— Прихопила з собою, — прокоментував Валько очевидний факт. — Добре, що я не вистрілив, коли вона була ближче. Тоді б разом із нею вирушив і шматочок мене.

Раптом мені спала одна думка.

— Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її місці залишилася пустка, а це… це як вакуумна бомба!

— Вибуху не було. Інакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як і минулого разу, тільки сильніше. Мені капітально заклало вуха. Я думаю, при телепортації відбувається обмін масами. Аня перемістилася кудись, а повітря з того місця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.

— Зрозуміло, — сказала я. — Треба чимось законопатити цю діру. А то, чого доброго, хтось із нас забуде про неї й підверне собі ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне — замести сліди. І, звісна річ, вирішити, що робитимемо далі.

Штурманська рубка „Нахімова“ була просторішою, ніж на колишній батьковій „Зорі Свободи“. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно більші ґабарити, ніж типові легкі крейсери. Катеґорія C на межі В. Ще трохи — і був би крейсер середнього класу з катеґорії напівлегких фреґатів.

Особливістю цієї рубки була наявність додаткового ряду пультів, окрім тих, що були призначені для керування кораблем. Такий собі адміральський місток у мініатюрі. Усі додаткові пульти були мертві, не працював ні один дисплей, не світився жоден вогник.

Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:

— На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функціонує як самостійна бойова одиниця. А зараз іди сюди, Рашель.

Він підвів мене до терміналу праворуч від капітанського крісла, узяв підключений до консолі оптоволоконний шлейф і під’єднав його вільний роз’єм до свого імпланта.

— Усе це тобі добре знайоме, — сказав він. — Насамперед поклади долоні на пластину сканера.

Я підкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’яті відбитки моїх пальців.

— Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не кліпай. Робимо знімок сітківки… Чудово. Пройдися рубкою, повільно обернися навколо, уяви собі, що ти на подіумі… Ах, Рашель, ти чарівна дівчина, але жіночності тобі явно бракує. У тебе хлопчачі манери, хода… Втім, гаразд. Скажи щось. Тільки російською.

— Я ходжу, як можу. І не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кішечка, або трусити грудьми. Я офіцер, а не модель.

Валько гмикнув.

— Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькі, хоча й дуже гарненькі… Але це так, між іншим. Зразок твого голосу записано. Відтепер ти повновладний командир корабля.

— Хіба це все? — здивувалася я.

— Я спростив процедуру, щоб заощадити час.

— А як же контрольні запитання?

Він посміхнувся.

— Тут я схитрував. Ще до того, як піти тебе будити, відібрав ті питання, на які сам міг дати відповідь, і записав їх у пам’ять.

— Але якщо ти відповів неправильно…

— Ось тобі роздруківка. — З щілини принтера вислизнуло кілька листів паперу, Валько підхопив їх і простяг мені. — Якщо я бодай в одному питанні помилився, можеш відірвати мені вухо.

Я пробігла поглядом першу сторінку. На мій подив, усі відповіді були правильними. А одна з них…

— Валько, негіднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!

— Зовсім ні. А твою пристрасть до рожевої білизни з мереживами я вирахував методом дедукції.

— І як саме?

— Ну, це досить довгий ланцюжок лоґічних висновків…

— Гаразд, тоді розберемося пізніше.

З цими словами я влаштувалася за капітанським пультом і оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив російський інтерфейс, але за минулий місяць я досить непогано оволоділа цією мовою, до того ж більшість технічних термінів мали схоже звучання з французькими або анґлійськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.

Мій погляд упав на дані стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.

— Стоп! Тут, здається, помилка.

— Де? — запитав Валько.

— Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.

— Ні, все правильно. Ми летимо з прискоренням під чотири сотні. Ґравікомпенсатори розраховані на номінальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимі можуть витримати й понад тисячу.

— Ой лишенько! — У животі мені аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом відмовлять компенсатори. — Ти впевнений?

— Так сказано в специфікації. А грави працюють у нормі, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фізик, тож на техніці розуміюся. З пілотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортінженери годжуся.

Я трохи заспокоїлася.

— Гм. У такому режимі роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.

— Менше ніж ти думаєш, але справді жере. Проте поглянь на запаси дейтерію.

Я подивилася й очманіла.

— Це неможливо!

— Але факт. Надщільний стан атомарної речовини досить давно відомий науці, але дотепер вважався нестабільним. А тут, у паливних баках, цілком стабільний. І це ще не все, Рашель. Як тобі подобається озброєння?

Я викликала на екран звіт про стан артилерійських систем і тихо свиснула.

— Чорта лисого! Скільки тут усього… Ха! А навіщо знадобилися аж дві батареї електромаґнітних гармат? Це ж примітивна зброя.

— Це ще як сказати. Спершу оціни їхню потужність.

Я викликала потрібні дані, й очі в мене полізли на лоба.

— Лишенько!.. Як це може бути?

— Я не мав часу детально розбиратися в специфікації. Поки можу сказати лише одне — тут використовується принципово інший метод ґенерації ЕМІ, ніж усі нам відомі.

— А сам корабель? Не постраждає від імпульсу?

— Ні. Він оснащений надійним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.

Я зробила паузу, щоб зібратися з думками, і зайнялася добре знайомою мені справою — задіявши бічні маневрові двигуни, розвернула корабель під прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали відхилятися від первинного курсу по похилій дузі, яка щохвилини ставатиме дедалі крутішою.

— Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, ніж у тих цивільних корит, на яких я літала під час практики. Краща навіть, ніж у „Зорі Свободи“… Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?

Він розгублено знизав плечима:

— Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут і не пахне. Все це дуже серйозно. І я не здивуюся, коли виявиться, що Військово-Космічний Флот Новоросії існує.

— Але ким він створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що років три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярічних підлітків оволоділа передовими технолоґіями… Та ні, дурниці! За ними точно хтось стоїть. Ось тільки хто? Може, влада твоєї планети?

— Цілком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнівно. Адже я казав, що командний інтерфейс спочатку був анґлійським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллійці й земляни, не бажаєте ділитися ними ні з ким. Авжеж, я чудово розумію, що це розумний запобіжний захід, проте нам, мешканцям решти людських світів, це трохи неприємно. І навіть не трохи.

— До речі, ось тобі й мотив, — зауважила я. — Припустімо, що ваш уряд таки заволодів цими секретами, і вирішив утерти зарозумілим ґаллійцям і землянам носа, готуючи за їх спинами звільнення Новоросії.

— Цікава ідея. Мені вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується підліткова аґентурна мережа — оскільки ставка робиться на цісаревича Павла, то працювати з ним легше його одноліткам. Але як ти поясниш оце? — Валько ткнув пальцем у бік командного центру. — Ескадра під керівництвом контр-адмірала Анни Корейко, вісімнадцяти років. Командир флаґманського корабля — капітан першого ранґу Олександр Кисельов, сімнадцять з половиною років. Наш уряд у дитячі забавки не грає.

— Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячі ігри.

— Саме так. Тут швидше діє якесь неурядове уґруповання. Скажімо, частина вчених та інженерів, які якраз і займаються цими надсекретними розробками.