— Ага! — докумекала я. — Зрозуміло.

— Що зрозуміло? — запитав Олег.

— „Чорні скрині“. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звідти виколупувати. А в XXIII сторіччі, якщо не помиляюся, вже існували кристалічні модулі пам’яті.

— Не помиляєшся, — підтвердив Валько. — Доступ до даних досить повільний, зате вони можуть зберігатися вічно без жодного енерґетичного підживлення, не те що на орґанічних носіях.

Незабаром „кріт“ знайшов жмуток обривків оптоволоконного кабелю, що стирчали зі стіни, і став перебирати окремі жили в пошуках потрібної.

— Так, ось він. Я не знаю, чи існувало в ті часи правило скидати в „чорні ящики“ записи судового журналу, але… Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.

На великому голоґрафічному екрані виникло обличчя доктора Шепарда, ще старіше, ніж на передстартовому знімку, в усякому разі більш виснажене.

— Це останній запис у судовому журналі космічного корабля „Експлорер-13“, — заговорив він навдивовижу звучним і твердим голосом. — Його роблю я, Джеймс Френсіс Шепард, доктор фізичних наук, керівник міжнародної дослідницької експедиції „Ядро-1“. Капітан Кляйн і вся команда корабля, за винятком п’яти інженерів і трьох медиків, які приєдналися до нас, заарештовані. Можливо, дехто з арештованих і поділяє нашу позицію, проте ними керує обов’язок, який велить їм повернутися на батьківщину й повідомити про наше відкриття. А ми не маємо права цього допустити: людство ще не готове прийняти знання, що на багато тисячоліть випереджають сучасний рівень розвитку науки. Люди тільки недавно вийшли в космос, вони роблять лише перші кроки по Ґалактиці, й було б фатальною помилкою піднести їм на тарілочці все, до чого вони так прагнуть, що так жадають пізнати. Це призведе до застою та деградації суспільства, позбавить його будь-якої мотивації до подальшого розвитку, боротьби, пошуку. У наших суперечках капітан Кляйн часто наводив як приклад альвів, які швидко засвоюють усі досягнення земної цивілізації і навіть не думають деградувати. Та аналоґії — небезпечна річ, часто вони грішать хибними висновками. У альвів є ми, люди, а ми ділимося з ними не тільки своїми знаннями, а й проблемами, непізнаними таємницями, нерозкритими загадками. Так, вони дивляться на нас знизу вгору, проте ми для них не всесильні та всезнаючі боги, а лише старші брати по розуму, які можуть багато, але далеко не все. Зовсім інша ситуація зі знаннями, що їх ми отримали тут, на Хейні. Це чисті знання, без суспільства, без культури, що породили їх. Нам ні на кого рівнятися, нікого наздоганяти. Нашим ученим знадобляться століття, щоб розібрати завали цих неземних знань і систематизувати їх, лише тоді ми побачимо світло в кінці тунелю — нові таємниці, нові загадки, нові проблеми, які нам належить розв’язати вже власним розумом. А на той час суспільство остаточно загрузне в гедонізмі й декадентстві. Існуючи на всьому дармовому, отримуючи все готовеньке й не докладаючи до цього анінайменших зусиль, воно позбудеться стимулу до розвитку й самовдосконалення. Та й наступні покоління вчених виродяться, перетворившись із шукачів істини, мислителів і дослідників на одвічних школярів, які старанно пізнають таємниці природи за готовими підручниками.

Шепард зробив паузу, щоб прокашлятися. А Олег пробурмотів:

— Він висловлюється просто як Вейдер. Хоча й говорить анґлійською, але в такій же менторській, повчальній манері, ніби проголошує незаперечні істини.

— Водночас, — вів далі Шепард, — ці знання становлять величезну цінність, аби їх просто знищити. Тому ми ухвалили рішення: залишитися тут і оберігати їх, аж поки людство у своєму розвиткові досягне того рівня, коли зможе сприйняти їх без катастрофічних для себе наслідків. Наша ґрупа надто мала, тому нам доведеться вдатися до клонування. Лише чверть із нас — жінки, тому їхні доньки-клони будуть трійні. Наші клоновані нащадки зможуть дозволити собі два або три природні репродукційні цикли, але не більше. Цього буде достатньо, щоб усунути диспропорцію між чоловіками та жінками. Ми ще не знаємо, що робити з арештованими членами команди. Думку про вбивство ми відкидаємо з етичних міркувань, людське життя для нас священне. Але було б жорстоко приректи їх на довічне ув’язнення — вони не винні в тому, що почуття обов’язку в них переважує здоровий глузд. Утім, на цей рахунок є деякі міркування, однак їхня реалізація вимагає певного часу. — Доктор зробив паузу. — Це, мабуть, усе. Із цієї миті „Експлорер-13“ припиняє своє існування як космічний корабель. А попереду в нас і наших нащадків багато довгих століть напруженої праці.

Коли екран згас, ми цілу хвилину просиділи мовчки. Нарешті Валько вичавив із себе:

— Щоб я здох! Щоб я здох…

За його командою, „кріт“ проник глибше в пам’ять „чорного ящика“ й став передавати записи бортового журналу від самого початку. Попервах ми проглядали їх фраґментарно, вибираючи лише найголовніше.

Відліт. Довгий шлях до центру Ґалактики. Наближення до околиць Ядра — спостереження, дослідження, відкриття. Потім сталася катастрофа: раптовий викид сонячної речовини, поспішна втеча через найближчий канал другого роду і вихід до зорі, віддаленої від Ґалактики більш ніж на сто кілопарсеків.

Шок від такої величезної відстані. Шок від швидкості, з якою летіла зоря. Ходова частина „Експлорера“ була пошкоджена — і просто диво, що ґенератор зміг протягти призначений час у гіперпросторі. Долетів корабель уже на останньому видиху й тепер потребував серйозного ремонту.

Поки тривали ремонтні роботи, вчені займалися дослідженням системи. Це ж бо не жарт — гостя з далекої ґалактики. Особливу увагу привернула друга від зорі планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугільного періоду.

І тут — приголомшливе відкриття. Під час ґеосканування планетарної кори у нижніх шарах протерозою, під тим місцем, де зараз розташоване єдине на планеті місто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослідницька станція, залишена на планеті понад два мільярди років тому представниками стародавньої високорозвиненої цивілізації. Незважаючи на прірву часу, що розділяла наші епохи, станція майже не постраждала. Вона продовжувала справно функціонувати й була напхана такими передовими технолоґіями, що навіть не снилися людству. У процесі подальшого вивчення знахідки було встановлено ще один вражаючий факт — творці бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens і були ґенетично сумісні з нами.

— Господи!.. — приголомшено прошепотів Олег. — Подумати лишень: десь там, далеко, за сотні мільйонів парсеків від нас, живуть такі ж люди, як і ми.

— Навряд чи такі самі, — заперечив Валько. — Якщо вони ще існують, то… Ні, ми просто не в змозі уявити, на кого вони перетворилися за два мільярди років. Адже еволюція не стоїть на місці. — Він мерзлякувато зіщулився. — Особисто я не хотів би з ними зустрітися. Нізащо.

Цієї миті бортовий комп’ютер здійняв тривогу, сповіщаючи про відкриття каналу. На екрані негайно виникло збільшене зображення дром-зони, у центрі якої дедалі яскравіше розгорявся блакитний вогник.

Прилади стеження станції, що охороняла дром-зону, також відреаґували на це: за п’ять кілометрів від щойно виниклої горловини каналу заклубочилася біла хмара, в якій наші детектори тут-таки розпізнали стазис-поле.

— А от і господарі навідалися, — промовив Олег. — Охоронці стародавніх знань…

— Повна боєготовність! — скомандувала я, відводячи корабель від „Експлорера“ і розвертаючи його носом до дром-зони. — Перейти на режим радіомовчання. Приспати „крота“.

— Є радіомовчання, мем, — відзвітував Валько. — „Крота“ приспано.

Як не дивно, в його голосі не вчувалося напруження. Здавалося, він не розумів усієї серйозності ситуації, не розумів, що тепер ми в пастці…

— Ти мав рацію, — сказала я. — Мав рацію, коли пропонував зайнятися станцією. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.