А буквально за хвилину надійшло термінове повідомлення. Анн-Марі зняла з нього шифр і, переконавшись, що воно зашифроване двічі, знову залишила кабінет.

Коли двері за нею зачинилися, я відкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливості відновлення. Потім вимкнув термінал і вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марі.

— Ну що? — запитала вона.

— Якщо ти мала плани на сьогоднішній вечір, — відповів я, — доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.

— Куди?

— На одну зустріч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскільки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобі щось перепаде.

На обличчі Анн-Марі відбилося задоволення.

— Давно б так. А то мені вже до біса набридло бути лише зв’язківцем. Час зайнятися справжньою роботою.

„Займешся,“ — подумав я. — „Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всіх…“

Дорогою я намагався зібратися з думками й зрозуміти, що відбувається.

Ну, гаразд, зі странґлетними запалами все більш-менш зрозуміло. Наше керівництво мало рацію: якесь радикальне уґруповання у вищому командуванні, а може, уряд однієї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирішив украй загострити ситуацію й змусити людство до тотального знищення всіх Чужих. Для цього альвам було передано странґлетні запали — надпотужну, але практично непридатну у війні зброю. І навіть кількість її одиниць Дюбарі вгадав правильно — три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розібрати, а третій, єдиний, що залишився, після довгих вагань усе ж таки застосували проти ґаббарів.

Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили ці діти (атож, по суті, ще діти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросії, у товаристві ще трьох своїх однолітків?… Як мінімум трьох, але, судячи з усього, їх набагато більше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? І головне — хто, хай йому біс, їх сюди послав?…

А втім, може, ніхто не посилав. У мене народилася досить дурна гіпотеза, що кілька років тому ґрупа вундеркіндів розкрила найзахищеніші секрети людства, заволоділа найпередовішою технолоґією і зажадала влади. Такої влади ні на Землі, ні на Террі-Ґаллії, ні на будь-якій іншій вільній планеті підлітки не отримали б, хай би вони були хоч тричі вундеркінди й володіли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольовані чужинцями світи, і серед них Новоросія — країна, де вся влада, без поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки, зосереджена в руках однієї людини. Треба тільки вибрати відповідну кандидатуру на цю посаду й здійснити державний переворот…

Та ні, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фільму, а не на реальне життя. Дійсність надто жорстока, вона не визнає дитячих ігор.

Проте… проте мені не давали спокою слова цісаревича Павла, що їх він сказав у розмові з Рашеллю й Естер: „Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони ненавидять усіх дорослих без винятку.“

Отак. Не більше і не менше…

Я посадив флаєр біля головної будівлі заміського мотелю, і ми з Анн-Марі увійшли до контори. Адміністратор зустрів нас широкою професійною усмішкою:

— Чим можу допомогти, панове?

— Недавно ми замовили у вас номер, — відповіла Анн-Марі, яка краще за мене володіла російською.

— Ваші імена?

— Фіона і Патрік О’Лірі.

— Так, звісно, — підтвердив адміністратор, навіть не глянувши на екран терміналу. Він виклав на стійку картку-ключ. — Номер сорок шість. Як ви й просили, на відлюдді, біля самого лісу. Там уже прибрано, обід чекає на вас у мікрохвильовій печі, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.

Анн-Марі взяла картку.

— Дякую, цього вистачить.

Коли ми вже прямували до виходу, адміністратор зауважив:

— Схоже, ви арранці.

Я озирнувся і з легким сарказмом промовив:

— І як тільки ви здогадалися!

Флаєр за хвилину домчав нас до потрібного будиночка, ми відчинили двері й зайшли досередини. Ні в маленькому передпокої, ні в самій кімнаті з широким двоспальним ліжком нікого не було. Всюди панували ідеальний порядок і стерильна чистота.

— Так, — сказала Анн-Марі. — Отже, ми перші. Доведеться зачекати.

— Не доведеться, — пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, і з суміжної ванної кімнати вийшов невисокий хлопець років вісімнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний імплант на скроні. А в тому, що цей імплант був, я ні миті не сумнівався, бо перед нами стояв Сергій Іванов-Вейдер власною персоною. У руці він тримав націлений на нас пістолет-паралізатор.

Реакція Анн-Марі була блискавичною. Вона різко відштовхнула мене вправо, сама кинулася вліво, вихопила з кишені свій паралізатор і вистрілила у Вейдера…

Вірніше, натиснула на спуск. Пострілу не було. Зброя не спрацювала. Анн-Марі з розгубленим виглядом знову й знову натискала кнопку, але безрезультатно.

Вейдер посміхався, дивлячись на неї мало не поблажливо. Я хотів було скористатися цим і накинутись на нього з іншого боку, проте вчасно згадав про пристрій у браслеті мого годинника. Якщо Вейдер підстрілить мене, то спрацює захист, і тоді постраждає не лише він, а й Анн-Марі.

Тим часом у дверях з’явилося ще двоє молодих людей, у яких я впізнав Компактова й Ворушинського. Вони також мали паралізатори.

— Викиньте, пані, свою цяцьку, — сказав Іванов-Вейдер. — Тут вона не працює. Зате наша зброя у повному порядку, це я вам ґарантую.

Я підступив до Анн-Марі й міцно взяв її за руку. По-перше, щоб вона не кинулася в рукопашну. По-друге, через згаданий уже браслет. Тепер він захистить нас обох.

— Хлопці, — твердо промовив я. — Ви мусите піти звідси. Негайно, інакше вам буде непереливки.

— Чекаєте підкріплення? — озвався Компактов глузливим тоном. — Нікого не дочекаєтеся. Ніхто з керівництва вам зустріч не призначав. Вони не знають, що ви тут, і взагалі не отримували вашого листа. Вейдер перехопив його, а у відповідь надіслав фальшивку, щоб заманити вас сюди.

Нічого нового він мені не повідомив. Я вже й сам про все здогадався. Ці хлопці були в курсі кожнісінького нашого кроку. Вони стежили за нами, підслуховували нас, контролювали наші секретні лінії зв’язку, знали наші шифри. Вони водили нас за носа, мов малих дітей…

Так, наразі саме ми опинилися в ролі дітей. А вони… вони хто завгодно, тільки не діти. Вони справжні дияволи у подобі підлітків!

— Грім і блискавка на ваші голови! — пробурмотіла Анн-Марі.

Вейдер гмикнув.

— Дурна фраза. Як я розумію, це кодові слова для ввімкнення передавача. Він у вас у сережці чи в обручці? Втім, не має значення. Ваш сиґнал тривоги все одно ніхто не почув. Він був отриманий найближчим ретранслятором, а потім безслідно зник у мережі. Я подбав про те, щоб ваші канали аварійного зв’язку було заблоковано.