Роман. Страница 5

Мои герои уже взрослые, и из их памяти уже стираются воспоминания детства и клятвы, данные под взрывы салюта. Жаль, а ведь они так хотели стать счастливыми...

 Как у любого человека, у Иванова были мечты. Одни пореальнее, другие, скажем так, потуманнее. Более абстрактные. "Почему бы не посмотреть на Землю из космоса? - думал Иванов, глядя теленовости о космических туристах. - Эх, но для этого надо 22 миллиона долларов. А мне что миллион, что двадцать... Нету - и взять негде. Неужели я так и умру, не слетав в космос? Ведь летают же, летают!"

Їм закидають масові вбивства вчителів. Бандерівцям місце в ГУЛАГу, де вони… можуть бути корисними. Замість скніти в таборах ватажок повстанців Данило Червоний наводить там лад! І нехай він планує втечу, йому, героєві чи бандиту, єдиному до снаги приборкати ув'язнених злодіїв. Як це було, розкажуть три свідки: міліціонер, чекіст і ворог народу. Не шукайте Червоного ані серед мертвих, ані серед живих, шукайте серед овіяних легендою!

Четыре подростка на грани. Их повсюду подстерегают проблемы: бессмысленные тесты, от которых зависит их будущее, последствия пережитых трагедий, давнее горе и чувство вины. Они отчаянно хотят с этим справиться, но никто их не слушает.  Поэтому они будут врать. Делиться пополам. Выворачиваться наизнанку. Даже построят невидимый вертолет и улетят далеко-далеко. Но это не поможет, ведь лучший способ вырваться из замкнутого круга – влететь в самое его сердце.

Понад шість десятиліть, від кінця 1920-х років проза В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) у підрадянській Україні не друкувалася. Пропонована книжка є першою спробою повернути українському читачеві найкращі романи видатного письменника. * * * «Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтелігентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази… Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні. Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє… Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж». Юрій Шевельов, 1984